САМОБУТНІЙ ОЛЕКСАНДР ГРЕН

Шість років тому я писав: «Серед імен, знакових для Кам’янця-Подільського, бачимо ціле гроно на літеру Г. Наведемо їх за абеткою: Гагенмейстер, Гайх, Гаморак, Ганицький, Гарнага, Геринович, Годованець, Грейм, Грен, Гульдман. Майже про кожного з цієї чудової десятки ми вже розповідали. Але до їхнього незаперечного вкладу в духовний розвиток Кам’янця варто повертатися знову й знову». Сьогодні чудовою нагодою є проведений 29 травня науково-практичний симпозіум «Олександр Грен. Життя і творчість», присвячений 120-річчю від дня народження українського художника. Його організаторами стали Кам’янець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка, кафедра образотворчого й декоративно-прикладного мистецтва та реставрації творів мистецтва, міська організація Національної спілки краєзнавців України.

СИМПОЗІУМ

Відкрив симпозіум декан педагогічного факультету Віктор Лабунець, а модератором наукового зібрання була доктор мистецтвознавства, професор Наталія Урсу. Основну доповідь – «Олександр Грен: сторінки життя та творчості видатного українського художника» – зробила старший викладач кафедри образотворчого й декоративно-прикладного мис­тецтва та реставрації творів мистецтва Вікторія Віштаченко. Їй, як кажуть, і карти в руки, адже 28-29 вересня 2012 року на засіданні Спеціалізованої вченої ради у Прикарпатському національному університеті імені Василя Стефаника в Івано-Франківську відбулися прилюдні захисти чотирьох кандидатських дисертацій із мистецтвознавства, де Вікторія Анатоліївна успішно представила роботу «Український авангардний живопис: проблеми інспірацій (за матеріалами творчості Олександра Грена)». Її науковим керівником була Наталія Урсу. Сподіватимемось, що невдовзі побачить світ і відповідна монографія.

Доктори історичних наук Лев Баженов і Анатолій Філінюк поділились своїми враженнями від творчості Олександра Грена. До речі, Лев Васильович є автором статті про художника в сьомому томі «Енциклопедії сучасної України».

Спогадами про вчителя поділився художник Аркадій Данилюк. Завідувач відділення коледжу культури і мистецтв Олександра Павлюк розповіла про вшанування пам’яті Олександра Грена, адже він викладав малювання в третій школі на Польських фільварках, де нині в Круглому провулку розташований один із корпусів коледжу.

Головний зберігач фондів історичного музею-заповідника Інна Швець продемонструвала низку документів про художника, що зберігаються у фондах музею. Асистент Наталя Мендерецька поділилася спогадами учнів про викладання Олександра Львовича у восьмій школі. Старший викладач Олександр Віштаченко звернув увагу на особливості реставрації живописних полотен Олександра Грена. Наталія Урсу висвітлила погодинне викладання художника в нинішньому університеті, а тоді інституті.

ЖИТТЄПИС

Майбутній художник народився у Пскові 23 травня 1898 року в родині офіцера. За сімейними переказами, прадіди були військові й потрапили до Російської імперії зі Швеції.

1878 року батько Лев Вікторович Грен брав участь у визвольній війні на Балканах. За успішні дії його нагороджено срібною зброєю. Лев Вікторович був суворим і лагідним у сім’ї, справедливим і добрим із підлеглими. Крім Олександра, у сім’ї ще було семеро дітей.

Сестри художника розповіли таке: «Бать­ко дуже любив сільське господарство, завжди мав невеличкий город, тримав корову, свиней, годував їх за наукою, бо мав велику бібліотеку із сільського господарства. Крім того, захоплювався художнім різьбленням

по дереву. Ми досі зберігаємо ломберний столик із різьбленою кришкою його роботи. В нас була велика й дружна родина, бо батько мав три дружини, від першої – троє дітей: Євген, Микола, Віра. Коли померла перша дружина, ми не знаємо. Від другої дружини – син Олександр. Мати його померла від туберкульозу, коли йому було три роки. Всі музично обдаровані. Євген грав на скрипці, Микола на віолончелі, Віра на роялі. Брати добре малювали. Але справжній талант дістався Олександрові».

24 серпня (6 вересня) 1908 року Лев Грен став полковником і отримав призначення в Бобруйськ Мінської губернії (нині один із районних центрів Могильовської області Білорусі) в управління військо­вого начальника. Лев Вікторович служив бо­бруйським військовим начальником.

Старші брати Олександра стали військовими: Євген – інженером-суднобудівником, мешкав у Севастополі, Микола – артилерійським офіцером, потім льотчиком. Олександра віддали до кадетського корпусу. Вчився він погано, навіть залишився на другий рік, але багато малював, читав, писав вірші. Перший його малюнок олією зберігся. Це «Зала, освітлена сонцем через вікно».

Олександр Грен згадував: «Я не любив військової справи і предметів, що їх там викладали, особливо математику. Але література й історія подобалися. Багато читав. До чотирнадцяти років я, мабуть, перечитав усе, що було з образотворчого мистецтва в Росії. Багато також малював. У нас у кадетському був чудовий учитель, у минулому учень Рєпіна та Білібіна – намагався мене навчити всього, що знав сам. А був він графік, Іван Іванович Мозолевський на прізвище. А ще нас чудово навчали музикувати, співати, танцювати. Виховання було добре».

Правда, сучасні дослідники подають прізвище вчителя Олександра Грена через «а»: Мозалевський. Іван Іванович Мозалевський (1890-1965) був графіком та художнім критиком. Наприкінці 1918 року він одружився на своїй учениці – художниці Розовій. У 1919-1920 роках працював у Кам’янці-Подільському. Восени 1920 року виїхав із дружиною за кордон. Недовго був у Відні, потім влаштувався в Берліні, 1923-го переїхав до Праги, викладав графіку в Українській студії пластичних мистецтв, а 1926 року оселився в Парижі. Прийняв радянське громадянство, працював у журналі «Наш Союз» і

лівій газеті «Паризький вісник». Входив до Спілки українських громадян у Франції.

У жовтні 1947 року повернувся з дружиною в СРСР і оселився в Києві. З 1953 року мешкав у Сімферополі.

Олександр Львович згадував і таке: «Перед революцією наш кадетський корпус перевели з Москви до Владикавказа. Я на останні канікули добирався до місця через Ростов. То був сімнадцятий рік. Мене як кадета мало не вбили в Ростові. Начальник корпусу був дуже здивований з мого прибуття. Дав грошей на дорогу й сказав: «Революція, тікайте». Я дістався до Севастополя та Євпаторії, де служили брати. Там ще було тихо.

З тріумфом відбувалися виступи Федора Шаляпіна. Я малював. Але всі чогось чекали. Страху не було».

Збереглося кілька етюдів Олександра Грена тієї пори. Згадують сестри художника Євгенія й Тетяна: «Улітку 1917 року батько вийшов у відставку по старості в чині генерал-майора, а влітку 1918-го ми з Бобруйська переїхали до Кам’янця-Подільського, бо сам батько народився на Поділлі. Почав працювати в торговельному кооперативі. Незабаром, 1919 ро­ку, помер від висипного тифу. 1918 року ми з братами змушені були, щоб прогодуватися, організувати майстерню з виготовлення дитячих іграшок. Через два роки Миколу вбили петлюрівці. Євген виїхав до Москви, працював точильником ножів, згодом у наркоматі шляхів. Мати в школі була прибиральницею».

Олександр Грен згадував: «Після визволення Кам’янця від білополяків у 1920 році

я працював в студії-майстерні політосвіти. Оформляв із хлопцями агітпоїзди. 1920-го на один місяць Кам’янець захопив Петлюра, а опісля я став керівником цієї студії – на цілих чотири роки. Тоді ж відрядили на курси до Москви. Серед інших викладачів був художник Йогансон. Він мене хвалив. 1924 року я став учителем, але робіт для міста виконував чимало. Жаль, пропав один задник, що я робив із жаром для військового клубу. Червоні сурмачі на зеленім тлі в променях сонця. Ого, скільки таких робіт пропало! Навіть Толя Петрицький у нас у кінотеатрі в замурованих вікнах поробив був розписи з історії запорожців, і те пропало. Жаль. Але тут я знайшов інше, що важко переоцінити. Це ні з чим не зрівняти. Це само Поділля, ваш неповторний образотворчий народний фольклор. Я щас­ливий, що мене доля сюди занесла. Щасливий, навіть як я нічого не встигну».

Згадувані Греном художники: Борис Йогансон (1893-1973) – один із провідних представників соціалістичного реалізму в живописі, професор, президент Академії мистецтв СРСР у 1958-1962 роках, Анатолій Петрицький (1895-1964) – український живописець і художник театру, народний художник СРСР з 1944 року.

До 1933 року вся родина Гренів жила в Кам’янці-Подільському на вулиці Зеленій, 12 (нині це вулиця Укмергеська). Того ж року роз’їхалися хто куди, Олександр залишився в Кам’янці. Під час війни ходив по селах, підновлював ікони та інше церковне начиння, після війни зв’язок Грени поновили.

1959 року Олександр Грен вийшов на пенсію. Помер 25 квітня 1983 року, не доживши місяць до свого 85-річчя.

ДОПИТ

7 січня 1971 року Олександра Грена у його помешканні за адресою Котовського, 21, квартира 1 (нині вулиця Соборна), допитав як свідка слідчий управління 

Комітету державної безпеки при Раді міністрів УРСР у Хмельницькій області лейтенант Ткачук. Мова йшла про посмертну реабілітацію Володимира Гаген­мейстера. Прикметно, що Грен свою національність указав як українець. Наведемо повністю цей документ у перекладі українською мовою:

«Перед допитом свідок заявив, що його рідною мовою є російська і що він даватиме свідчення зазначеною мовою.

У місті Кам’янці-Подільському я мешкаю постійно з 1918 року. За професією я художник і викладач малювання. В силу цього, мешкаючи в Кам’янці-Подільському, я спілкувався з людьми, що мають відношення до образотворчого мистецтва і знав багатьох місцевих художників. Був мені знайомий і Гагенмейстер Володимир Миколайович. Я познайомився з ним 1920 року. Саме цього року, після приходу до нашого міста Червоної армії, оголошено мобілізацію художників. Тепер це звучить трохи дивно. Під мобілізацією мався на увазі обов’язок усіх місцевих художників з’явитися на конкурс, точніше іспит. Художники, які склали його, допускалися до роботи в студії політосвіти. Я серед інших прибув на іспит і успішно склав його. Екзаменаторів було троє: Гагенмейстер, приїжджий київський художник Холодний (імені та по батькові не знаю) і Мозолевський.

Після іспиту я став працювати в студії політосвіти. Моє знайомство з Гагенмейстером розвивалося і зміцнювалося. Він тоді працював завідувачем місцевої художньої професійної школи. Я часто відвідував цю школу. Гагенмейстер був дуже цікавою, самобутньою людиною. Це був великий ентузіаст українських народних мотивів у художній творчості. Він із захопленням збирав у навколишніх селах зразки народних орнаментів, кімнатних розписів, вишивок тощо. У цьому йому велику допомогу надавали деякі викладачі школи й учні, яких він зумів прилучити до свого захоплення. При школі була своя літографія, в якій періодично виготовлялися оброб­лені зразки орнаментів і розписів.

У бесіді зі мною Гагенмейстер якось заявив, що в описану школу він присланий ще царським урядом із метою русифікувати її, однак, ознайомившись з українськими традиціями в живопису, він був підкорений ними і став збирачем елементів народного мистецтва. Розуміли його захоплення по-різному. Здається, 1929 або 1930 року Гагенмейстер отримав з-за кордону лист подяки від українських емігрантів-націоналістів. Він був шокований цим. У розмові зі мною він говорив, що працює для народу, а не для емігрантів, і що його можуть неправильно зрозуміти тут.

ПИТАННЯ. Чи не помічали Ви прихиль­ності Гагенмейстера до ідей українських буржуазних націоналістів насправді?

ВІДПОВІДЬ. Ні, такої прихильності я у Гагенмейстера не помічав. По-моєму, такі ідеї були зовсім далекі йому. Його цікавило лише українське народне мистецтво. Гагенмейстер навіть говорити по-українському не міг.

ПИТАННЯ. Чи не було у нього зв’язку з контр­революційними організаціями або розвідувальними органами буржуазної Польщі?

ВІДПОВІДЬ. Про це мені нічого не відомо.

Мені здається, що Гагенмейстер був далекий від цього. Він ніколи не говорив при мені нічого поганого про Радянську владу. Буржуазних країн він також у розмовах зі мною не вихваляв.

ПИТАННЯ. Чи знайомі Вам колишній петлюрівський діяч Приходько, художники Холодний і Середа Антон, а також Гунчак?

ВІДПОВІДЬ. Приходько мені не був знайомий. Холодний і Середа були київськими художниками. Імені та по батькові Холодного і Середи я вже не пам’ятаю. Гунчак також приїхав до нас із Києва. Його я бачив лише одного разу. Імені та по батькові його я не знаю. Які відносини були у названих осіб із Гагенмейстером мені не відомо.

Протокол на моє прохання прочитано мені вголос слідчим. Із моїх слів записано правильно».