П'ятница, 07 Травня 2021 р.
20 Січня 2017

ГЕТЬ КОЛОНІАЛЬНІ ТОПОНІМИ!

Під час моєї традиційної прогулянки до мене звернулася група молодих людей із картою Старого міста й попрохала підказати, де тут Руський ринок. Зустріч була біля будинку з адресою Зарванська, 1, зазначеною на табличці, тобто в історичному центрі Руського ринку. Але жоден топонім поблизу не свідчив і найменшим натяком про колишній центр суспільно-політичного життя української громади міста, про існування саме тут упродовж майже 220 років українського магістрату.

КОЛОНІАЛЬНИЙ МОТЛОХ

Будинок польського магістрату невдовзі прикрашатиме Трипільський майдан?	Немає тут і жодного пам’ятника чи меморіальної дошки ні українським героям, ні культурним діячам, ні лідерам української громади міста. А між тим краєзнавець Андрій Паравійчук у праці «Кам’янець-Подільський у минулому й сучасному» писав, що з Кам’янця вийшли відомі українські вчені та діячі XVI століття: Герасим і Мелетій Смотрицькі, Ісайя Кам’янчанин, Дем’ян і Северин Наливайки, а польська громада за весь час окупації міста не дала жодного видатного імені в галузі культури.

Жахаюча пустота людської історії громади, моторошно зяюча пустка історичної долі українства. Філософія історії нас застерігає, що поняття історизм й історичність не тільки різні, а часто абсолютно протилежні. Нерідко історизм – це колоніальний мотлох, клоччя, утиль минулого, які зовсім не стимулюють осмислення, не підводять до жодного висновку. Як то вулиці Довга, Зантуська, Поштова, Кузнечна, провулок Тісний тощо.

Народ – це єдність мертвих, живих і ненароджених, яка повинна забезпечуватися інформаційно – зокрема назвами вулиць, площ, відповідними пам’ятниками. І правнуки, які їдуть звідусіль на екскурсії в славне історичне місто Кам’янець, мають право долучатися до конкретних своїх «славних прадідів великих», зокрема українських і зокрема через топоніми. Усі загарбники стараються нав’язати корінному населенню комплекс меншовартості, здеформувати історичну пам’ять народу, витравити імена визначних діячів. Черговий раз обрізано зв’язок мертвих, живих і ненароджених, зроблено черговий погром української живої історії на Руському ринку.

ПОВЧІТЬСЯ У ПОЛЯКІВ!

Переходжу до очевидних висновків. Якщо це Руський ринок, а не татарсько-турецький чи польсько-російський, то тут має бути вулиця Смотрицьких (частина Зарванської – колишня Косіора) із коледжем культури і мистецтв імені Миколи Лисенка, що межує з провулком Тадея Ганицького (перший директор професійної музичної школи імені Миколи Лисенка, що тут була), який зі східного боку межує із вулицею братів Наливайків. А в пам’ять про спалений поляками український магістрат височіє пам’ятник борцям за українські права від Степана Мухи до героїв Хмельниччини на розі вулиці гетьмана Сагайдачного (Татарська – Золотої Орди) і Смотрицьких. Адже Сагайдачний проїжджав тут на білому коні та з почестями як переможець турецько-татарської агресії 1621 року (захистив Європу, а отже і Кам’янець). Так «хто більше матері-історії цінний»? Є Турецький бастіон і Татарська вулиця, а вулиці, названої на честь захисників від цих окупантів, – зась. Якраз на Обжерному ринку, поряд із брамою Петрові І.

Повчіться в інших народів, скажімо, поляків, як вони інформаційно облаштували Польсь-кий ринок: герої є – пам’ятник Володиєвському (українському шляхтичу-католику з-під Макова), лідери є – і останній король – москволюб, що по суті розвалив Польщу вщент (три поділи відбулись саме при ньому), але зате свій, релігійні лідери в наявності, а також культурні діячі – мармурова дошка історикові Юзефу Ролле – ідеологові теорії окультурювання диких українців мирними польськими цивілізаторами і т.д. На місце покарання наших борців – гайдамаків, опришків, Устима Кармелюка – для культивування нашого історичного безпам’ятства впхали свого паломника, який усім своїм виглядом демонструє, що йому відверто наплювати, а чиєю кров’ю цю землю угноєно…

То маємо те, що маємо, чи маємо те, що нам підсунули та нав’язали, вирвавши жмути сторінок із нашої історії? Коли, перефразовуючи Ліну Костенко, у нас назви вулиць і площ прославляють не українських героїв, не українських світочів, не українських лідерів, а окупантів: вулиця Татарська (тобто Золотої Орди), Польський ринок, бастіон Турецький, бульвар Катерини ІІ (замаскували під вулицю Старобульварну), Францисканська та Домініканська (релігійні окупанти), вулиця жінок легкої поведінки – Зантуська, колоніальні історизми.

ДОЛЯ ЛЮДИНИ

Темою історії, як наголошує філософія історії, є доля людини. Історія є внутрішнім, повним драматизму здійсненням долі людини. І ті побачать тільки пустоту в історії, а не істину, які не побажають визнати в процесі історії цієї великої людської долі… Потрібно звертатись до великого історичного минулого. Відкидати п’ятаки мідних правд, а брати тільки щире золото правди, як вчив Олександр Довженко. Брати правду крилату, а не повзучу і пішу.

Не можна історію розглядати поза людиною і вилучивши її (тобто абстрактно або узагальнено). Інакше історичне пізнання від такого інформаційного середовища – нижче від плінтуса.

Усе абстрактне протилежне історичному. Мертвий матеріал історії. Все істинно історичне має конкретний та індивідуальний характер. Доречно згадати, що грецькому слову «історія» відповідає український термін «подієплин», а історія – це народне самопізнання.

Справді історичними, стверджує філософія історії, є переломні події минулого та долі конкретних діячів минулого, тому що вони найбільше стимулюють думку, наочно і переконливо – це і є жива історія, безцінний досвід предків, а не трупні колоніальні історизми, які своїм смородом отруюють свідомість, навіюють комплекс меншовартості та деформують історичну пам’ять народу. Звідси й назви площ та вулиць: Героїв Синьоводської битви, Героїв Грюнвальдської битви (близько 1000 справжніх воїнів-інтернаціоналістів із Поділля, отже, і зі столиці Поділля), Героїв Хотинської битви, Героїв Хмельниччини (краще конкретно – куратора Поділля Івана Богуна, учасників Пилявецької битви, адже було визволено все Поділля – «курники»-фортеці, де сиділи голодні поневолювачі, стратег Хмельницький ігнорував і їхню роль у війні вміло зводив нанівець), героїв гайдамаччини, діячів УНР, учених і культурних діячів.

ПРИНЦИП ЧУКЧІ

Доленосні події й історичні особистості – всі, хто має пряме історичне відношення до столиці Поділля – Кам’янця, до його слави, до його живої історії, повинні бути представлені в національному історичному заповіднику як назви вулиць і площ. Бо це і є справжній ланцюжок живої національної історії від мертвих до живих і ненароджених. За принципом «Хто більш матері історії цінний», а не «принципом піснеспіву чукчі»: бачу Троїцьку церкву, значить, площа Троїцька та вулиця Троїцька, бачу польський магістрат, значить, площа Польський ринок (а не майдан Трипільський, як повинно бути з позицій історичності), бачу бульвар – значить, вулиця Старобульварна, бачу замок – значить, вулиця Замкова. А те, що п’ять однакових топонімів «троїцький» (те саме, що й тринітарський) у назвах вулиць, площ, архітектурних споруд – байдуже.

Схоже на те, що частина істориків не розуміють не тільки різниці між історизмом та історичністю, а й колоніальною географією (предмет оспівування чукчі) і власне історією народу. То злиденність філософії, чи, може, свідомий прийом фальсифікаторів історії – «замовчування», щоб виривати сторінки з нашої славної історії, як при Катерині ІІ наймані німецькі історики виривали з літописів сторінки, що не підходили їм, і вклеювали сторінки зі своїми вигадками, витравлювали і вишкрябували абзаци й дописували те, що їм було потрібне, зачищали історичну пам’ять українців?

НАЗВА, ЯК ПОСТРІЛ

Назва вулиці, площі тощо – це або опорний сигнал, інформаційний вузол кристалічної решітки історичної пам’яті, або виважена порція дезінформації – постріл зі зброї з оптичним прицілом й автоматичної повторюваності. Скільки разів пройшов по вулиці, стільки й опромінився «словом-пострілом» у підсвідомість. У народі кажуть: повторюй людині, що вона свиня, і людина зарохкає. До інформаційного свинства (дезінформації та замовчування) звикають і не помічають, але на рівні підсвідомості ця порція отрути сповільненої дії робить свою частину роботи для зомбування рабів.

А якраз історична пам’ять покликана виконувати роль своєрідного «сита», через яке людина просіює інформаційні потоки.

Психологи стверджують: через те, що в підсвідомості перебуває в десятки разів більше інформації, ніж у свідомості, підсвідомість керує свідомістю. Тому інформаційні агресори завантажують (затарюють) підсвідомість мас, зокрема через велику кількість повторень (наприклад, назв вулиць), гнилими установками – і людина втрачає здатність логічно мислити, стає легко керованою фальшивими лозунгами та політичними маніпуляціями.

Назва вулиці завжди перед очима, у цьому її сила або зі знаком «плюс», або зі знаком «мінус». Інформаційне середовище може: 1) сприяти отруєнню свідомості фальшивою ідеологією; 2) бути засобом промивання мізків; 3) засобом формування свідомого громадянина, нездеформованої історичної пам’яті.

Джеймс Мейс стверджував, що в українців постгеноцидна історична пам’ять. А кінорежисер Юрій Іллєнко писав: «Яничаром можна стати тільки тоді, коли збагатиш свою пам’ять знанням усіх культур, що виробило людство, крім власної». Меч пророка – яничарів – навчали 20 років 12 мовам, математиці, філософії, Корану, а особливо військовій справі та жорстокості.

Уже згаданий Юзеф Ролле, як і ціла низка польських істориків, трактував період панування шляхетської Польщі в Україні як поширення вищої культури серед дикого українського населення й виконання шляхетською Польщею «високої історичної місії» на сході Європи, а народні повстання як бунти дикості та некультурності проти «культури мирної і цивілізаторської». Аналогічні концепції поширювалися і в художній літературі, наприклад, у романі Генрика Сенкевича «Вогнем і мечем». Наявні колоніальні топоніми в Старому місті якраз і продумувалися для вкорінення цієї концепції історії в свідомості та підсвідомості як корінного населення, так і європейських чи інших гостей. Настала пора віддавати борги, виправляти спотворену, цілеспрямовано знищувану та корчовану історичну пам’ять народу, десятками та сотнями років зомбовану фальшивими ідеологіями, міфами та теоріями.

Борис ДЕРИКОЗ, пенсіонер.