«ВУЛИЧКА НА ОКОЛИЦІ МІСТА»

Для кам’янчан найважливішим твором Павла Цибульського (1917-1984), уродженця Кам’янця-Подільського, буде роман «Вуличка на околиці міста», дві частини якого побачили світ 1973 та 1976 року в ужгородському видавництві «Карпати», адже цей твір присвячено рідному місту письменника.

КАМ’ЯНЕЦЬКИЙ НАПІВСИРОТА

Павло Данилович народився 24 червня 1917 року в Кам’янці-Подільському в родині робітника шляхової дільниці. Василь Микитась у нарисі «Полудень віку новеліста», що завершає збірку вибраних оповідань Павла Цибульського «Тепло чужої руки» (Ужгород, «Карпати», 1967) і приурочений 50-річчю письменника, пише:

«Коли хлопчикові минало два роки, помирає батько, і матері, батракуючи, доводиться самій ростити дітей. Закінчивши семирічку, хлопець іде працювати. Душа і серце тягнуться до знань, і юнак до пізнього вечора просиджує на робітфаку, ночами працює на заводі чорноробом, поєднує навчання з комсомольською роботою. 1936 року Кам’янець-Подільський міськком комсомолу, йдучи назустріч давній мрії юнака, посилає його вчитися до Харківського комуністичного газетного училища імені Миколи Островського».

Юрій Балега у книжці спогадів та есе «З відстані часу», що вийшла 2006 року, згадує:

«Павло Цибульський любив часом похвалитися, що до війни вчився в Харкові разом з Олесем Гончаром, навіть в одному гуртожитку проживали. Щоправда, своїм знайомством не зловживав, ба навіть не пробував скористатися».

Навчаючись в училищі, Павло Цибульський працює в багатотиражках Харкова, в обласній молодіжній газеті, друкує нариси, свій перший етюд «Березень» («Весна в Лісопарку»). 1940 року він у Харкові вступає до Українського комуністичного інституту журналістики.

Червень 1941 року перериває навчання юнака. Знову про Павла Цибульського згадує Юрій Балега:

«Характер мав на диво тяжкий, з ним нелегко було не те що дружити, а навіть працювати поруч. Мабуть, він це розумів, бо уникав приятелювання з людьми. Щоправда, коли хтось йому був потрібний, до того запобігливо навіть посміхався, а так – ходив похмурим, з-під лоба зиркав на людей колючими очима, у яких майже не було тепла.

На Закарпатті Павло Данилович опинився в 1946 році як журналіст після демобілізації з армії, у лавах якої пройшов усю війну. Твердив, що в армії служив політпрацівником, однак злі язики подейкували, що трудився чоловік у сумнозвісному СМЕРШ-і, цим пояснювали і його похмурість. Так було чи ні – не знаю».

У складі радянських військ Павло Цибульський визволяв Україну, Румунію, Болгарію, Югославію, Угорщину, де його застала перемога. Потім служив на території Австрії та Чехословаччини до осені 1946 року.

ЗАКАРПАТТЯ

У листопаді 1946 року Павло Цибульський їде працювати кореспондентом газети «Радянський селянин» на Закарпаття, яке назавжди його причаровує. Пізніше Павло Данилович очолює відділ літератури та мистецтва газети «Молодь Закарпаття», редакцію художньої літератури Закарпатського видавництва.

1954 року в Ужгороді виходить перша збірка Павла Цибульського «Весняний вітер», яка містить сім оповідань: «Вогник», «Наташа», «Рідний дім», «Діти партизана», «Вулиці в зеленім павутинні», «Дівчина з Тіроля» і «Два пам’ятники». Наклад солідний – 10 тисяч примірників.

Через два роки теж в Ужгороді побачила світ збірка віденських оповідань Павла Цибульського «Вечір у винарні Штрауса», а 1958 року Павла Даниловича прийняли до Спілки письменників СРСР.

До 1973 року письменник видавав тільки оповідання. Згаданий уже Василь Микитась у статті, присвяченій 50-річчю новеліста, писав:

«Взагалі Павлу Цибульському вдаються короткі, лаконічні новели з гострими і напруженими конфліктами. Більші оповідання дещо мляві за композиційною будовою, часто їм заважають навмисні відхилення від основної колізії».

1969 року письменник видав збірку оповідань «Гірське джерело», яку наступного року проаналізував молодіжний журнал «Дніпро»:

«Піднесений тон вражає читача з першої сторінки книги Павла Цибульського «Гірське джерело». Збірка налічує тринадцять оповідань. У першому оповіданні «Гірське джерело» – майже поетична лексика, акварельні малюнки Карпат. Твір ніби обіцяє – це зачин, а далі ось почнеться. Та оповідання так і закінчується тією ж пафосною нотою загальної поетизації нічогості. Бо проблеми в ньому немає.

Що далі, то оповідання слабші, у кожному поетична, а точніше – псевдопоетична мова (бо поетична ж завжди змістовна) і брак серйозного змісту. Авторові не можна відмовити у вмінні користуватися словом при описі конкретних деталей чи краєвидів. Тут інколи трапляються досить вдалі образи. Але загальне враження від збірки Цибульського – сюжетна безпорадність, прихована «квітучими» фразами. Там, де якийсь сюжет існує, він лише підкреслює розгубленість автора при зображенні життєвих ситуацій. Там, де сюжету практично немає («Гірське джерело», «Три вдовиці» тощо), автора до певної міри виручає його вміння будувати фрази, за якими усе ж залишається пустка».

ДОЧКА КАТЯ

Цікавим є спогад Юрія Балеги: «Цибульський мав одну дочку і безмежно любив її. Дівчина вчилася на факультеті романо-германської філології під час мого деканування, вчилася добре. Батько так переживав за дочку, що навіть у теплу погоду носив за нею плащ або кофтину, вона соромилася того, тікала від батька, а Павло Данилович сердився і з нечленороздільним «ди-ди-ди-ди» ганявся за нею по факультету. І горе було тому викладачеві, який на практичних заняттях виставив його Каті оцінку «добре», а тим паче «задовільно». Тут батько перестрівав викладача й сердито відчитував за необ’єктивне ставлення до його чада…

Зрозуміло, викладачам не подобалися наскоки Павла Даниловича, і вони стали просити в мене захисту. Тим паче, що вважали декана другом письменника Цибульського. І ось після одного з таких наскоків я запросив «друга» в деканат і почав умовляти, щоб перестав бігати за викладачами – його Катя розумна дівчина і ніякого захисту не потребує.

Павло Данилович слухав, землянисте його обличчя раптом позеленіло, губи затремтіли і з рота посипалося: «Ди-ди-ди, т-т-ти знаєш, на війні-ні-ні я т-т-таким як т-т-ти прямо в очі с-с-стріляв!

З-з нагана!».

Як було на війні – не знаю, а ось словесний випад я намагався пробачити Цибульському, однак, як свідчить моя поведінка, – не зміг. Коли письменник доживав у лікарні останні свої дні, я був там, але в палату до хворого не зайшов. Знаю: учинив не похристиянськи, але… Каятися сьогодні – пізно».

Помер письменник 11 травня 1984 року.

УРИВОК ІЗ РОМАНУ

Тепер про роман «Вуличка на околиці міста», що є першим великим твором Павла Цибульського. На роман у квітневому номері 1974 року журналу «Вітчизна» відгукнувся розлогою статтею «Пам’ять перших доріг» Орест Сливинський. Наведемо кінець статті критика:

«Павло Цибульський оперує різними «об’єктивами», поєднуючи великомасштабність зображення (Харків індустріальний) із показом навіть мікросвіту літнього поля. Образи його зримі, мова в міру забарвлена подільським діалектом, діалог природний. А ліричності оповіді додає присутність музики й наяву, і в спогаді героя. Музика стає тут навіть цікавим художнім засобом, з допомогою якого автор тонко окреслює характери й душевний стан деяких персонажів.

Намагаючись завжди стояти на класових позиціях у показі минулого, письменник де-не-де переходить потрібні межі, від чого руйнується художня правда. Так, скажімо, коли він змальовує дітей куркулів, чи якихось інших класових ворогів, то чомусь ці діти завжди або «клаповухі», або як «вгодовані кабанці», неприємно коротконогі… Надто вже спрощений, затертий прийом.

«Вуличка на околиці міста», безперечно, додає своєї, хоч і не всюди оригінальної, барви до широкої картини радянської дійсності 20-30-х років, яка постає з цілої низки романів і повістей українських письменників».

Пора ознайомити читачів із характерним уривком із роману:

«Дослухавсь я до того, що розказувала вчителька, але нас, хлопчаків, більше цікавили височенні похмурі кам’яні вежі, де гніздились орли, Турецька фортеця, стіни, порослі мохом з слідами скам’янілої смоли. Ми кидали камінці у фортечну криницю і довго чекали, поки камінець плюскав у воду. Фортеця стоїть на такій високій скелі, що будиночки унизу здаються іграшковими, і скільки ж то треба було довбати камінь, аби добратися до води!

Спускалися ми до підземного ходу, досить високого і просторого, що вів з фортеці до Хотина. А до Хотина звідси – сорок верств і по дорозі Дністер. Спускалися недалеко, бо важко було дихати, гасли свічки, душники ж давно позатикалися землею, позаростали, і повітря сюди, видно, зовсім не проходило. Тож колись цією дорогою йшли і вояки, і тисячі люду, рятуючись від ворожих навал. Вийшовши, всі сідали край фортечного муру і дивилися туди, де мав бути Дністер, Хотин, і слухали, слухали вчительку…

Ми пам’ятали Богдана Хмельницького, про нього нам розказували, коли історію вчили, про Хмельницького знав я ще й до школи, з книжки, що мав. А тут, виявляється, он ще і Петро Сагайдачний…

Ми дивилися на лани, що стелилися до Дністра. Десь там той Хотин, про який ми нічого й не чули. То ж там колись давно-давно Сагайдачний із запорожцями наголову розбив могутнього султана турецького Сулеймана, котрий настягав, було, війська, як сарани, – з Азії, Африки, усіх своїх володінь. Турки, татари, араби і перси, навіть чорні народи якісь. Сунула та лавина пішо і кінно, залишаючи позад себе толоку голу. Ревіли верблюди, тупотіли слони. Хотів, було, Сулейман рушити звідси далі – на Відень, Рим і Варшаву, щоби всю Європу підім’яти під себе, та на дорозі стояв Хотин. Який дурень лишив би таку фортецю собі за спиною, та коли там ще ті чорти-запорожці! Як не лютував Сулейман, але поламав зуби на кам’яних стінах Хотина. Потрощили його запорожці – тут і на морі. Легко зітхнули цісарі, королі, і коли турецький султан знову походом грозився, просили вони Сагайдачного очолити об’єднане військо всієї Європи. Та гетьман, поранений під Хотином отруйною стрілою, думав уже не про те… Інші королі, царі лишали своїм нащадкам нові завойовані землі, підкорені народи, пишні палаци, набудовані коштом грабунку. Сагайдачний залишив усе на освіту, школи.

Хлопці сиділи ближче до кам’яного валу, за яким починалося урвище, дівчата – осторонь, аби не паморочилось їм у голові. Височінь піднебесна, білі хмарки здавалися ближче, і коли на них дивишся, то ніби і ти, і фортеця тихо рушали з місця й пливли. Унизу, там, де ще кам’яні сіро-зеленаві кряжі не були такими крутими, кози пощипували рідкі кущі, а вище і козячій ратиці зачепитись ніде – гладкі стрімини прямовисно спиналися вгору ген аж туди, де кінчаються фортечні мури. Скель під нами не видно, тільки похилі підніжжя, і то трохи збоку. Руські фільварки по той бік річки, долини – як на долоні, далі праворуч – Довжок, дорога на Жванець, Біланівку, Стінки, Польські фільварки. Циганівки, Нового плану звідси не видно, заступає громаддя Старого міста.

Говорила вчителька, ніби думала вголос, зупинялась, і тоді долинав вуркіт водоспаду знизу, під Турецьким мостом, і чути було, як посвистує вітер у ніздрюватих від часу кам’яних стінах, ворушить сухою травою, злітає звідси, з стрімкої височини додолу, до таких маленьких звідси хаток у долині і, розігнавшись, перелітає ген-ген на той бік, колише хвиля за хвилею пшеничні лани до самого небозводу. Отак, як за вітром цим, відлетіли віки, ніби і сліду не лишили по собі.

Говорила наша вчителька, ніби добирала слово до слова, як ті гарні пацьорки, і селила їх на довгу нитку.

І кожне слово немовби лишало довгий відзвук по собі, і хотілося те слово потримати в руці, як ту пташку теплу, співучу.

В інші дні ходили ми на Карвасари, і тоді тільки дізналися, чому так зветься це місце – турки тут, на майдані, судили міський люд.

Бували коротші екскурсії. До Підзамча і водоспаду під Турецьким мостом, де глибинні течії вимивали старовинні монети. Про скарби, потоплені колись турками, ходили легенди. Правда, ніхто з наших хлопчаків тих монет ще не бачив. Дізналися ми від учительки, що мають водоспад загнуздати, збудують тут електростанцію, і в усьому Кам’янці та околицях світитиме електрика.

Навідали ми і Вітряну браму. Була то невисока, до низу широка кам’яна башта, що впиралася двома меншими навкісними стояками на край Малого базару, а двома довшими – на рамена скелястого урвища. Попід баштою через наскрізну браму збігала дорога з Старого міста на Польські фільварки. Нічого нового Вітряна брама для нас не являла собою, знайомі з нею ми були здавна…

Новий базар, що на околиці міста, був до нас ближче, але торги там лише у неділю, четвер та на великі свята, а на Малому – щодня. Перекупки куняли тут до вечора, допізна відчинено рундуки, а крамнички, пивнички – ті не зачинялися й до ночі. У Старому місті купчилася і вся торгівля, велика й мала. Були невеликі торжки на Карвасарах, на Польських фільварках, та лише вранці, і від нас туди ген який світ! На Карвасари піти – то змарнувати півдня. Роздався Кам’янець на всі боки, з кінця в кінець йти – ноги зіб’єш…

До Вітряної брами кожного літа привозив кавуни рудий відлюдкуватий дядько, і були в нього найліпші: глянцюваті, аж чорні, усередині червоні, як помідори, але доступитися і до найменшого кавунця ми ніяк не могли. Не підпускав лихий дядько і близько…

З бійниць Вітряної брами добре видно Польські фільварки, Новий бульвар, а Малий базар – увесь під тобою. Людей – як у мурашнику».