ДВІ РОМАНТИЧНІ ІСТОРІЇ

«Ластівки літають, бо літається, і Ганнуся любить, бо пора…» – писав на зорі своєї творчості Максим Рильський. Це завжди диво, коли зустрічаються він і вона та «раптово потраплять в такт такого же нерівного дихання», як проспівав Володимир Висоцький. Тож увазі читачів пропонується дві романтичні історії.

У Києві у видавництві «Молодь» 1984 року побачила світ книжка спогадів генерал-майора запасу Ювеналія Бубнова «За батьківським порогом». Літературний запис зробив Микола Литвин, а передмову – «Розповідь селянського сина» – написав двічі Герой Радянського Союзу Олексій Федоров. Щоб поближче познайомити читачів з Ювеналієм Васильовичем, наведе­-мо рядки вступного слова:

«Якось я почув по радіо концерт гармоніста, полковника Ю.В.Буб­нова. Зворушила до сліз його віртуозна гра, пригадалися партизанські стежки-доріжки, дитинство, юність. А коли через кілька років дізнався, що оборонно-масову роботу міста Кам’янця-Подільсь­кого очолив генерал-майор запасу Ю.В.Бубнов та що він нагороджений дипломом Центрального штабу Все­союзного походу комсомольців і молоді по місцях революційної, бойової і трудової слави Комуністичної партії і радянського народу за підписом Маршала Радянського Союзу І. Конєва, майнула думка, а чи не той це Бубнов, що так зво­рушив моє серце глибинним проникненням в суть народної пісні?

А 1972 року в Харкові, на III республіканському зльоті переможців походу, ми познайомились з генерал-майором особисто. І відтоді, ось вже 13 років, не покладаючи рук, працюємо над поліпшенням оборонно-масової роботи, підготов­кою молоді до військової служби.

За вагомий внесок у справу комуністичного виховання молоді Ю.В.Бубнова нагороджено Почесною Грамотою Президії Верховної Ради Української РСР, присвоєно йому звання «Заслужений працівник культури Української РСР».

Книга «За батьківським порогом» – схвильована розповідь селянського сина, що дослужився до генерала, про отчий край, про першоджерела радянського патріотизму. Настільки схвильована, що часом скидається на калейдоскоп з окремих епізодів, не пов’язаних логікою сюжетного розвитку. Автор ніби дослухається до голосу власного серця й записує лиш те, що воно йому говорить в даний момент, не дбаючи про бездоганність стилю та вишуканість форми. І, власне, цим бере за живе».

Тепер надаємо слово Ювеналієві Бубнову:

«Два місяці бойової підготовки – і знову в дорогу! На цей раз визволяти від румунських бояр Бессарабію. А в липні 1940-го, виконавши поставлене урядом завдання, направлялась наша дивізія на постійне місце дислокації… Незчувся, коли й задрімав, і раптом чую крізь дрімоту голос дружка мого Сашка Федорова:

– Бубнов, прокинься, а то все найцікавіше проспиш! Знаєш, куди ми їдемо?

Лиш головою хитаю, бо все ніяк рештки сну відігнати не можу.

– На старий кордон їдемо! Уявляєш? Та прокинься врешті-решт, Кам’янець-Подільський, чув про таке місто?

Сон мій миттю щез. Ось тобі й маєш, а я розмріявся про Волгу… У вагонах радісні жарти, сміх, то тут, то там спалахує солдатська пісня.

Кинувся до вікна, а там – ніч. Лиш зрідка нечасті вогники людських осель очима землі пропливають.

Який він, Кам’янець-Подільсь­кий? Жадібний до нових вражень, я тієї ночі так більше і не склепив очей.

…До Кам’янця приїхали вночі. Все тут було незвичайне, все настроювало на урочистий лад – і люди, і погода, по-південному щедра на сонце, тепло, овочі та фрукти. Але найбільше нас причарувала Стара фортеця. Ще й штаб як слід розміститись не встиг, а ми, відпросившись у полковника Раєвського, вже поспішали побачити рукотворне диво безіменних народних зодчих – українців, поляків, вірмен. Боже, скільки віків прошуміло над фортецею, скільки потрясінь випало на її багатовікову, многотрудну долю! А вона, як то кажуть, всім смертям на зло вистояла, донесла до наших щасливих днів свою первозданну красу та велич. Ми буквально на колінах облазили всі її башти, заглянули в кожну бійницю і ніяк не могли надивуватись військовій мудрості древніх зодчих. Та за цими фортифікаційними спорудами і в наш час літаків, танків та далекобійних гармат можна витримати не один день облоги. Намагалися уявити себе на місці захисників фортеці, кам’янецьких гончарів, зброярів, кушнірів, перед мужністю і силою яких навіть стотисячна турецька армія була безсила. Спрагло розпитували в місцевих старожилів про революційну славу цього старовинного українського міста.

А вечорами з гармонією через плече поспішали по високому, до запаморочення, мосту через каламутний Смотрич на танці.

І ось вже заливається курським соловеєм гармонь, і щасливці, яким вдалося втиснутись на недобудований майданчик, почувають себе на десятому небі. Дівочий сміх, жарти, вдячні погляди в мій бік, а під серцем – черв’ячок туги. Бо немає серед чорнобрових та карооких красунь найдорожчої, найвродливішої.

Познайомились в банку. Пред’яв­ляючи чек, замилувався русявою, ошатною голівкою дівчини-рахівника, її блакитними, мов лісові озерця, очима. Відтоді все шукав нагоди, щоб прихилитися до заповітного віконечка та почути голос дзвінкий і чистий, мов у флейти. Навіть імені не знав. Все сподівався, що прилине вона, так як метелик на вогонь, на звуки моєї гармонії. Всю душу вкладав у нехитрі вальси, польки та краков’яки. Та вона чомусь не з’являлась. А вже й осінь не за горами. А там хтозна, яке колінце викине сувора солдатська доля…

Одного разу, чергуючи в штабі дивізії, обдзвонював частини та й розгомонівся знічев’я з телефоністкою. Дуже голос її сподобався, ніби в моєї симпатії з банку, русявої, блакитноокої. Слово за словом, і запросив на танці. Домовились, що во­на з подругою прийде, а я з Гриць­ком Снапіром. Зустрівши ввечері дівчат, був дуже вражений – подругою телефоністки виявилась… миловида дівчина з банку. Познайомились – Галя. «Галю, серце, рибко моя, що мені діяти, хотів би я тебе одну цілий вік кохати», – співали в поїзді хлопці-українці. І ось маєш, напророкували мені…

Галя мешкала в робітничому передмісті Біланівка, що мальовничо тулилося до крутого, здибленого берега Смотрича. Її батько, муляр і пічник з діда-прадіда, славився надзвичайним вмінням мурувати будинки і класти груби та печі. Проте його велика сім’я мешкала в невеличкій, схожій на лелече гніздо, хатині. І часто, проводжаючи Галю темними, звивистими вуличками Біланівки, я згадував Васькин Поток (рідне село автора. – О.Б.), а розмовляючи зі Станіславом Івановичем, вчував у його голосі батькові інтонації. Що їх єднало? Спільність доль? Пролетарське походження? Обидва винесли на плечах і револю­цію, і громадянську, і роки розрухи. Обидва, доживши до щасливих та радісних днів, навчали нас, дітей своїх, ніколи не кривити душею, за будь-яких обставин лишатися людьми.

Дні й тижні того незабутнього сорокового злилися для мене в один день, по вінця наповнений сонячним сяйвом і відчуттям лету понад рідною землею. Весілля в теперішньому розумінні в нас так і не вийшло. Навіть на урочисту ре­єстрацію не спромоглися. Галя весь час на роботі, а в неділю, єдиний вихідний день, загс не працював. Одначе мені восьме почуття на­стирливо шепотіло в безсонні но­чі: «Поспішай, поспішай! Лови за обидві поли солдатське щастя. Хіба не бачиш, небо на заході все більше затягують чорні хмари війни». Тож, щоб не відривати Галю від роботи, переговоривши з її батьками, розписався я і за себе, і за Галю, і за свідків. А ввечері, з пляшкою шампанського та з гармонією через плече, постукав у двері Галиної хати. Вийшов на мій стук Станіслав Іванович, привітавшись, запитально кущуваті брови підняв.

– Приймайте зятя, – кажу.

– Так скоро? – батько посміхнувся у відповідь, думаючи, що я жартую.

Але коли показав йому свідоцтво про шлюб, зворушений Станіслав Іванович мало не заплакав. На Жовтневі свята відгуляли весілля, і ось вже п’ятий десяток крокуємо нога в ногу життям…

Відступаючи в сорок першому, закопали ми єдину цінну річ нашої молодої сім’ї, іменний баян (подарунок комбрига Денисова) під старим горіхом у кінці городу. Окупанти потім на тому місці коней своїх припинали. А як почали фашисти звіріти, хапаючи серед білого дня ні в чому не винних людей, тоді відколупнув мій тесть темної ночі з баяна срібну табличку й зробив з неї кілька хрестиків, бо гітлерівці перехожих з натільними хрестиками не чіпали…

А баян дочекався Дня Перемоги. Бережу його, як найдорожчу реліквію моєї молодості. Старенький вже зовсім став, як і його господар. Інколи в нічній тиші, коли мене фронтові спогади обсядуть, здається, що й він зітхає разом зі мною. Заграю тоді нашої фронтової про «дороги, пыль да туман», і нам обом відляже від серця…»

Первісток сім’ї Бубнових – Женя – помер кількамісячним під час евакуації мами. Два інші сини – Ювеналій, 1944 року наро­дження, та Костянтин, який народився 1952 року, – вижили. Старший закінчив 1970 року військово-диригентський факультет Московської консерваторії, за призначенням два роки працював диригентом військового оркестру Кам’янець-Подільського вищого військово-інженерного командного училища. Молодший закінчив 1973 року історичний факультет Кам’янець-По­діль­ського педінституту. Викладав історію в київській школі №145. 1979 року захистив кандидатську дисертацію «Підвищення ролі сільських райкомів партії в здійсненні аграрної політики КПРС: На матеріалах партійних організацій України, 1965-1970 роки». Далі Костянтин викладав в Українській сільськогосподарській академії (нині Національний університет біоресурсів і природокористування України).

Розповідає Ганна Матіко-Бубнова:

«Вперше я побачила Костянтина, майбутнього чоловіка, ось у цьому скверику, за вікном, на початку квітня 1981-го. З того часу люблю це місце як найдорожчий куточок Києва. Кості було двадцять дев’ять. Щойно закінчив аспірантуру, захистив кандидатську дисертацію і викладав історію у сільськогосподарській академії. Готувався до захисту докторської. А я була завідувачем відділу листів газети «Зірка» після факультету журналістики Львівського державного університету. Прибігла тоді в сквер щаслива, бо отримала ордер на квартиру на вулиці Гарматній. Хотілося швидше поділитися радістю із співробітницею газети «Зірка» Ларисою Миколаївною Вахніною, яка жила неподалік. А вона залишила мені в дверях квартири записку, що гуляє в сквері, і попросила знайти її там. Костя ж був її сусідом. І також чомусь опинився там разом з другом. Сподобався мені з першого погляду – красивий, розумний, інтелігентний. І такі оксамитові сіро-сині очі. В той же день я й з його мамою познайомилася, яка також вийшла подихати у скверик свіжим повітрям. Вона була домогосподаркою, а тато – генералом. На День Перемоги Костя запросив мене до себе додому, сказавши, що він з родини військових: і тато, і брат – офіцери. Я зніяковіла. Але погодилася, адже дуже хотіла його бачити. Подумалося тоді, якщо відмовлю, раптом більше не зателефонує. Я ще мешкала в гуртожитку. Вранці поїхала до лікарні, провідати подругу, яка працювала в ЦК комсомолу. Розповіла їй про Костю. Виявилося, вона була знайома з його батьком – генералом Ювеналієм Васильовичем Бубновим. «Це ж поважна людина! Керує «Зірницею» і «Орлятком». У чо­му ж ти підеш у таку родину?». Від­дала свого светра і новенькі колготки. А бежеву сумочку позичила для мене сусідка по палаті, бо вирішила, що моя чорненька аж ніяк не пасує до того бежево-коричневого ансамблю, який нам разом вдалося створити. Так що я йшла на перше побачення в трьох позичених речах… Подруга недаремно старалася. Костя зустрів мене у новенькій коричневій шкіряній курточці, з тюльпанами у руках. Я теж принесла червоні тюльпани для його батька. Коли переступила поріг квартири, відчула – це моя доля. Невдовзі ми одружилися…

Галинка народилася 10 травня 1982-го, а Костя помер 21 листопада 1981-го. 20-го листопада планами Міністерства освіти передбачався огляд-семінар у сільськогосподарській академії. Керівництво факультету запропонувало провести його саме Кості, перспективному молодому вченому. А я наступного дня мала піти до лікаря, щоб дізнатися, чи справді чекаю дитину. Костя переживав, як підготуються студенти, адже напередодні допізна тривали комсомольські збори. Сам же штудіював тему дуже серйозно. Я ж дивилася по телебаченню «Таню» Олексія Арбузова й плакала. Раптом чую: «Анечко, я не хочу, щоб наш Бубенчик був плаксою, краще вимкни телевізор і почитай казки…». Наступного дня підтвердилося, що в мене буде дитина. Костя, до речі, прекрасно провів семінар. Та ще й дві лекції після нього прочитав. Ми зустрілися ввечері вдома. Радісні, поспішили до його батьків. Костя був дуже щасливий! А як прощалися, поцілував маму і подякував за те, що вона так дбає про нас… Ніби відчув, що той вечір останній. Вранці він не прокинувся: спазм коронарних судин серця внаслідок сильного емоційного перевантаження».

Повідала Ганна і про своє дитинство: «Мама Олена Петрівна Матіко і бабуся Анна (на жаль, нині покійні) розповіли, що в чотири роки я тяжко захворіла на запален­ня легень. Молода медсестра, кот­ра робила уколи (а тоді ще не було одно­разових шприців), певне, по­гано простерилізувала інструмент і занесла якусь страшну інфекцію.

До того ж у мене була алергія на медикаменти, деяких ліків мій організм не сприймає й досі. Відвезли до обласної лікарні в Мукачеве, поклали в окрему палату. Прирекли: жити не буду. Коли батьки приїхали провідати, їх не впускали. Але мама вмовила. Побачивши її, я почала благати: «Мамочко, забери мене звідси!». Ненька знала, що я ніколи раніше сама не зоставалася, бо боялася темряви. Вирішила не залишати мене там. Лікарі не віддавали. Мовляв, не довезете додому живою. Дорогою кілька разів давали кисневу подушку… Мама була віруючою. Тому, більше не радячись з медиками, взяла мене на руки і пішла до Іршавської церкви, вимолювати в Бога життя для мене. Потім подалася молитися у закарпатські монастирі. Батько Василь Андрійович Матіко не був таким набожним. Він навіть почав ревнувати молоду дружину до монахів. А тим часом я оживала на очах. Коли підросла, мама наказала ніколи не вступати до комуністичної партії, бо там потрібно відрікатися від Бога, адже саме віра врятувала моє життя».

На жаль, Ганна порушила мамині слова: «Вступила до лав КПРС в університеті. Про віру змовчала. А якби запитали, не кривила б душею. Вважаю, що рано втратила чоловіка, а потім так і не знайшла своєї половинки тому, що не послухала мамину пораду, порушила її заповіт».