МОНОГРАФІЯ-РЕКОРДСМЕН

984 сторінки містить монографія кандидата історичних наук Олександра Комарніцького. Книжки такого обсягу – надзвичайна рідкість. Присвячено монографію студентам-педагогам радянської України 1920-1930-х років. Одних тільки посилань представлено 8,5 тисяч в основному тексті та понад тисячу в таблицях-додатках, використано 2664 джерела та літератури, опрацьовано Центральний державний архів вищих органів влади й управління України, Центральний державний архів громадських об’єднань України, Державні архіви Вінницької, Дніпропетровської, Житомирської, Запорізької, Миколаївської, Одеської, Полтавської, Сумської, Харківської, Херсонської, Хмельницької, Черкаської та Чернігівської областей, міста Києва і кількох відомчих архівів.

АВТОР МОНОГРАФІЇ

Познайомимо трохи ближче з автором монографії – Олександром Комарніць-ким. Йому 43 роки, народився Олександр Борисович 23 лютого 1974 року в селі Пижівка Новоушицького району в сім’ї колгоспників. Батько Борис Васильович (помер 2001 року) і мати Ольга Олександрівна сформували у сина скромність, повагу до людей, працелюбність, самостійність, любов до рідної землі.

У рідному селі Олександр закінчив 1989 року неповну середню школу і вступав до Чернівецького педагогічного училища, але невдало. Тому спочатку він закінчив Балинське училище-радгосп, де оволодів професією майстра сільського будівництва, обирався старостою, профоргом групи, був головою комсомольської організації. У 1992-1993 роках працював у рідному колгоспі «Україна» будівельником.

Проте прагнення стати вчителем узяло гору – 1993 року Олександр вступив на історичний факультет Кам’янець-Подільського педінституту. Під час навчання у виші вів активне громадське життя: обіймав посаду старости групи, був головою факультетського студентського профспілкового комітету, входив до складу студентського ректорату. На IV-V курсах був президентським стипендіатом, брав участь у Всеукраїнській олімпіаді з історії та методики її викладання. З третього курсу Олександр працює над темою дипломної роботи «Стара Ушиця у XIX – на початку XX століття» (науковий керівник – кандидат історичних наук, доцент Іван Рибак).

Після закінчення 1998 року вишу з відзнакою і отримання фаху вчителя історії та правознавства служив у Збройних силах України. Військову службу проходив у авіаційній військовій частині (місто Вапнярка Вінницької області).

Після демобілізації (1999 рік) почергово працював керівником авіамодельного гуртка Кам’янець-Подільської станції юних техніків, педагогом-організатором дитячого оздоровчого табору «Чайка» (село Врублівці Кам’янець-Подільського району), співробітником Центру соціальної служби для молоді.

З жовтня 1999 року Комарніцький повертається на історичний факультет рідного закладу в ролі завідувача навчального корпусу №2. Але бажання стати науковцем переважило: тодішній декан Олександр Завальнюк запропонував юнакові тему кандидатської дисертації «Містечка Правобережної України в добу

Української революції 1917-1920 років». 2000 року з’явилася його перша публікація з обраної теми, а 2001 року вступив до аспірантури рідного вишу. Крім того, Олександр Борисович і далі вів учительську практику, керуючи у Кам’янець-Подільському колегіумі №4, обласному педагогічному ліцеї науковими роботами членів Малої академії наук, вів громадську роботу.

З листопада 2001 року до січня 2002 року – директор Кам’янець-Подільсько-

го міського державного архіву. У 2002-2012 роках обіймав посаду помічника ректора Кам’янець-Подільського державного університету. Крім того, за сумісництвом Комарніцький із лютого 2002 року працював асистентом, із лютого 2006 року – старшим викладачем, із квітня 2007 ро-ку – доцентом кафедри історії України. 2008 року Комарніцькому присвоєно вчене звання «доцент».

У 2012-2016 роках – доцент Кам’янець-Подільської філії Національного університету Державної податкової служби (НУДПС) України, з 2013 року – викладач Кам’янець-Подільського відділення Київського фінансово-економічного коледжу НУДПС України, з 2015 року – викладач Подільського спеціального навчально-реабілітаційного соціально-економічного коледжу.

Із листопада 2014 року – докторант кафедри історії України Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка. З 2010 року – голова Кам’янець-Подільської міської організації Національної спілки краєзнавців України. Член Національної спілки журналістів України.

Наукові інтереси пов’язані з тематикою Української революції 1917-1920 рр., зокрема містечок Правобережної України, історією Кам’янця-Подільського, життям українського студентства у 20-30-х роках ХХ століття, бібліотечної справи Подільської губернії у другій половині XIX – на початку XX століття. Займається вивченням історії Кам’янець-Подільського національного університету.

2005 року успішно захистив у спеціалізованій ученій раді Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича дисертацію на здобуття вченого ступеня кандидата історичних наук. Комарніцький працює над темою докторської дисертації «Студентство Радянської України в умовах формування тоталітарної системи (20-30-ті роки ХХ століття)». Олександр Борисович є членом редколегії (відповідальний секретар) фахового наукового збірника «Освіта, наука і культура на Поділлі». Стипендіат Кабінету Міністрів України для молодих учених.

КАМ’ЯНЕЦЬКІ СТОРІНКИ

Монографія охоплює різні аспекти історії педагогічних інститутів і технікумів усієї Радянської України 1920-1930-х років. Нас же цікавить у першу чергу Кам’янець-Подільський. Монографія дає відповідь і на це питання. Наведемо деякі приклади.

25 жовтня 1923 року в Кам’янець-Подільський інститут народної освіти (ІНО) надійшла постанова Подільського губернського виконкому, що забороняла куріння тютюну та засмічення помешкань громадського користування. На порушників накладався штраф у розмірі 50 рублів. Ректор Володимир Геринович висловив своє невдоволення тим, що до будинку ІНО приходили різні особи, які не мали жодного стосунку до закладу та, за його словами, «не мають на меті чогось навчитися або прочитати». Відповідно до цього, вахтерам дали вказівку випроводжати таких осіб за межі корпусу. Починаючи з 1924 року, вводилося вартування студентів у перервах між лекціями, які мали наглядати за дотриманням внутрішнього розпорядку. Крім того, із молоді формували загони «частин особливого призначення», які, зважаючи на прикордонний характер території, крім охорони приміщення вишу, вночі несли охорону ще й певних об’єктів міста (Стор. 209-210).

У серпні 1921 року виникла науково-дослідна кафедра з історії Поділля й «Червоної Русі» Кам’янець-Подільського ІНО. Перед підрозділом поставили такі завдання: 1) налагодити дослідну діяльність учених, що належать до кафедри; 2) притягнути до дослідної роботи, шляхом ознайомлення з її методами та розроблювання сирових матеріалів, студентів старших триместрів. Молоді доручали облікувати наявні місцеві архівні документи, оскільки значну їх частину вивезли представники польської окупаційної влади. Найцінніші матеріали планували перевезти до архіву ІНО. На засіданнях кафедр регулярно заслуховувалися доповіді та повідомлення студентів. Вони виступали також і перед викладачами та студентством кам’янецьких вишів і представниками міської громадськості. Студенти та викладачі ІНО організували кілька експедицій із вивчення пам’яток старовини Кам’янецького повіту. У ході роботи для місцевого населення молодь прочитала низку лекцій на історико-краєзнавчі, науково-природничі та атеїстичні теми (керівництво зобов’язало кожного студента виступити не менше ніж п’ять разів). Улітку 1922 року провели виробничу екскурсію на паперову фабрику в Совий Яр, природничу – у Цибулівський ліс.

Кафедра організувала зустрічі з ученими, авторами підручників і посібників. Зокрема, студентам запам’яталося знайомство з Оленою Курило, яка створила перший радянський підручник із граматики української мови. Студентові К.Присяжнюку закарбувалася у пам’яті ця незабутня зустріч: «Вона була вже жінка похилого віку. Те, що ця високо інтелігентна жінка говорила чудово українською мовою, глибоко розбиралася у філології та створила підручник, за яким ми в школі вчилися, зближувало її зі студентською аудиторією». (Стор. 225-226).

Студент Кам’янець-Подільського ІНО К.Присяжнюк писав: «Гуртожитки наші були обладнані примітивно, але цього ми не помічали. Кожна кімната жила дружно, весело. Кімнати були різні, в них жили від 3 до 14 студентів, і часто стояв гамір, велися дискусії. Тут малювали плакати, розучували пісні для сольних виступів, готували заліки, читали книги. А вранці той, хто перший просипався, звичайно виводив арію: «А табор спит…». Всі чортихались, летіли в нього чоботи, туфлі…».

1926 року в стінгазеті «Товариш» цього ж вишу в замітці «Наш побут» викривали неписані правила, яких дотримувалася молодь: «Анекдоти, пісні, гомін без кінця – цілий рік в інтернаті. Немає можливості жити в таких умовах». (Стор. 570-571).

Труднощі виникали із забезпеченням студентських гуртожитків меблями, постільною білизною. Так, дуже непростими були умови проживання у Кам’янець-Подільському ІНО. Тут у 1922-1923 навчальному році через відсутність ліжок студентам довелося спати на підлозі і столах. Із настанням холодів значна частина молоді розійшлася по приватних квартирах. Спали на соломі. Приміщення опалювалося, але грубки давали мало тепла. Не було відер для води. Студенти вмивалися снігом. На початку 1923-1924 навчального року вдалося частково вмеблювати студентське житло. 1925 року постіллю і матрацами студентів забезпечили на 100%, одіялами – на 90%. Утім проблем вистачало і в наступні роки (Стор. 574).

Керівництво вишів неодноразово сигналізувало, що запровадження плати є малоефективним засобом, зважаючи на малозабезпеченість молоді. Так, 19 листопада 1922 року політичний комісар Кам’янець-Подільського ІНО Л.Ізбінський повідомляв, що «введення платні за право навчання не дасть інститутові солідних матеріальних ресурсів. Се пояснюється тим, що завдяки політичній і двом трудовим чисткам в інституті залишилося дуже мало платежоспосібного елементу». У квітні 1923 року в одному зі звітів зазначалося, що введення плати не дало помітних результатів через «бідняцький склад студентства». Зверталася увага на очевидну суперечність: «з одного боку пролетаризуємо школу, а з другого – беремо плату за навчання». Через важке матеріальне становище не всі мали змогу внести зазначені суми. Зокрема, у наказі по Кам’янець-Подільському ІНО від 14 березня 1923 року зазначалося, що більшість студентів не внесли плати за навчання. В осінньому триместрі 1923-1924 навчального року сумарна плата за навчання складала 190 рублів 62 копійки, а внесли тільки 22 рублі 58 копійок. Загалом того року в боржниках числилося 50% молоді (Стор. 641-642).

Під час перегляду вистав траплялися кумедні випадки. Студент Кам’янець-Подільського інституту народної освіти К.Присяжнюк згадував один із них:

«В невеликому міському театрі була велика гальорка – місце студентів. Частині вдавалося влаштуватися на ослонах, а решта дивилась виставу стоячи. В антрактах пильно розглядали партер, і якщо помічали, що якийсь студент посмів сам чи зі своєю подругою піти в партер, його гальорка брала на приціл. Коли гасили світло, гальорка скандувала: «В десятому ряді, п’яте і шосте місце – на гальорку». Перші слова говорив чітко хтось один, а решта хором, під регіт усього театру, волала: «…на гальорку!». Адміністрація театру добре знала ці студентські штучки, і завіса не підіймалася, а солідний лисий директор театру з білетершами бігли до десятого ряду й уклінно просили тих, хто займав 5 і 6 місця, залишити партер. А згори ревом по театру прокочувалося: «На гальорку!». Під загальний регіт глядачів партеру і скандування гальорки порушники неписаного студентського етикету, зігнувшись, швидко вибігали із залу. Тоді лунали оплески, директор театру витирав піт із лисини, завіса піднімалась, і вистава починалась або продовжувалась» (Стор. 729-730).

Це тільки дещиця з величезного масиву інформації про Кам’янець-Подільський інститут народної освіти, а також інститут соціального виховання, педінститут. Подано конкретні відомості і про інші педагогічні виші Радянської України 1920-1930-х років. Пророблено величезну роботу. Тож побажаємо Олександрові Борисовичу успішного захисту докторської дисертації!