УКРАЙ НЕДОРЕЧНО
Подоляни віками славляться гостинністю, добротою та толерантністю. Вірмени, євреї, поляки, українці (русини) завжди жили поруч у злагоді та порозумінні. Кожен п’ятий подолянин носить горде шляхетне прізвище на -ський, -цький, -евич. Візитівки Поділля хизуються світлинами замків, церков і костелів, збудованих у добу першої Речі Посполитої та царської Росії. Пишаймося нашим європейським минулим: коли в дикій Північній Америці процвітала работоргівля, руська православна, польська та литовська шляхта на демократичних виборах у сеймах обирала королів для своєї держави.
У кривавому ХХ столітті хвилі випробувань накочувались одна за одною: геноцид Туреччиною вірмен, геноцид нацистами євреїв, Голодомор 1933 р. Не обминули жахіття і подільських поляків. 28 квітня 1936 р. ЦК КП(б)У видав постанову про виселення з Української РСР і розселення в Карагандинській області Казахської РСР 15 тисяч польських і німецьких господарств. Багато людей пережили всі ці випробування та повернулися на свою Богом дану землю й нічого нікому не випоминають і не дорікають. У нас на Поділлі святкують релігійні свята за двома обрядами, а діти з однієї родини можуть ходити до святинь різних конфесій. Наше минуле та сьогодення – це приклад того, як треба жити в новому надто глобалізованому світі. Саме тепер, коли терористи вантажівками наїжджають на учасників ярмарку, коли раз за разом підриваються смертники в метро, коли на українських військових чіпляють ярлики бандерівців і зомбовані російські ЗМІ лякають ними дітей, коли сейм Польщі звинувачує мешканців України в злочинах УПА, ми, горді подоляни, маємо що сказати та показати у відповідь.
20 січня «Подолянин» опублікував статтю Бориса Дерикоза «Геть колоніальні топоніми!». На мою скромну думку, вона має явно націоналістичний характер і закликає до міжконфесійної агресії. Сьогодні в нашому місті діють 4 римо-католицькі храми, низка протестантських, реформаторських культових споруд, де не бракує парафіян. Ще років
20 тому Кам’янець був переважно російськомовним, 150 років тому – польськомовним. Так, наша історія була багатою… Якщо пан Борис комплексує, що в нього, патріота-українця, Ролле, Сенкевич, імператриця Катерина та отці-домінікани формували комплекс меншовартості, то це його особиста проблема…
Любімо всіх: і українців, яких віками називали русинами, і росіян, які разом із нами визволяли Європу від нацизму, і поляків, які теж боронили Поділля від ісламу, і вірменів, які ще досі стелять асфальт на улюбленій нами подільській землі, і євреїв, які жили пліч-о-пліч із нами протягом століть. У складний для України час згадувати, «чиєю кров’ю цю землю угноєно» та що «настала пора віддавати борги», як сказано в статті пана Дерикоза, вкрай недоречно.
Вадим ЛЕНГА, с.Мукша Китайгородська.
ВІД РЕДАКЦІЇ
Опублікована тиждень тому стаття та нинішня відповідь на неї – це два крайні погляди на етнічну історію Кам’янця. Борис Дерикоз виступає за повну українізацію топоніміки Старого міста, оскільки вона або чужинська, або надто прямолінійна («бачу замок – значить, вулиця Замкова»), відверто називає поляків окупантами. Вадим Ленга пише про неймовірну міжетнічну злагоду, що завжди панувала в Кам’янці та на всьому Поділлі, зокрема і в польські часи. Насправді ж, утисків корінних українців з боку прийшлих поляків вистачало. З іншого боку, відкидати те, що зробили поляки для розвитку Кам’янця, теж не варто.
«Подолянин» завжди був відкритий для висловлення різних думок на своїх шпальтах. Так він зробив і цього разу. Але редакція добре розуміє, що в обох авторів знайдуться прихильники, які захочуть продовжити дискусію на сторінках газети, тим самим перетворивши їх на нескінченне з’ясування стосунків, у чому, звісно, ні редакція, ні її читачі не зацікавлені. Тому поки що двома висловленими поглядами обмежимося. Хоча від публікації фахової аналітичної статті на цю тему, якщо така надійде до редакції, ми не відмовимося.