КАМ’ЯНЕЦЬКІ СТОРІНКИ ОФМАЛЬТОЛОГА ФЕДОРОВА

Знаменитий офтальмолог Святослав Федоров (1927-2000), який 1960 року зробив першу в СРСР імплантацію кришталика, а 1973 року вперше у світі розробив і провів операції з лікування глаукоми на ранніх стадіях, у перший клас пішов у Кам’янці-Подільському. 8 серпня Святославу Миколайовичу виповнилося би 90 років.

КАМ’ЯНЕЦЬКІ СТОРІНКИ

Святослав Федоров народився 8 серпня 1927 року в Проскурові (з 1954 року – Хмельницький) у родині командира 3-го полку 1-ї Запорізької дивізії Червоного козацтва Миколи Федорова. Святослава з пологового будинку забирав батьків друг – письменник Ілля Дубинський, оскільки старший Федоров був на навчаннях. Звістку про народження сина батькові принесли льотчики, кинувши з По-2 записку: «Вітаємо з хлоп’ям».

1930 року батько став слухачем військової академії імені Михайла Фрунзе в Москві, яку закінчив з відзнакою. 1932 року Микола Федоров одержав призначення на посаду командира кавалерійської дивізії у Кам’янці-Подільському.

Кілька вечорів провів із офтальмологом Святославом Федоровим журналіст Віктор Затєвахін, який розпитував лікаря про все на світі, зокрема і про дитинство. Наведемо фрагмент цього інтерв’ю.

«- Святославе Миколайовичу, чи було у Вашому дитинстві що-небудь таке, що вплинуло на Вашу подальшу долю?

– Абсолютно нічого такого не було. У дитинстві я мріяв стати військовим, тому що військовим був мій батько. І першою іграшкою, найулюбленішою, був револьвер системи «наган». Батько виймав із нього патрони, і я грав у «танк», на якому перевозив свої війська – шахові фігури. Коли барабан котився по столу, приємно поклацуючи, я уявляв себе тільки військовим. Прекрасно пам’ятаю, коли батько креслив тактичні схеми, карти, я вже знав усі позначення: де танки, де піхота, де артилерія. Ці речі мене неймовірно приваблювали. А, крім того, в мені, як і в будь-якому хлопчикові, жила внутрішня агресивність, прагнення битися і перемагати.

Але батько не хотів бачити мене військовим. Думаю, військова дисципліна й обмежена свобода його не задовольняли. Батько вважав, що я повинен стати інженером. Мене, справді, тягнуло до техніки: подобалася зброя, подобалося щось розбирати, подобалася точність дії механізмів, їх злагодженість.

Узагалі-то я намагаюся не згадувати минуле. Не люблю, коли людина без кінця думає про минуле, це заважає його розвиткові, заважає думати про майбутнє.

– І все ж, чим Ви захоплювалися в дитинстві, що згадується найчастіше?

– Перші шкільні роки пов’язані у мене з відчуттям щастя. Я пішов до першого класу в місті, де батько мій був командиром дивізії. Прекрасне місто – Кам’янець-Подільський. Туди ми переїхали з Москви, де жили в загальній квартирі з двох маленьких кімнаток без кухні в будинку навпроти Центрального телеграфу (тоді це був гуртожиток Академії імені Фрунзе).

І ось після важких голодних років – 1932-1933 – батько вперше отримав окремий будинок, в якому було шість кімнат. А у дворі була навіть стайня, і стояв його кінь. Коли коня чистили й обходили, я весь час крутився поруч. Моя любов до цих красивих тварин зародилася в дитинстві: теперішній мій кінь із такою ж білою пролисиною, такого ж золотистого кольору, як і кінь батька.

У Кам’янці-Подільському у нас був величезний сад, там росли яблуні, груші, сливи. Це було улюблене місце ігор, де панував дитячий, особливий світ. Мені ніколи не було нудно. Була стайня, був велосипед (мені його купили батьки), і я отримував величезне задоволення від катання прекрасним парком, розташованим уздовж рову. У місті був великий рів, а на іншій стороні – турецька фортеця, яку описав Володимир Бєляєв у своїй трилогії «Стара фортеця». Ми насилу проїжджали туди по стежках, спускалися в провалля, потім переходили маленьку річку та видиралися на фортечні вали стін. Було дуже цікаво: похмурі порожні зали, загадкові сутінки, якась таємниця…

Велосипед став моїм головним захопленням. А ще я неймовірно любив стріляти. Коли влітку ворони намагалися розкльовувати яблука та груші, я підкрадався і досить успішно їх відстрілював із малокаліберної гвинтівки батька, хоча тримати її як годиться ще не міг. Але я ставив ствол на паркан, так, щоб він не тремтів, наводив на ціль, як гармату, і стріляв. До речі, моя мама займалася стрілецьким спортом – тоді було дуже престижно мати значок «Ворошиловський стрілок». У нас у кінці саду стояв плоский ящик, на який вішалися мішені, та можна було постріляти.

Ми з батьком часто виїжджали на природу. Зазвичай, це бувало у вихідний. Ми бачили дуже красиві ліси, що розкинулися навколо міста. Добре пам’ятаю, як їздили дивитися вежу Кармелюка, з якої він, за переказами, втік, хоча вежа метрів 25 або 30 заввишки. Мене це вразило.

У мене було декілька приятелів. Вони приходили до мене, і ми грали в звичайні дитячі ігри. Пам’ятаю, що всі мої друзі любили ходити до коня, займатися ним, хоча їздити нам тоді ще, природно, не давали – нам усім було по сім-вісім років.

– Розкажіть про вашу сім’ю: якою вона була, хто приїжджав в гості, що запам’яталося з атмосфери тих років?

– У нас була дуже дружна сім’я. Влітку батьки відпочивали на курортах – в санаторії імені Ворошилова або в інших оздоровницях. Батько любив займатися спортом. Він був капітаном футбольної команди полку і часто пропадав на футбольному полі. Добре грав він і у волейбол.

З нами жила мати мами, моя бабуся – Ніна Іванівна Будилович (наполовину полька). Бабуся була дуже доброю людиною, але іноді вступала в «сутичку» з батьком. Вона доводила, що раніше було краще: на базарі продукти були дешеві, можна було все купити, а тепер усе стало проблемою. Батько з нею сперечався, говорив, що пройшло ще мало часу після революції, а ось у п’ятдесятому році в крамницях все буде і дешево. Але бабуся з цим не дуже погоджувалася, розуміючи, що навряд чи щось буде краще, якщо люди перестали цікавитися працею. Вона, мабуть, уже тоді це бачила.

У Кам’янець-Подільський нерідко приїжджали великі воєначальники – Семен Будьонний, Семен Тимошенко. Приїжджали для інспекції або проведення різних маневрів. Чиношанування не пам’ятаю, відносини між начальством і підлеглими були демократичними.

1938 року батька заарештували. Ми переїхали в Новочеркаськ. І тут я фізично став відставати від своїх однолітків. До восьми-дев’яти років я ріс добре, а потім раптом перейшов у розряд маленьких і слабких. Це пояснювалося дуже просто: після арешту батька я став сином «ворога народу».

Приятелі від мене відвернулися, навколо утворилася порожнеча, і я звик до читання. Був записаний у трьох бібліотеках і брав книги в сім’ї одного професора. Я читав по шість-сім годин на день. Дуже любив романтико-героїчні книги «Смок і малюк», «Час не чекає» Джека Лондона, його розповіді про Аляску й Юкон. Неймовірно подобалися книги Миколи Островського «Як гартувалася сталь», «Народжені бурею». Павка Корчагін був для мене прикладом. У шостому класі я вже прочитав всього Джека Лондона, Еміля Золя, половину творів Оноре де Бальзака. Щось я розумів, щось ні, але мене цікавило читання саме по собі. Я «йшов» у книги, мені хотілося втекти від реальної дійсності, забути про те, що батька немає поруч. Здавалося, я просто заснув, і скоро безглуздий сон скінчиться. Я розплющу очі та побачу, що все на своєму місці: ми як і раніше живемо в Кам’янці-Подільському, батько, сміючись, входить у кімнату, ми сідаємо на тачанку і їдемо куди-небудь».

ПОДАЛЬША ДОЛЯ

Про подальшу долю Федорова коротко розповіла Галина Єсюніна – завідувач відділу інформаційних технологій та електронних ресурсів Центральної бібліотечної системи Хмельницького:

«Коли розпочалася війна, 14-річний юнак попросився на фронт. Звісно, не взяли. У жовтні 1941-го німці були вже під Ростовом… Сім’ю евакуювали до Вірменії в маленьке село Цахкадзорі.

1944 року Федорова прийняли в Єреванську артилерійську спецшколу, згодом він перевівся в 11-у спецшколу ВВС у Ростові. Декілька разів Святослав літав на навчальному літаку, але бути льотчиком йому не судилося… У березні 1945-го трапився нещасний випадок, який змінив його життя. Святослав збирався на святковий вечір в училище. Поспішаючи, побіг за трамваєм, стрибнув на ходу, але зірвався і впав під колеса. Далі лікарня, ампутація ступні і третини гомілки. Через інвалідність довелося повернутись у звичайну школу.

Отримавши атестат зрілості, хлопець вступив у Ростовський медичний інститут, де захопився плаванням. У воді Святослав майже не відчував своєї інвалідності і плавав з усіма на рівних. Участь і перемоги у змаганнях допомогли розвинути силу волі та впевненість у собі.

Навчався Федоров без особливих злетів, але і без падінь. Його приваблювала техніка. В якості майбутньої професії він подумував про рентгенологію чи хірургію. Коли ж почав проходити курс офтальмології, то одразу зрозумів – це саме те, що йому потрібно. На шостому курсі Славу стали брати на операції як асистента. Свою першу операцію Федоров провів 8 березня 1951 року, а 1952 року закінчив інститут. Після інтернатури отримав направлення у Тюмень. Але розподіл прийшовся не до душі, і він з однокурсником вирішив їхати до Москви, у Міністерство, за перерозподілом. Після співбесіди товариша направили у Красноярський край, а Славу – в Ростовську область у станицю Вешенську. Саме тут, у маленькій районній лікарні, він розпочав свою практичну діяльність. Аби оперувати, йому довелося кілька місяців добувати необхідне обладнання й хірургічні інструменти, та все частіше приходило розуміння того, що тут залишатися не можна. Високого професійного рівня, до якого прагнув Федоров, тут не досягти. Далі була робота у маленькому містечку Лисьва (за 100 км від Пермі), де Святослав Миколайович став начальником станції «швидкої допомоги». У його розпорядженні була одна машина і двоє коней, а в офтальмологічному відділенні на 25 ліжок були необхідні інструменти.

Після смерті Сталіна батька Святослава нарешті реабілітували, і Федоро-ва прийняли в ординатуру Ростовського медичного інституту, яку він закінчив 1957 року, спеціалізуючись на розробці нових методів лікування ока. Молодий учений деякий час працював ординатором у Ростовській обласній лікарні, а згодом виграв конкурс і вирушив у філіал НДІ очних хвороб ім.Гельмгольца у Чебоксарах і прийняв у своє розпорядження очне відділення. Федоров горів ідеєю заміни помутнілого кришталика ока. На той час такі одиничні операції робились тільки в Англії та Голландії. Чиновницьке невизнання не зупинило напористого вченого.

Федоров познайомився з Семеном Яковичем Мільманом, чебоксарським слюсарем-лекальником вищого розряду, той взявся виготовити йому лінзу. Робив він її за кресленнями лікаря. Ці лінзи Святослав Миколайович вживляв спочатку в очі кролям. Лінзи здебільшого приживлялись, але траплялись і невдачі. Було навіть і таке: через важкі ускладнення він на деякий час кинув оперувати. У вересні 1960 року Федоров зробив першу в СРСР імплантацію кришталика дванадцятирічній дівчинці Оленці Петровій (на умовляння її батьків) простим радянським бритвеним лезом «Супутник». Оперував він із допомогою звичайного мікроскопу, поставивши його на тумбочку і закріпивши товстими книгами. Операція пройшла успішно. Згодом було зроблено ще декілька вдалих операцій. Місцеве начальство було у захваті, однак зі столиці прийшло розпорядження припинити «експерименти на людях».

Федорову довелося писати заяву на звільнення. Згодом він переїхав у Архангельськ. Поряд був Ленінград із гарною технологічною базою. З допомогою ленінградських майстрів він удосконалив свій винахід, зробив кращий у світі штучний кришталик ока. Лінзи робили самі, нагріваючи пластмасу на електроплитці, а під час операції використовували нитки з жіночих капронових панчіх. До 1967 року було зроблено триста таких операцій. Незважаючи на міжнародне визнання, у Союзі колеги його метод не визнавали.

Федорову потрібно було переїжджати в інше місто з розвиненою промисловою базою. Це виявилося не просто. Зрештою при підтримці міністра охорони здоров’я йому таки вдалося перевестися у Москву, де він очолив невеличку лабораторію імплантації штучного кришталика при 3-му Московському медичному інституті. Святославу Миколайовичу вдалося по-новому підійти до хірургічного лікування очей. Одна смілива ідея народжувала десятки інших. 1973 року Федоров зайнявся імплантацією штучної рогівки, тоді ж вперше у світі розробив і провів операції з лікування глаукоми на ранніх стадіях, розробивши унікальний метод глибокої склєректомії, який став використовуватись у всьому світі. У тому ж році лабораторія виділилась зі складу інституту, стала називатися Московською науково-дослідною лабораторією експериментальної і клінічної хірургії ока Мінздоров’я РРФСР. Тут почали проводити операції з корекції короткозорості за методикою Федорова.

1979 року на базі лабораторії нарешті був створений Інститут мікрохірургії ока. Святослав Миколайович став його директором. 1986 року інститут був перетворений у Міжгалузевий науково-технічний комплекс (МНТК). Саме з цього часу почалась стрімка кар’єра Федорова як підприємця. За короткий час він зумів створити один із провідних центрів світової хірургічної науки з 11 філіями в Російській Федерації та 6 за кордоном – в Італії, Польщі, Німеччині, Іспанії, Ємені та Об’єднаних Арабських Еміратах. Домогтися усього цього Федоров зміг у найскладніших і дуже специфічних умовах панування командно-адміністративної системи. У роки перебудови йому пощастило. Він зустрів розуміння з боку Михайла Горбачова і тодішнього прем’єра Миколи Рижкова. Права, отримані МНТК, на той час були безпрецедентні: підприємство мало валютний рахунок, обслуговувало зарубіжних пацієнтів, могло самостійно встановлювати чисельність співробітників та їх зарплату, вести господарську діяльність поза медициною.

Один із колег вивів формулу успіху Святослава Федорова: залізна воля, уміння цінувати час, спрямованість на кінцевий результат, авантюризм, а всі разом сходились на тому, що він мав феноменальну творчу та організаційну активність.

6 червня 2000 року академік Федоров повертався з тамбовського філіалу на службовому гелікоптері. Там відбулися збої у керуванні – і Святослав Миколайович загинув».