НЕВІДСТУПНЕ МИНУЛЕ

У серії «Видатні особистості України» 20 грудня 2005 року Національний банк України ввів в обіг пам’ятну монету номіналом дві гривні «Всеволод Голубович». Її присвячено 120-річчю від дня народження українського політичного та державного діяча. Для нас же цікаво, що Всеволод Олександрович у Кам’янці-Подільському закінчив Подільську духовну семінарію, вів активну роботу в місті над Смотричем і під час Української революції.

МОЛДАВКА, ДЕ МАЙЖЕ НЕМАЄ МОЛДАВАН

Всеволод Голубович народився у лютому 1885 року в селі Молдавка Балтського повіту Подільської губернії в сім’ї священика. У книжці «Статистичні відомості про церкви та причти Подільської єпархії», видану 1885 року в Кам’янці-Подільському, у восьмому окрузі Балтського повіту маємо Михайлівську церкву в селі Молдавка, побудовану 1781 року, і священика Олександра Голубовича. Нині це село Молдовка (зі зміненою одною літерою) Голованівського району Кіровоградської області. 

У книжці «Парафії та церкви Подільської єпархії», виданій 1901 року під редакцією священика Юхима Сіцінського, про Молдавку сказано, що це село засноване у XVII столітті молдаванами, про що свідчить і назва, але тепер (тобто, 1901 року) у селі є не більше як 2-3 сім’ї молдаван. Вони втратили свої національні риси і майже злилися щодо мови та звичаїв з українцями, які тепер населяють Молдавку. 

ТУЛЬЧИН І КАМ’ЯНЕЦЬ

Церковнопарафіяльна школа в селі існувала з 1886 року, тож, очевидно, Всеволод закінчив її. А далі на нього чекала типова доля сільського священика. У 1895-1899 роках Всеволод Голубович навчався у Тульчинському духовному училищі. Нині Тульчин – один із районних центрів Вінницької області. Навчався Всеволод чудово і закінчив четвертий клас, що був випускним, п’ятим учнем. 

Далі була Подільська духовна семінарія, яку Голубович проходив у 1899-1905 роках. Усі шість років навчання його однокурсником був Віктор Приходько, автор спогадів «Під сонцем Поділля». Віктор Кіндратович згадує у мемуарах і Голубовича серед тих, хто проводив українську національно-освідомлюючу роботу. Всеволод і в семінарії учився старанно та закінчив її сьомим учнем (Віктор Приходько був тільки двадцять сьомим). 

Проте Всеволод Олександрович не став священиком. Він вивчився на інженера, закінчивши 1915 року шляховий факультет Київського політехнічного інституту, працював за фахом. 1917 року його дружиною стала Тетяна Кардиналовська (1899-1993), авторка мемуарів «Невідступне минуле», виданих 1992 року. Вона була на 14 років молодшою від Всеволода Голубовича. 

СЛІПИЙ СВЯЩЕНИК

Тетяна Кардиналовська згадує отця Олександра, батька Всеволода, який тоді служив у Тульчині. Коли Всеволод і його старша сестра Зінаїда вже підросли, їхній батько раптом осліп. Замість того, щоб перейти на пенсію, він і далі служив. Його водила до церкви дружина Ірина Овсіївна. Вона допомагала отцю Олександру ходити і під час богослужіння, але тільки до царських дверей, бо далі жінкам заборонено входити, тож його проводив хтось інший – із чоловіків. 

Одного разу до Тульчина прибули церковні власті. До них дійшли чутки, що в церкві служить сліпий священик, а це порушувало церковні правила. Отцеві Олександрові загрожувала втрата улюбленої праці, до якої він мав справжнє покликання. Всі парафіяни заступилися за свого батюшку, запевнивши владику, що той цілком задовільно виконує свої обов’язки, кращого священика вони не потребують. Власті відступилися, й отець Голубович далі служив до самої своєї смерті, а його віддана дружина йому допомагала. 

Тетяна Кардиналовська також згадує, що між батьками Всеволода були напрочуд ідилічні взаємини. Ще за молодих років, коли вони щойно побралися, то присягнулися один одному, що коли хтось із них помре, другий не переживе цієї смерті. Кардиналовська зауважує: «Як вони собі це практично уявляли, я не знаю, однак не думаю, що вони мали на думці самогубство». Дружина отця Олександра пережила його на кілька років. Протокол допиту Всеволода Голубовича радянськими органами від 24 серпня 1920 року свідчить, що його мати Ірина Овсіївна Голубович рік тому була у Курську, а про батька зовсім не згадано, очевидно, що його вже не було на світі. 

ДОСЯГНЕННЯ ГОЛУБОВИЧА

Найвищі досягнення Всеволода Олександровича припадають на період Української Центральної ради. В Генеральному секретаріаті, очолюваному Володимиром Винниченком, він був секретарем шляхів, потім – секретарем торгу і промисловості, а останні три місяці, після відставки Винниченка, був Головою Ради народних міністрів і одночасно міністром закордонних справ УНР, аж доки 29 квітня 1918 року гетьман Павло Скоропадський не вчинив державного перевороту. Очолював Всеволод Олександрович делегацію Української Центральної ради на мирних переговорах у Бресті. Представляв Голубович Українську партію соціалістів-революціонерів. 

Тетяна Кардиналовська описує такий епізод. Напередодні Лютневої революції, на Різдво 1916 року, її батько приїхав у свою останню відпустку з німецького фронту. Якраз у цей час Всеволод був у Києві та прийшов до них. Вони з батьком розмовляли цілу ніч про історичні події, що наближалися. Обидва погоджувалися, що революція вже почалася, тільки Всеволод зв’язував її з подіями в самій Росії, а батько вважав, що революція почалася саме на фронті. Він розповідав, що на всьому фронті йде пропаганда проти війни, яку ведуть молоді прапорщики та політичні діячі різних напрямків, котрих посилають на фронт їхні партії для цієї роботи. Солдати виходять із послуху. Антагонізм між ними й командними верствами дедалі зростає. Батько був свідком випадків брутального, жорстокого поводження офіцерів із солдатами. Багатьох таких офіцерів знаходили після того з кулею в потилиці або спині. І батько, і Всеволод були переконані, що революція в Україні неминуча та що боротьба буде тривалою й кривавою. Тільки Всеволод горів бажанням включитися в боротьбу за незалежність України, а батько хоча й співчував цій ідеї, вважав її нездійсненною, бо вона йшла проти імперських інтересів Росії. 

ОЦІНКИ ГІМНАЗИСТКИ ТА ІСТОРИКА

Познайомилась Тетяна Михайлівна із Всеволодом Голубовичем ще гімназисткою. Вона була в передостанньому класі гімназії, їй виповнилося шістнадцять років. Покохав він Тетяну з усією силою своєї палкої вдачі. Вона ж, недосвідчена в романтичних справах, захопилася ним більше як героєм революції, великим політичним діячем, про якого писали в усіх часописах. Увага до неї з боку такої людини Тетяні дуже імпонувала. Їй подобався його розум і почуття гумору, його романтична смілива натура, схильна до ризику, його сильна воля і здібність захоплювати й вести за собою людей. У ньому відчувалася людина великого розмаху, спроможна до великих дій. 

Протилежну оцінку Всеволоду Голубовичу дав історик Дмитро Дорошенко, який у травні-листопаді 1918 року був міністром закордонних справ в Українській Державі гетьмана Павла Скоропадського. Він називає Голубовича однією з найфатальніших фігур на українському політичному горизонті за всі роки від початку революції. Дорошенко характеризує Всеволода Олександровича як в’ялого, флегматичного, ніякого державного мужа і не промовця. «Як він міг виплисти на поверхню життя, – це загадка, яку можна пояснити хіба тільки тим, що в часі революції бувають усякі несподіванки», – робить висновок історик. Не щадить він і Михайла Грушевського, голову Української Центральної ради, стверджуючи: злі язики говорили, що Грушевський, котрий завжди любив мати покірних і слухняних помічників у всякому ділі, навмисне підшукав собі такого «прем’єра», щоб у всьому слухався його й служив лялькою, яку завжди можна сіпнути за ниточку, щоб вона повернулася сюди або туди. 

ПОПУЛЯРНИЙ ПЕТЛЮРА

Але повернімось до спогадів Тетяни Кардиналовської. Всеволод любив коштовності й постійно дарував Тетяні персні з дорогоцінними каменями. Вона ж була зовсім байдужа до всіляких прикрас і, замість носити, складала їх у коробку. У романі із Всеволодом ініціатива була цілком на його боці. Коли він освідчився Тетяні, вона була приголомшена, бо одруження навіть не спадало їй на думку. 

І все ж Тетяна з радістю погодилася вийти за нього заміж. 

Вінчалися молоді в церкві Київського кадетського корпусу, який колись закінчив Тетянин батько. Це була його ідея, яку Тетяна охоче підтримала. Весільний бенкет відбувся в Кардиналовських на вулиці Дорогожицькій (нині – Мельникова). Запрошених було небагато: Михайло Грушевський, дехто з членів українського уряду. Праворуч від Тетяни сидів Симон Петлюра й дуже люб’язно з нею розмовляв. Їжу подавали денщики, які були страшенно захоплені тим, що бачили так близько Петлюру, котрого вони обожнювали і на його виступи постійно ходили. 

Знайомство з Голубовичем відіграло велику роль в українізації Тетяни Кардиналовської. Завдяки Всеволоду Олександровичу вона сильніше усвідомила себе українкою і відчула симпатію до себе українців. Не раз люди пізнавали Тетяну на вулицях, адже їхні із Всеволодом фотографії з’являлися в газетах. Вони підходили до Тетяни з привітаннями, а часом і аплодували їй, кажучи одне одному: «Подивіться, це дружина Голубовича!». 

ТРИЧІ КАМ’ЯНЕЦЬ

Протокол допиту Голубовича радянськими органами від 24 серпня 1920 року містить переміщення Всеволода Олександровича по Україні (дати подаються згідно із протоколом, хоча вони потребують уточнення). Отже, 29 квітня 1918 року з гетьманським переворотом прийшов кінець Українській Центральній раді та прем’єрству Голубовича. Довелося переховуватися. Проте 20 липня 1918 року Всеволод Олександрович був арештований німцями, засуджений і провів час у Лук’янівській тюрмі до 16 грудня 1918 року, коли Директорія перемогла у повстанні проти гетьмана Павла Скоропадського. 

Із 16 грудня 1918 року до 3 грудня 1919 року він мешкав у Києві, а з 3 до 12 лютого був евакуйований у Кам’янець-Подільський, де мешкав до 24 березня 1919 року. 24 березня за наказом Директорії був арештований разом з іншими членами Комітету охорони республіки. 30 березня утік у Галичину. Там він пробув місяць – до 30 квітня, відтак виїхав у Рівне для видання газети «Трудова громада». 

4-6 червня, коли Кам’янець-Подільський став тимчасовою столицею УНР, прибув до міста над Смотричем, де теж видавав газету. Від другої половини лютого 1920 року до початку березня того ж року була перерва у виданні газети внаслідок її закриття поляками (вони із 16 листопада 1919 року захопили Кам’янець). У перших числах березня видання газети обновилося, але невдовзі, 20 березня, вона знову була закрита. Того ж числа, 20 березня, Голубович виїхав у Варшаву для участі в конференції соціалістичних партій. Конференцію перенесли на 29 березня в Ревель (нині Таллінн), куди Голубовича та його товаришів не пропустили. 4 квітня він повернувся в Кам’янець, жив легально, з 12 липня до 11 серпня 1920 року працював в університетській комісії з організації технічного відділу при математичному факультеті. 11 серпня він був арештований радянськими органами і відправлений у Вінницю. 

ДОНЬКА ЛЕСЯ

Тетяна Кардиналовська мешкала у Києві, Москві, знову Києві, де народила доньку Лесю, у селі Прохорівка біля Канева, де дитина померла та похована на сільському кладовищі, у Золотоноші. В останньому місті одного разу, коли Тетяна повернулася з праці, її очікував несподіваний гість: обірваний, брудний, неголений Голубович. Він, ризикуючи життям, добрався до дружини через усі фронти з Кам’янця-Подільського. 

По дорозі, десь під Проскуровом, він потрапив до рук червоних, де його групу вже вели на розстріл. Від хвилювання у Всеволода зробився пронос, вартовий довго не погоджувався провести його до вбиральні, але нарешті повів до маленької дерев’яної споруди, що стояла недалеко від залізничних шляхів. Всеволод зайшов до вбиральні, а вартовий залишився стояти на дверях, притулившись до них спиною. Високо під дахом лишався невеликий отвір – достатній, щоб крізь нього могло просунутися людське тіло. Все це Всеволод збагнув за одну мить. Він швидко став на сидження, підстрибнув і, ухопившись пальцями за отвір, підтягнувся й вивалився назовні. Так Голубович урятувався. 

ПЕЧАЛЬНИЙ ФІНАЛ

Проте Тетяна Кардиналовська вже розлюбила Всеволода Голубовича. Її образила записка від нього: «Якщо в тебе народиться син, назви його В’ячеславом, а якщо дочка – називай, як хочеш». Тетяна вважала, що її було трактовано, як якусь рабиню, що мала народити своєму господареві синів, і якій наказувалося, як тих синів назвати, а донечку знехтували в суто азійський спосіб. Тому Тетяна вирішила, що поїде з ним до Кам’янця-Подільського, але житимуть вони окремо. Всеволод на все погодився. У протоколі допиту Голубовича радянськими органами відомо дату поїздки в Золотоношу: вересень 1919 року. Того ж року вони розсталися. 

Голубович був засуджений до десяти років ув’язнення в концентраційному таборі, а зважаючи на амністію Всеукраїнського центрального виконавчого комітету – до п’яти років, але амністований у грудні 1921 року із зобов’язанням щотижня приходити на реєстрацію до міліції. Якийсь час він поневірявся, не мав роботи. Нарешті став завідувачем відділу капітального бу-дівництва, до 1931 року працював у відділі капітального будівництва Української Ради народного господарства. 1931 року засуджений у справі так званого Українського національного центру. Помер 16 травня 1939 року у в’язниці Ярославля.