Понеділок, 26 Серпня 2019 р.
3 Березня 2017

ІСАКІВЦІ ОЧИМА ПИСЬМЕННИКА

У попередньому номері «Подолянина» ми розповіли про те, як український письменник Борис Антоненко-Давидович двічі – 1926 та 1958 року – побував у Жванці й опублікував свої враження у нарисах «Де когут піє на три держави» та «Нема Збруча» в збірках «Землею українською» (1930) та «Збруч» (1958). Тоді ж Борис Дмитрович двічі відвідав сусідні із Жванцем Ісаківці, тож сьогодні подамо враження письменника від села, розташованого при впадінні Збруча в Дністер. Саме тут при першому візиті Антоненка-Давидовича півень співав на три держави – СРСР, Польщу та Румунію, а при другому – вже на три області: Хмельницьку, Тернопільську та Чернівецьку.

ДОВОЄННІ ІСАКІВЦІ

ІСАКІВЦІ ОЧИМА ПИСЬМЕННИКАУ нарисі «Де когут піє на три держави» читаємо в розповіді про Ісаківці:

«На горбах коло нашого берега виглядають хати. Це останнє радянське село, Ісаківці. Тут стик трьох кордонів: радянського, румунського й польського. Це тут, як кажуть селяни, – когут піє на три держави.

Просто, не попереджаючи мандрівника, ні нехворощами очеретів, ні понадбережними вербами, з яру вискочив Збруч і отак, як стій, упав у Дністер.

Збруч. Вузенька,

мілка річка Збруч…

Грохіт понад Збручем

Ген-ген грохотить, –

На Дніпро, Вкраїну

Нехай долетить…

Це з колишньої дореволюційної пісні… Тихо тепер на Збручі. Вісім-десять кроків по коліна водою – і польський берег Збруча. Уярмлена Галичина. Український П’ємонт! Тепер приборкані, загнуздані креси…

Нечутно біжить до Дністра Збруч, похапцем лине між двох кордонів його нікудишня квола бистрина – тягне його чисту прозору воду в широкий Дністер. Як тихо на Збручі! Ганебно тихо… Не тиші – громів би на Збручі! Не прозорої мізерної бистрини, а потужних би каламутних хвиль на прокляту ріку!

Але тихо на Збручі.

На тому боці – червоний стовп з білим орлом, – то Польща, на цьому – сірий, незграбний чурак з бляшаним гербом і літери УССР, – це Радянська Україна. Як тихо, навдивовижу тихо на Збручі…

– Пойдем вверх, вон там взорванные мосты. Может статься – часового ихнего увидим…

Що таке? Ах, це червоноармієць, що супроводить мене. Добре, добре, ходім нагору! Де ж вартовий?

– Они-то, правда, не охотники макушку на солнце греть, больше – насчот холодка. Ну, авось который, может быть…

Ми видряпались нагору. В долині побіг на північ Збруч краяти далі українську землю. Ех, Збруч, Збруч!

Обірвались у минуле два шляхи – шосе й вузькоколійка, тільки бики самотньо звелись кам’яними шпилями над Збручем. Біжить шосе галицькою землею, мчить селом, поринає за обрій. Туди – де Станіславів, Рогатин, Львів, Перемишль…

Сядьмо – тут спочити. За шосе – одразу городи. Капуста, огірки, кукурудза. Біля огірків порається якась бабуся. Видати її чорну запаску і, як живий, рухається вишиваний рукав. Далі за кукурудзою молодиця чи дівчина. Галичанки.

– Ади, Ольго! Ондо…

І здалеку обзивається:

– Ая! То ще виділа десь учера…

Шматки слів, галицьких слів, наївний привіт з-за Збруча. Зібрати б їх докупи, скласти речення, але вітер розкидає їх над водою, і слова тонуть у Збручі.

Поруч мене сидить флегматичний червоноармієць і байдуже колупає каменем землю. Знічев’я він подивився на польський бік і стрепенувся.

– Вон-вон! Автомобіль.

Шляхом просто на нас мчить справді автомобіль. Він так швидко летить, що, здається, ладен перескочити з розгону Збруч. Але ось він затамував біг, фиркнув на останнє і там, де починався колись міст, спинився, і боязко позадкував від прірви. З автомобіля вийшли дві панни. Чорна шовкова сукня гарно облягає передній торс, біле випещене обличчя її дивиться напружено на схід. Панни зійшли до самого берега. Вони так близько, що мені здається – я чую, як шарудить у другої панни її дорожній плащ. Хто вони? Спитати б їх, але говорити через кордон суворо заборонено.

– Из буржуев ихних, офицерские, видать, – компетентно зауважує червоноармієць, але це не розв’язує мого запитання. Панни пройшли трохи берегом і спинились насупроти нас. Вони зацікавлено дивляться на мене й перешіптуються. Навіщо їм шепотіти, адже однаково я не маю права відповісти на їхні зауваження жодним словом: кордон!..

Проте, нема сумніву: для них – я найзапекліший більшовик, якась урядова офіційна особа з Харкова чи Москви, і панни сторожко і серйозно вивчають мою зовнішність.

– Идём на пост, што ли, – набридла червоноармійцеві ця пантоміма. На чаті – будинок колишньої митниці – нас зустрічають перше гавканням кудлаті Бровки та Шарики, а потім я обдивляюсь касарню. Охайність і лад між двома шерегами ліжок, а потім у їдальні, в Ленінському кутку, де із стін споглядають Ленін, Дзержинський і Балицький, вражають мене невійськового. Справді – як у них чисто, просто педантично чисто!

Мені показують спостерігальний пункт. Відціля добре видно румунський берег і недалеке галицьке село.

– Это село Окопы. Вон видать церковь, а около нее большой дом, это помещик там живет; ему и земля принадлежит та, что направо, за селом… – пояснює мені червоноармієць.

Поміщицький дім, земля, що належить поміщикові… – як дивно чути це! Немов із старої казки про замки, відьом, лицарів і домовиків. Тут – Дзержинський і Балицький, а там – поміщик і церква! Не вкладається в уяві.

Я вдивляюсь у недалекі стріхи Окопів. Колись, за турецької окупації Поділля, в Окопах отаборились поляки, щоб звідси наскакувати на торговельні валки й дрібні турецькі загони.

Там, за Дністром – Хотин. Волоська земля, турецька зверхність. Гей-гей, куди подалась за Дністер, за Дунай, за Балкани Туреччина. Тепер – тут когут піє на три держави – на Румунію, Польщу й УСРР… Дарма! Одійшла до Босфору, до Царгороду Туреччина, одійдуть колись до своїх етнографічних меж Польща й Румунія. Одійдуть! А тим часом – тихо на Збручі. Як занадто тихо на Збручі!..

Я з червоноармійцем зійшли до стику. Вбігає в Дністер Збруч, тане в Дністрі. На ріжку з того боку – роблять лампач. Два селянські парубки в довгих галицьких сорочках вталовують ногами болото. Скуйовджені чуби позвисали їм на чола, й піт струменить обличчями. Здається, без усякої мети, без жодної охоти вони бездушно тупсають на одному місці, і нема кінця-краю їх сизіфовій роботі. Край ями стоїть у підтяжках полячок, підкидає парубкам лопатою різану солому. Чим не символіка? Чи довго ще вталовуватимуть болото на одному місці парубки в довгих, мов гамувальних, галицьких сорочках!.. Тихо на Збручі.

– Скупайтесь, што ли, – пропонує мені червоноармієць, – до середини река наша, а там дальше – польская, не идите туда…

Я швидко роздягнувся і – в воду. Чотири кроки по коліна в воді – це ще «наш» Збруч. Про мене! Мий мене, Збруче, проклята ріка! Я лягаю на дно, й свіжа течія пестить мені плечі, груди, стегна. Яка холодна, приємна вода! Ти, Збруче, бачу – не скоро ще сохнеш… Ступити б ще п’ять кроків праворуч, але однаково – і коло польського берега ти, Збруче, такий же німий, мілкий і сумирний. Хвиль би тобі, Збруче! Глибини! Бескидів!..

Я одягаюся. На тому боці все ще вталовують болото парубки і порається з лопатою полячок.

– Прощай, Збруче!».

ПОВОЄННІ ІСАКІВЦІ

Тепер звернемося до нарису «Нема Збруча» й представленого там короткого звіту про перебування письменника в Ісаківцях:

«Так само, як і двадцять років тому, гарячої сонячної днини проходжу через село Ісаківці до Збруча. Пізнаю і будинок погранзастави, з вікон якої мені показували тоді поміщицький дім на польському боці кордону, бачу рештки кам’яного мосту, що колись за Австрії з’єднував обидва береги, і з раптовим хвилюванням сходжу до Збруча…

Для людей мого покоління, що бачили за Збручем і Австрію, і Польщу, Збруч не тільки географічне поняття, назва маленької річки, це – цілий комплекс історико-політичних категорій, що глибоко врізались в наш мозок і в наше серце. Протягом століть ця нікудишня річка, в якій і рибалити нема чого, і скупатись через мілину добре не можна, по живому краяла кордоном нашу землю і стала чорною рікою для українського народу… Але цього Збруча вже нема. Він зник у гарячі вересневі дні 1939 року, коли роз’єднані віками українські землі нарешті злилися в одне ціле. Де тепер той Збруч, що лежав неперейденим бар’єром між суміжними українськими селами Ісаківці та Окопи? Його давно вже нема ні в заборонах кордонної варти, ні в уявленні довколишніх селян. Дівчина Ярослава Потерейко зі зазбручанського села Трубчин учиться у восьмому класі жванецької школи, Ольга Василівна Барчук з цього боку Збруча перебрала досвід вирощування кукурудзи в двічі Героїні Праці Долинюк, яка живе в Боришківцях на західному березі Збруча, а ось бригада засмаглих парубків у кольорових майках з Окопів закінчує будувати на ісаківському боці широкий міст через Збруч.

Вдивляюся в західний берег і хочу пригадати його таким, яким він був тоді, коли тут лежав кордон. Чогось ніби бракує на відкритому, порожньому схилі? Та ж я добре пам’ятаю хату, город… Але ніхто з парубків не пам’ятає тут нічого іншого, крім того, що є тепер, лиш старий чолов’яга в окулярах, який і собі приєднався до молодиків вибудувати міст через Збруч, стверджувально киває мені головою:

– А так, ту була контромація; то, прошу вас, ніби карантина для худоби на кордоні. І хата, і город були, атож!..».