П'ятница, 29 Березня 2024 р.
2 Червня 2017

ВЕЛИКОЗАЛІССЯ

Було собі в Орининському районі село Великі Вірмени. Але 7 березня 1946 року його Указом Президії Верховної Ради Української РСР перейменовано у Великозалісся. Того ж дня в тому ж районі Великовірменську сільську раду перейменовано у Великозаліську, село Малі Вірмени – в Малозалісся, село Вірменські Хутори – в Залісся, а Вірменохуторську сільську раду – в Заліську.

ПРИКРІСТЬ ІЗ СИС-БИСТРИЦЬКОЮ

ВЕЛИКОЗАЛІССЯ

Згадує фольклорист Тамара Сис-Бистрицька (1913-2009): «Особливо запам’яталась мені Перша республіканська етнографічна конференція, яка відбулась у Львові [23-26 лютого 1954 року – О.Б.]. Я трошки запізнилась. Увійшла саме тоді, коли проголосили початок. У президії, звичайно, був Рильський, а поруч сидів якийсь учений зі східним обличчям. Як пізніше виявилось, то був академік з Грузії, за походженням вірменин. Бачу, Максим Тадейович щось йому сказав, а після кивнув у мій бік. І я подумала, що буде мова про Поділля. Під час перерви підходить науковець інституту [Олекса Силович – О.Б.] Куницький і каже: «Просить Рильський, аби Ви підійшли». В Інституті народної творчості такі були порядки, що всі позаштатні дописувачі почували себе як удома. Підійшла. Рильський звернувся до гостя: «Оце і є представниця Кам’янець-Подільського музею».

Учений дуже привітно усміхнувся і запитав: «Як там наші села, які досі носять вірменські назви? Щось залишилося у звичаях Вірмен Великих, Кубачівки, Вірмен Малих?».

Довелось сказати, що всі назви змінено. Усю приязнь ніби вітром здуло, настав вираз кам’яний. Запитав: «А тих вірменів, які разом із русинами обороняли від татарів Десятинну церкву, не перемінили?». Не знаю, який я мала вигляд при тому справедливому докорі, лише відчула, що Максим Тадейович погладив мене по руці, промовивши: «Ви ж назв не міняли, заспокойтесь!».

КОРОТКА ІСТОРІЯ СЕЛА

Ось так – одним розчерком пера – запашні національні назви змінилися на безликі. Річ ще у тім, що жодних письмових документів про перебування вірмен у згаданих селах не збереглося, тож назви були єдиним свідченням побуту тут наших побратимів. Справді, тільки легенди свідчать про те, що село Вірмени (в подальшому – Великі Вірмени) засновано в XIII чи, принаймні, XIV столітті, але документально село постає з кінця XV століття: за тарифом 1493 року у Вірменах було 10 димів (так тоді називали одиницю оподаткування).

XVI століття пунктирно прослідковується по книжці польського дослідника Олександра Яблоновського, виданої 1889 року у Варшаві. Звідси довідуємося, що 1530 року у Вірменах вважалося 0,5 плуга, або лани (теж одиниці оподаткування), 1542 року – 1 лан, 1565 року – 5 ланів, через 8 років – 12. Із середини XVI століття Вірмени належали Радецьким.

На початку XVII століття Мартин Радецький, не маючи дітей, подарував село Вірмени кам’янецьким єзуїтам з умовою, щоб вони на доходи свого маєтку розмістили при своєму монастирі конвікт (від латинського – гуртожиток; тобто, закритий навчальний заклад, в якому всі вихованці живуть разом, користуючись усім готовим) для шляхетських дітей. За скасування єзуїтського ордену (1773 рік), Вірмени надійшли у відання едукаційної комісії, яка 1774 року цей маєток продала Йосипу Мержеєвському, подільському чашнику, з умовою плати 4,5% з оціночної суми на користь едукаційного фундушу (капіталу). 1793 року плата була збільшена до 5%, 1806 року – до 6%, а 1807 року була збільшена і оціночна сума на 0,25. Близько 1800 року Вірмени перейшли на умовах плати до скарбниці відомого відсотка з оціночної суми до Борковського, 1856 року – до Олександра Садовського, а з 1873 року – до Федора Казимира.

1898 року Великі Вірмени (разом із селами Малими Вірменами, Киселівкою, Дубинкою і частиною Жердя) належали дворянину Бессарабської губернії Володимиру Федоровичу Казимиру. Він мешкав у Санкт-Петербурзі (на Моховій вулиці). Маєток перебував в управлінні дворянина Івана Євгеновича Овсінського. Всій землі – 1500 десятин, зокрема, садиби – 50, орної – 1155, лісу – 155, вигону – 70 і непридатної землі – теж 70 десятин.

Великі Вірмени в капітальній праці «Парафії ї церкви Подільської єпархії» під редакцією священика Юхима Сіцінського, виданій в Кам’янці-Подільському 1901 року, отримали таку характеристику: «Вірмени Великі, село, розташоване на двох узгір’ях. Поділяються річкою Смотричем на дві нерівні частини: велика частина села – на східній стороні річки, а менша – на західній. До парафії Вірмен Великих належать села: Малі Вірмени, віддалені від села в двох верстах на південний схід і розташовані на двох невеликих пагорбах, село Киселівка в одній версті від села, розташоване на рівній площі при річці Смотричі, село Дубинка в трьох верстах на північний захід від села, розташоване на рівному місці у дубового лісу. Від губернського міста парафія розташована в 14 верстах на північ; від поштової станції в Шатави в 10 верстах. У кліматичному відношенні місцевість сприятлива для здоров’я: поблизу – ліси, а вздовж села протікає річка. Навколишні пагорби і височини захищають парафію від дії суворих явищ природи».

НАСЕЛЕННЯ

За свідченням статистика Віктора Гульдмана, у Великих Вірменах 1893 року був 251 двір, мешкало 1388 осіб обох статей. Ці ж дані повторені в детальній розповіді про Великі Вірмени 1895 року.

Цікаво, що коли 1998 року відзначалося 75-річчя утворення Кам’янець-Подільського району, кількість дворів у Великозаліссі не змінилася – 251, а ось мешканців поменшало майже втричі – 560.

За свідченням книжки «Населені місця Поділля», виданої у Вінниці 1925 року, у Великих Вірменах було 330 господарств, мешкали 1376 осіб.

На жаль, сучасний стан Великозалісся не вельми перспективний. Так, протягом 2012-2013 років кількість дворів зменшилася до 184, зменшилося і населення: на 1 січня 2012 року – 505 мешканців, на 1 січня 2013 року – 479.

До 12 листопада 2015 року діяла Великозаліська (чи Великозаліснянська) сільська рада, а 12 листопада 2015 року її включено до Гуменецької сільської територіальної громади.

ІСТОРІЯ ЦЕРКВИ

Перша відома нам церква у Великих Вірменах побудована в другій половині XVII століття. Спочатку вона була, звичайно, православною. Ще на початку другої чверті XVIII століття при церкві села Вірмен були православні священики. За описом

ця церква була дерев’яна, при трьох банях, досить хорошої архітектури. 1754 року вона значно ремонтована, причому укріплена залізними скріпами. Потім церква знову освячена Стефаном Белявським, Смотрицьким деканом. 1740 року було 85 парафіян, 1748 року – 50.

1780 року уніати-парафіяни з місцевим священиком Григорієм Зелінським почали будівництво нової кам’яної церкви; власник села католик Мержеєвський спочатку утруднював цю справу, але потім, послухавши прохання парафіян та священика, не тільки дозволив будівництво, але ще дав на цей предмет 100 талерів. Закінчену будівлю цієї церкви урочисто освячено 29 липня 1789 року уніатським єпископом Петром Белянським.

Цікаві обставини приєднання цієї церкви до православ’я. Як пише священик Юхим Сіцінський, «це один із багатьох таких фактів, що показують, як тодішня світська влада підтримувала поляків, гнобителів православ’я, і скільки потрібно було енергії першому православному подільському єпископу Іоаникію, щоб здолати всі такі інтриги та відстояти права православ’я».

Отже, у березні 1795 року у Вірмени приїхав керівник Проскурівського протопопія і кам’янецького повіту протоієрей Димитрій Кривицький. Після прочитання маніфесту імператриці Катерини II та відозви преосвященного Віктора, парафіяни разом зі священиком Григорієм Зелінським тоді ж приєдналися до православ’я. Залишалося тільки освятити по чиноположенню парафіяльну церкву, але в цей час посесор (орендар) села Вірмен Борковський, з’явившись до церкви, замкнув її, запечатав двері та ключі взяв до себе. Коли селяни і протоієрей Кривицький запротестували і зажадали віддачі їм церкви, Борковський заявив, що він тут повний господар і доти не віддасть церкви, доки новоприєднані до православ’я селяни не задовольнять грошима мешканців села Вірмен католиків, які нібито брали також участь у будівництві церкви.

Кривицький, бачачи завзятість Борковського, приписав православних жителів села Вірмен до сусідньої церкви села Киселівки, а церква вірменська залишилася у віданні Борковського. Потім православні стали домагатися віддачі їм церкви, подали прохання окружному доглядачеві, який доніс про це губернаторові Миколі Вердеревському. Протоієрей Кривицький, зі свого боку, доніс про це преосвященному Іоанникію.

Губернатор став підтримувати Борковського, причому у відношенні своєму на ім’я преосвященного Іоанникія пропонував захоплену Борковським церкву віддати католикам для костелу, але стягнути з католиків ту суму, яка дана була православними на побудову цієї церкви. Преосвященний ж, навпаки, зажадав повної віддачі церкви православній громаді села Вірмен без будь-якої винагороди, оскільки ця церква побудована засобами та утриманням тільки російських уніатів. Оскільки Вердеревський не робив ніяких розпоряджень і нічого не відповідав преосвященному Іоанникію, то останній повідомив про це генерал-губернатора, в результаті чого було те, що 26 липня 1796 року «вірменська церква була приєднана до православ’я без найменших перешкод і вручена з усім її майном за розпискою священику Зелінському».

Побудована в 1780-1789 роках, церква у 1840-х роках дала тріщини в зведенні та стінах. Тому 1878 року, за вказівкою архітектора Нестерова, стіни скріплені вгорі чотирма залізними зв’язками.

При церкві зберігаються: ерекція на церковну землю від 20 травня 1772 року, візит церкви 19 червня 1791 року, план церковної землі 1829 року, а також план і межова книга 1853 року.

У 1895-1896 роках побудована кам’яна дзвіниця. Будинки у священика та церковнослужителів кам’яні, побудовані поміщиком 1880 року.

СВЯЩЕНИКИ

Книга «Історичні відомості про парафії та церкви Подільської єпархії. Кам’янецький повіт», видана 1895 року священиком Юхимом Сіцінським, свідчить про таких священиків, які були в церкві Великих Вірмен:

Симеон Зелінський до 1739 року, помер православним, як свідчили парафіяни в заяві своєму преосвященному Іоанникію 1795 року;

Стефан Зелінський, 1739-1772 роки, брат попереднього, спочатку був православним, але потім, за свідченням вірменських парафіян, 1795 року «насильно римською та уніатською владою притягнутий був до унії»; отримав парафію Вірмени по презенті Фоми Темберського, ректора кам’янецької єзуїтської колегії;

Григорій Зелінський, 1772-1805 роки, син Стефана, який прилучився до православ’я разом із парафіями 29 березня 1795 року;

Олександр Неклеєвич, 1815-1835 роки;

Максим Курчинський, 1836-1842 роки.

Далі, з 1842 до 1847 року, у Вірменах не було місцевого священика. Потім були: Лев Трохимович, 1847-1853 роки; Георгій Гінковський, 1859-1883 роки; Ананій Длугопольський, 1884-1889 роки; і з 1889 року – Іоанн Підгурський.

ІЗ РАДЯНСЬКИХ ДЖЕРЕЛ

У томі «Історії міст і сіл Української РСР», присвяченій Хмельницькій області та виданій 1971 року, Великозаліссю приділено всього 23 рядки:

«ВЕЛИКОЗАЛІССЯ (до 1947 року – Великі Вірмени) – село, центр сільської Ради. Розташоване за 18 км від районного центру і залізничної станції Кам’янець-Подільський. Населення – 878 чоловік. Сільській раді підпорядковані села Дубинка, Залісся, Киселівка і Малозалісся.

У Великозаліссі міститься центральна садиба колгоспу імені Куйбишева, який обробляє 2,9 тисячі гектарів орної землі. Основний напрям господарства – вирощування зернових культур і тваринництво.

Село має восьмирічну школу, клуб із залом на 450 місць, бібліотеку, медпункт, дитячі ясла. До послуг жителів – швейна майстерня.

1906 року відбувся страйк сільськогосподарських робітників. У 1943 – на початку 1944 років у районі села діяв партизанський загін на чолі із Семеном Марковичем Березовським. За героїзм і мужність, виявлені на фронтах Великої Вітчизняної війни, 164 жителі Великозалісся нагороджені орденами й медалями.

На околицях села знайдено рештки ранньослов’янського поселення черняхівської культури».