ПЕТРУШЕВИЧ У КАМ’ЯНЦІ НА ПОДІЛЛІ

У попередньому числі газети ми пропонували увазі читачів уривок із роману українського письменника Євгена Куртяка (1936-1996) «Спалені обози», який змальовує перебування Євгена Петрушевича, диктатора Західноукраїнської Народної Республіки, у Кам’янці-Подільському та його зустріч із Симоном Петлюрою. Завершуємо публікацію цього уривку.

А на веранді тим часом по­явився генерал Тарнавський зі свитою: його ад’ютант сотник Дмитро Паліїв, шеф штабу Начальної команди полковник Альфред Шаманек, перекладач сотник Антон Вайда. Петрушевич мовчки, заглядаючи в очі, потис кожному руку.

– Прошу сідати, панове, – він ма­шинально глипнув на годинника. – Ви дещо випередили визначений час… Петлюри ще нема.

– Я знав, що його ще не буде, – підкреслено промовив Тарнавський. – І якраз вибрав саме такий час, аби його дійсно не було.

– Чому? У вас якісь секрети?

– Де двоє – секретів нема…

– Не розумію вашої філософії, кажіть конкретно.

– Мені донесли, що вас можуть арештувати, – Тарнавський все ще стояв. – Отже, я страхую вас, пане диктаторе.

– Мене? Страхуєте?

– Мій обов’язок…

– Можуть арештувати… За що?

– Вам ліпше знати…

Вайда стрепенувся. Чи то перелякано, чи розгублено поглянув на Шаманека – треба було перекладати на німецьку, бо ж той не знає української. Але як усе те перекладати? Шаманек, перехопивши його погляд, поволі заплющив і розплющив очі – не хвилюйтесь, мовляв, мені все те якраз і не потрібне, хай вони між собою з’ясовують свої стосунки. А могло бути інакше, тобто Тарнавський міг заздалегідь сказати Шаманеку, про що насамперед говоритиме з Петрушевичем. Так чи сяк, а Вайда заспо­коївся.

– Але хто вам сказав, що мене хочуть арештувати? – насторо­жився, однак, Петрушевич, хапаючись правицею за полу ретельно випрасуваного піджака. – Звідки такі дані?

– В армії є розвідники… – Тарнавський відказав м’яко, але з глибоким підтекстом, а ще з більшим натяком.

– Вигадуєте! – розлютився несподівано диктатор. – Ви всі вже не знаєте, що вигадувати! Арештувати! За що? За те, що я піклуюся про долю Галицької Армії, про долю всієї Галичини? За те? Чи то сон старої кобили? Чи вісті з Дунаївців?

– При чім тут Дунаївці?

– Мені сказали, що ви їздите туди ночувати!

– Признаюсь, був такий гріх…

– І все кидаєте? Армію? Штаб?

– Я хотів годинку поспати в тиші… І тільки!

– Арештувати… – буркнув Петрушевич. – Не каламутьте води!

– Мій обов’язок – попередити вас!

– Попередити… Мене не треба попереджати!

Для Вайди все було новим, а отже, цікавим – він уперше стояв так близько коло Петрушевича. Його вразили елегантність диктатора, енергія, правда, не менш вразив вибух гніву супроти Тарнавського. Адже той має ра­цію: стрілецтво нині – брага-сирівець. Збурене, люте, розбурхане. Від нього всього можна чекати, як і від наддніпрянців, котрі не конче шанобливо сприйняли диктатора. Вони воліють мати одну владу, їм примарюється, ніби галичани зазіхають на їхню свободу, козачу вольність… Об’їдять та роздягнуть… Зрештою, вирішив Вайда, я можу помилятися. Але твердо переконаний: не буде в нас затишку, спокою за Збручем. І певен, ніхто не знає, що його чекає, чим усе закінчиться. Часом аж моторошно робиться.

– Ну добре, я зважу, пане генерале, на ваше застережен­-

ня, – Петрушевич посмирнів, навіть зніяковів, позизувавши оком на притишених старшин, котрі по­кам’яніли на стільцях. – Нам зараз про інше слід помислити. На нас ціла гора звалилася, отже…

Не встиг він докінчити, як двері відчинилися і ввійшов Петлюра – застібнутий по горло френч, упевнений крок, вивірені рухи.

– Слава Україні!

– Героям слава… – промимрив Петрушевич.

Слідом за Головним отаманом з’явилася колоритна фігура його ад’ютанта сотника Крушинського – буйне волосся, пишні вуса, а зростом на голову вище од свого патрона. Останнім зайшов ота­ман Юрко Тютюнник, якого Петлюра ставив високо і який возив із собою портрет Наполеона…

Перекладати і називати імена тих, хто перед Шаманеком, не було потреби – полковник усіх знав, і Вайда не зводив очей з прибульців. Надто – з Петлюри. Досі він бачив його хіба що на портретах, у натурі – все інакше… Нижчий від Петрушевича… І посмішка його квола… І лице зморене та бліде… А казав же Грицан, що про нього рекли «наш Гарібальді», коли, скинувши гетьмана Скоропадського, в’їхав у Київ. Який же з нього Гарібальді?.. Певне, на портретах усі вожді гарні… А чи спотворені? В усякому разі, на Вайду Петлюра особливого враження не справив. А його самовпевненість аж дратувала. Вайда цінив упевнених, а не самовпевнених, як і простих, а не простаків…

– Перейдемо, панове, до кімнати, – сказав Петрушевич після того, як усі поручкалися, а незнайомі – познайомились.

Так, Вайді було інтересно, проте не роззявляв рота, як дітвак. Йому вже тридцять п’ять, і пожив, і повоював. Самого Франца-Йосифа у Відні видів, у товаристві Івана Франка мав щастя бути. Івана Франка! Вожді приходять і відходять, а Франко зостанеться навіки в людських душах, як і його книжки. Власне, своїми писаннями й житиме.

Антоне! І він зрозумів сам

себе: треба було сісти поруч з Шаманеком і перекладати йому слово в слово, про що говори­тиметься за круглим столом. І навпаки. Шаманек усміхнувся йому:

– Зараз почнеться справжня робота…

– Хоч би не посварилися…

– Не допустимо.

Петлюра сів і затарабанив по столу блідими пальцями з мало не сизими нігтями, а далі звично схрестив на грудях руки і, граючи голосом і мило всміхаючись, патетично заговорив:

– Я певен, я глибоко переконаний, що ми дійдемо спільної думки. Кожен за цим столом розуміє, що хвиля критична і відповідальність наша перед нацією виняткова. Я майже не сплю… Час не буде нас чекати. Історія також не може чекати. А доля історії зараз у наших руках.

– Що ви пропонуєте? – дипломатично спитав Петрушевич,

готуючись в разі потреби до відсічі.

– Я, здається, висловлювався не раз, – Петлюра знизив, при­глушив тон, – треба остаточно вирішити справу щодо спільних наших дій, – тепер голос звучав невдоволено, похмуро. – Нам негайно треба брати Київ! Негайно! Зволікати не можна. Ми самі собі шкодимо. А на нас звернуті погляди всього світу! Я хочу почути ваше остаточне слово, пане Петрушевич.

Остаточне слово… Легко йому, Петлюрі, казати! А звідки він, Пет­рушевич, знає, яке має бути те остаточне слово? Йдеш ніби по канаті… Бач, арештувати надумали… Вони й вбити можуть, вони ж бо, стрільці, роз’ярені, та й Петлюри не терплять, вважають запроданцем.

– Ми пропонували наступати всіма силами на Галичину, зайняти простір Стрий – Лавочне, щоб мати вихід у світ, як це планувалося при Чортківській офензиві, – Петрушевич відстоював свою стару думку. – Якщо відіб’ємо Галичину, зможемо взятися за Київ.

Петлюра скривився. Його дратувало саме слово «Галичина», йому потрібен був Київ, трон!

– Більшовики в Проскурові, вони вдарять нам у спину, – нервово промовив отаман Тютюнник. – Чекайте, чекайте – дочекаєтеся, що вони й вам ударять в спину.

– Такого не буде! Більшовики не підуть на Галичину, – рішуче заперечив Петрушевич. – Їм там нема що робити. Галичина бідна. То вам не Донбас, не Кривий Ріг і не пшеничні лани України! Більшовикам на Збручі достатньо стати.

– Якщо, звичайно, поляки не підуть на них, – додав Тарнавський.

– Хотів би я знати, а з ким битися в Києві? – аж тепер сказав своє слово Шаманек. – З більшовиками чи з денікінцями? Найліпша операція – на Одесу. Насамперед легше буде туди дістатися, не буде сильного ворожого опору. Та й дорога коротша, ніж на Київ. Над Чорним морем клімат лагідніший, ніж над середнім Дніпром, і з цією об­ставиною погано екіпірована

Галицька Армія мусить рахуватися.

– Пан Шаманек має рацію, – підтвердив Тарнавський. – 3 Одеси можна сконтактуватися зі світом, найти посередників, щоб за пшеницю і цукор купити заморську зброю.

– Дурне! Купити можна без Одеси, що ми й робимо! – Петлюра поблід, ним трусило. – Брати треба Київ… Київ! Київ! Тільки Київ! І між нами повинен бути добрий союз, бо кожна держава, поділена в собі, розлітається!

– Але ж ви зв’язалися з поляками, ведете з ними перегово­-ри, – вколов Петрушевич. – А гали­чанам краще бути з більшовиками, аніж з Польщею. – Він одразу уточнив, поправив себе: – Ка­жу про те, що бродить між стрі­лецтвом.

– Наш договір з поляками не такий, як ви собі малюєте, – Петлюра пробував спростувати Петрушевича. – Це лише припинення боїв, а не політична акція. І я певен, я глибоко переконаний…

– Ми з ними воюєм, а ви цілуєтесь! – вигукнув Шаманек.

– Неправда! – Петлюра й собі викрикнув. – Ми ввели до Директорії пана Петрушевича, ми ство­рили Міністерство галицьких справ…

– Воно якраз не потрібне! – перебив його Тарнавський.

– Ми його скасуємо, як воно вам так допікає…

– А таки допікає!

– Ви вважаєте Галичину своєю провінцією! – збадьорений підтримкою, випалив Петрушевич

і відразу злегка почервонів: заява видалась йому надто сміливою…

– Але ж існує акт злуки між нами!

– Зрозумійте, Галичина… – почав Тарнавський.

– Галичини зараз нема! – вирвалось в отамана Тютюнника. – Там, перепрошую, порядкує зараз армія Галлера.

– Так буде! Буде! Буде Галичина! Ми її відвоюємо!

– Хіба маєте достатньо сил?

– Маємо! Нам тільки потрібна деяка поміч.

– Так-так, лишень трохи помочі! – закивав Петрушевич в уні­сон своєму генералу.

– Пане Петрушевич, ви годитеся, аби обидві армії були підпорядковані Головному отаманові чи ні? – руба спитав отаман Тютюнник. – Не випадає такому солідному чоловікові, як ви, отак себе поводити. Пробачте за деяку відвертість, але то якісь несерйозні торги…

– Це не торги, а позиція, – захистив диктатора Тарнавський.

– Позиція… – спохмурнів Петлюра. – Але певен, я глибоко переконаний…

– Ваша певність нам боком лізе!

– Пане Тарнавський! – Петлюра тильною стороною долоні машинально змахнув піт з чо­-

ла. – Моя думка тверда: найправильніше, наймудріше буде наступати на більшовиків, відкинути їх звідси, взяти Київ, а тоді брати вашу Галичину!

– Армія знесилена, – спробував переконувати Петлюру полковник Шаманек. – Ми поведемо людей на явну погибель, ми загубимо армію! Невже Головний отаман не спроможний збагнути? І вам дивуюсь, пане Тютюнник!

– І чому ви думаєте тільки про себе? – ощетинився Петлюра. – Чому не думаєте про всю Україну? Що за постановка питання?

Цими словами він якоюсь мірою доконав Петрушевича. Справді, була ж у січні злука, прийняті ж відповідні документи, ухвали. Що тепер подумають люди? Як сприймуть? Петрушевич сліпим, здавалось, поглядом обвів усіх під загальну німу, камінну тишу – вони чекали… Навіть свої. Чекали його слова – слова диктатора. А він усе вагався, – треба було зважити й на думку власної опозиції… А вона ж бо за єдину Україну. І треба врахувати всі наслідки. Відмовитись від договору злуки – ще більше нажити собі ворогів. Ні, він на таке не міг пуститися.

– Що ж, хай буде по-вашому, пане Головний отамане… – тяжко підвів голову, наче вона була наповнена чавуном. – Разом, обома арміями підемо в наступ на більшовиків… На Київ.

– Вашу руку, пане диктаторе! – схопився Петлюра.

– Досить мого слова…

– Отже, на Київ! – Петлюра витер спітнілу долоню об штани. – За Києвом – Галичина! Тепер нам залишилось створити спільний штаб, з належною кількістю представників від обох сторін.

– Хай людей визначать військові, а ми затвердимо.

– Згоден, пане Петрушевич, – Петлюра аж зарум’янився.

– То – все? – Диктатор озирнувся, наче щось загубив.

– Так, усе – час діяти! Ввечері військові засядуть за стіл.

Вони обидва гречно попрощалися. Коли за отаманом Тютюнником, Петлюрою та його ад’ю­тантом Крушинським зачинилися двері, Петрушевич довго стояв замислено. Тарнавський не дивився на нього, сидів похнюплено, як і Шаманек, ад’ютант Паліїв, перекладач Вайда.

– Пане Тарнавський, я виджу, ви не схвалюєте мого рішення, – Петрушевич врешті не витримав цієї гнітючої мовчанки. – Одначе армія буде автономна, і ви її поведете…

– Що чути зі Львова – від Шухевича? – зовсім про інше спитав генерал. – У даній ситуації це вельми важливо.

– Зі Львова? – Петрушевич дещо розгубився, навіть сконфузився. – І все ж ви, пане генерале, не відповіли на моє пряме запитання: що ви думаєте про моє рішення?

– Нас розсудить час, – невизначено відказав Тарнавський, поволі підводячись. – Дозвольте відбути в Начальну команду?

– Тільки визначте представників у головний штаб.

– Одного я вже визначив – полковник Шаманек.

– Дуже добре, – схвалив Петрушевич.

– Якщо повернеться місія Шу­хевича, пошлю туди Поточняка.

– А не замолодий?

– Хоч раз проявіть гнучкість, пане диктаторе…

– Добре, добре, – Петрушевич замахав блідими долонями, наче хотів спекатися Тарнавсько­-го. – Дійте на власний розсуд.

– Між іншим, коли цар Петро Перший, перебуваючи в Кам’янці-Подільському, проїжджав через ворота Кушнірської брами, з його голови вітер скинув капелюха… – генерал Тарнавський вклонився і, не чекаючи, як зреа­гує на його слова диктатор, квап­но рушив до дверей.

«Все це не для мене! – потягнувшись за Тарнавським, рішуче подумав Вайда. – Не годжусь я для політики… На фронті легше».