Вівторок, 30 Листопада 2021 р.
16 Червня 2017

ВОНИ ПРОСЛАВИЛИ ВЕЛИКІ ВІРМЕНИ (ВЕЛИКОЗАЛІССЯ)

Завдяки доступним джерелам – дореволюційним, радянським і українським – у числі газети від 2 червня ми в загальному розповіли про село Великі Вірмени (з 1946 року – Великозалісся). Сьогодні наша розповідь про особистості, які народилися або мешкали у Великих Вірменах (Великозаліссі).

ДОСЛІДНИК ТВОРЧОСТІ ГРАБОВСЬКОГО

Олександр Кисельов«…Коли згадую про Олександра Івановича, то насамперед бачу його очі. У них він був увесь. Чи не найбільше хотілось би порівняти їх з водяним плесом в погідний день ранньої осені. Плесом, що вражає м’якою голубизною, чистоводдям, заспокійливою гладдю, ледь вловимою замріяністю, притягальною глибиною», – так писав літературознавець Микола Грицюта про свого колегу Олександра Кисельова.

11 квітня 1903 року в селі Сатанівка поблизу Сатанова в сім’ї Івана Кисельова, який завідував казенною лавкою, народився перший і, як виявилося, єдиний син, якого назвали Олександром. Зате доля розщедрилася й подарувала Іванові Кисельову аж п’ять доньок, відповідно Сашкові – аж п’ять сестер: старшу за нього Ольгу та четверо молодших сестричок – Олену, Ніну, Віру, Марію.

Коли Сашко підріс і здобув початкову освіту, батьки надумали віддати десятирічного сина в науку до Кам’янця-Подільського – до хлоп’ячої духовної школи. «Тяжко було вступати мені до тої школи, бо я був сином простого селянина, і тільки через те, що я витримав іспит першим учнем – мене прийняли», – зазначить пізніше в автобіографії Олександр Кисельов. Вступив хлопець до підготовчого класу. Але як матеріально забезпечити своє навчання? Сашко вступає до архієрейського хору – цим самим здобуває право безкоштовно вчитися, а також першочергово брати шкільні підручники.

Закінчивши 1919 року училище, 16-річний Сашко переходить до Подільської духовної семінарії. Узимку вчиться, а влітку ходить на заробітки, щоб скласти копійку на час занять. А тим часом 1920 року сім’я Кисельових із Сатанівки переїжджає поближче до Кам’янця – в село Великі Вірмени.

1921 року, коли в Кам’янці-Подільському остаточно утвердилися більшовики, семінарію розформовують. Сашко якраз закінчував другий курс. Але саме тоді в місті відкриваються педагогічні курси імені Івана Франка. Тож Олександр Кисельов разом з іншими семінарськими товаришами вступає на ці курси. Учитися було надзвичайно тяжко, бо становище Сашкових батьків було настільки скрутне, що вони майже нічим не могли допомагати синові. Щоб мати змогу вчитися, Олександр шукає якоїсь допоміжної роботи. Спочатку просто ходить після лекцій на різного роду чорні роботи: скажімо, різати й колоти дрова. Згодом йому пощастило стати помічником завідувача Кам’янецької публічної бібліотеки. «Тяжко було і вчитись і служити: прийдеш з курсів і, замість того, щоб готовити лекції, треба йти на службу; та до того ж ще й їсти самому приходилось варити», – так згадував ті часи Олександр Кисельов.

У січні 1923 року вся сім’я Кисельових – одне за одним – хворіє на тиф. Тож Сашко змушений повернутися у Великі Вірмени, щоб доглядати за хворими й пильнувати за хазяйством. Отак само собою сталося, що юнак покинув педкурси, які, до речі, кілька разів переформовувалися та перейменовувалися, аж доки не були приєднані до педкурсів імені Михайла Драгоманова. Саме в той час, після пожежі, педкурси імені Драгоманова влилися в ІНО (інститут народної освіти), і Сашкові товариші по курсу перейшли на четвертий триместр інституту. А Сашко, допомагаючи батькам вести господарство, навіть заяви не подавав і залишився поза стінами ІНО. У Великих Вірменах грамотного хлопця обирають членом виконкому сільради, до складу ревізійної комісії.

Але юнака не покидає думка про педагогічну працю, і як тільки господарство батьків трохи стало на ноги, Олександр у травні 1925 року знову вибирається до Кам’янця: вступає практикантом до Кам’янецького дитячого містечка, вільний час проводить за книжками, намагаючись поповнити знання, відвідує вчительські курси з перепідготовки. Нарешті, наприкінці червня, коли були іспити для осіб, що бажають учителювати, успішно складає іспит і здобуває омріяне право вчителювати.

1936 року, закінчивши філологічний факультет Київського університету, Олександр Іванович на три роки стає в ньому аспірантом кафедри української літератури. Так починається наукова стежина нашого земляка. Знаходиться і тема, яка стане справою життя Олександра Кисельова: життя та творчість Павла Грабовського (1864-1902).

Підсумком стає вихід у світ тритомника Павла Грабовського у 1959-1960 роках, два видання монографії про життя й творчість поета (1951 і 1959 роки). За друге, доповнене і перероблене видання монографії Олександру Івановичу 1963 року присуджують учений ступінь доктора філологічних наук.

Помер учений 24 лютого 1967 року.

УСЕ ПРО ВИБУХ

Якщо Олександр Іванович Кисельов ознайомився з Великими Вірменами вже дорослим, то Віктор Вікторович Бойко у Великозаліссі народився. Сталося це 12 квітня 1949 року. А прославився Віктор Вікторович тим, що став фахівцем у галузі геодинаміки вибуху, доктором технічних наук. Стаття про ньо-го поміщена у третьому томі «Енциклопедії сучасної України», що побачив світ 2004 року.

Віктор БойкоАле спочатку був Дніпропетровський гірничий інститут (нині Національний гірничий університет), який Віктор закінчив 1973 року. Далі була праця в рідному виші: спочатку інженером, потім – молодшим науковим співробітником. Від 1980 року працює в Інституті геофізики Академії наук Української РСР (згодом Національної академії наук України): завідувач сектору, завідувач відділу, старший науковий співробітник відділення геодинаміки вибуху, від 1991 року – директор Спеціального конструкторсько-технологічного бюро.

1994 року Віктор Бойко стає доктором технічних наук. Від 2001 року він – провідний науковий співробітник Інституту гідромеханіки Національної академії наук України.

Наукові дослідження Віктора Вікторовича: теоретичні й експериментальні дослідження сейсмічної дії вибуху в грунтах та гірничих масивах порід; розробка сейсмобезпечних для житлових, промислових і природних об’єктів параметрів зарядів вибухової речовини, маса якої за один прийом досягає 40 тонн (масові вибухи на кар’єрах будматеріалів) та більш як 600 тонн (масові вибухи на залізорудних, алмазовидобувних та інших кар’єрах); розробка методик оцінки безпечної експлуатації будинків, споруд, комунікаційних систем, розташованих поблизу виконання вибухових робіт, та забезпечення нормального психологічного стану місцевого населення; розробка контрольно-попереджувальної апаратури, що застерігає від загрози обрушень.

«БАНДИТ», ЩО СТАВ ГЕРОЄМ

Цей уродженець Великих Вірмен, за чекістськими даними, належав до дванадцяти найнебезпечніших повстанських ватажків, які продовжували боротьбу з радянською владою на початку 1920-х років. Мова йде про Йосипа Петровича Пшоника (чи з двома «н» – Пшонника – як у статті кандидата історичних наук Ярослава Файзуліна в «Дзеркалі тижня» за 2015 рік).

Йосип ПшоникСкористаємося статтею Файзуліна. Отже, Йосип Пшоник народився 9 вересня 1890 року в селі Великі Вірмени Маківської волості Кам’янецького повіту Подільської губернії в селянській родині. Загальну освіту здобув у Подільській духовній семінарії в Кам’янці-Подільському, а спеціальну – на вчительських курсах. Правда, «Подільські єпархіальні відомості» за 1905 рік, коли Йосипу вже було 15 років, не підтверджують його навчання в Подільській духовній семінарії.Якийсь час Йосип учителював у містечку Балин Кам’янецького повіту.

1907 року став членом Російської соціал-демократичної робітничої партії, вів підпільну роботу по селах повіту – агітував молодь, поширював заборонені «афіші» – партійні відозви та агітаційну літературу.

Із початком Першої світової війни Йосипа мобілізували до царської армії – служив на Південно-Західному і Румунському фронтах у чині штабс-капітана

(теперішній відповідник старшого лейтенанта). Із початком Лютневої революції

Йосип Пшоник у Кишиневі з головою поринув у революційну стихію. Від Кишинівської ради його обрали в Румчерод («Румунський фронт, Чорноморський флот і Одеська округа»), де відповідав за роботу адміністрації залізниць. У серпні 1917 року переїхав до Одеси, де став начальником оперативного штабу української гайдамацької дивізії, створеної, щоб запобігти розпаду українських частин. Із 13 до 18 січня 1918 року брав найактивнішу участь у боях за Одесу між українцями та більшовицькими загонами Червоної гвардії.

Згодом, 1925 року, відповідаючи на запитання слідчого про свою участь у боротьбі з Радянською владою, Йосип Пшоник скаже: «Причиною мого розходження з Радянською владою є національний момент. У мені глибоко вкоренилося усвідомлення того, що все, що йде з півночі, з Росії, – є душителем української нації. Невеликі інциденти, що сталися на місцях, тільки зміцнили моє усвідомлення цього та штовхнули мене вступити на шлях боротьби з Радянською владою».

Після звільнення Одеси від більшовиків у березні 1918 року Йосип Пшоник повернувся до міста, працював на посаді помічника голови демобілізаційної комісії. Упродовж семи місяців гетьманування Павла Скоропадського він, як і більшість діячів Української Народної Республіки, перебував у підпіллі. А коли розпочалося протигетьманське повстання, став одним із його лідерів у Одесі.

До березня 1919 року працював на посаді губернського військового коменданта Херсонщини. За кілька днів до приходу більшовиків Йосип Пшоник перебрався до батьків у Великі Вірмени, а владу «білих» перечекав на полустанку Будки під Жмеринкою, підтримуючи зв’язок з Українською Галицькою Армією і кооператорами, ведучи підпільну політичну роботу.

У січні-лютому 1920 року на Одещину прийшла Червона армія. Із вояків армій УНР та УГА, які з різних причин опинилися в Одесі ще за часів денікінської окупації, радянське командування взялося формувати 4-ту Українсько-Галицьку бригаду. Зрештою сформували лише 1-й Чорноморський (361-й українсько-радянський стрілецький) полк. 6 квітня 1920 року полк підняв повстання в Тирасполі.

Тираспольську групу українських повстанських військ (згодом перейменовану в Повстанський загін) на Херсонщині очолив полковник Йосип Пшоник.

Повстанці організовували рейди сусіднім Ананьївським повітом, а коли там вибухнуло селянське повстання, 16 квітня 1920 року зайняли повітовий центр і встановили в повіті владу УНР. Об’єднані повстанські сили утримували цю територію до підходу військ армії УНР Михайла Омеляновича-Павленка та Юрія Тютюнника (під час Першого Зимового походу), а потім група Пшоника влилася в армію УНР.

У Ямполі Йосип Пшоник захворів на тиф і змушений був повернутися до батьків у Великі Вірмени. Потім хворого перевезли до Галичини і після одужання він працював у Міністерстві народного господарства. У листопаді 1920 року, разом із військом і урядом УНР, перейшов до Польщі та мешкав у Ченстохові.

Навесні 1921 року в Польщі розпочали підготовку повстання проти Радянської влади в Україні. У Тарнові організували Партизансько-повстанський штаб на чолі з генерал-хорунжим Юрієм Тютюнником. А в Кишиневі (ще одним союзником УНР була Румунія) сформували підпільний штаб Південної групи, який очолив генерал-хорунжий Андрій Гулий-Гуленко. До цієї групи входили п’ять повстанських районів. Один із них, що охоплював Одеський, Тираспольський, Ананьївський та західну частину Миколаївського і Херсонського повітів Херсонської губернії, очолив Йосип Пшоник. Із весни до листопада 1921 року він перебував у Кишиневі, а північніше від Акермана заснував контрольно-перепускний пункт на чолі з сотником Іващенком для переправлення власних емісарів.

У першій половині жовтня Андрій Гулий-Гуленко одержав таємний наказ Тютюнника рушати із штабом на Уманщину й Звенигородщину та очікувати прибуття Запорізької дивізії. Завершити формування збройних загонів, що наступатимуть з Румунії, Гулий-Гуленко доручив Пшонику.

У Кишиневі й Бендерах Йосип Пшоник сформував збройний загін, вербуючи до нього українських біженців (за кілька тижнів до загону записалося 200 осіб). Усе робилося з відома румунської влади, яка вдавала, що нічого не знає про підготовку антибільшовицького повстання. У ніч з 18 на 19 листопада на ділянці Гурабикулове-Красногорка, що на північ від Бендер і Тирасполя, загін перетнув румунсько-радянський кордон, розпочавши антибільшовицький рейд Бессарабської групи. Більшість бійців не мали ані зброї, ані спорядження (на всю групу румуни видали 16 гвинтівок, 20 револьверів, 70 гранат і певну кількість ракет). Із боями повстанці зайняли радянські села Красногорку й Паркани (нині – село Бичок) і, здобувши озброєння, розгорнули наступ на Тирасполь. Бій за місто тривав п’ять годин. На якийсь час вдалося оволодіти фортецею кінця XVIII століття і половиною міста, але під тиском переважаючих сил ворога відступили до Румунії.

На еміграції в Румунії Йосип Пшоник жив із випадкових підробітків: працював вантажником, землекопом. Згодом, вміючи добре креслити, виконував замовлення для міської управи, залізниць, управління доріг тощо. Таким чином щомісяця заробляв 2 тисячі румунських лей, ще 600 отримувала дружина, працюючи доглядальницею.

12 лютого 1925 року неподалік від Ямполя під час нелегального перетину радянсько-румунського кордону Йосипа Пшоника затримали радянські прикордонники. Наступного дня його передали в розпорядження начальника Могилів-Подільського прикордонного загону.

Арешт відомого «петлюрівського діяча» неабияк зацікавив чекістів. Йосипа Пшоника цілком таємно доправили до ГПУ УСРР у Харків і розпочали допити. За вироком від 29 серпня 1925 року надзвичайної сесії Харківського окружного суду він був засуджений до розстрілу. Відомостей про виконання вироку у справі немає. За висновком прокуратури Київської області від 7 липня 1994 року не реабілітований.