ТАКУ КРАСУ ПОБАЧИВ Я УПЕРШЕ
Борис Шлапак – український поет, перекладач, художник, від 2000 року – член Національної спілки письменників України. Борис Григорович народився 12 червня 1933 року в містечку Вендичани (нині селище міського типу Могилів-Подільського району Вінницької області).
1964 року він заочно закінчив факультет журналістики Київського університету.
Від 1956 року Борис Шлапак перебував на журналістській роботі в Молдавії (нині Молдова), де був ініціатором створення в селі Джурджулешти літературного музею Михайла Коцюбинського. Від 1971 року він працював у Хмельницькому кореспондентом-організатором Бюро пропаганди художньої літератури Спілки письменників України у Хмельницькій області, був співорганізатором проведення в області літературних свят, декад, днів літератури, неодноразово відвідував Кам’янець-Подільський. Невдовзі його діяльність поширилася й на Тернопільську область.
Від 1978 року Борис Григорович працював завідувачем відділу, заступником директора Бюро пропаганди художньої літератури в Києві. Він є авто-ром книжок «Кольорові дзвони» (1989), «Два крила» (1998), перекладів українською мовою творів молдавських письменників. Як самодіяльний художник – учасник художніх виставок в Україні й Молдові.
Помер Борис Шлапак улітку 2012 року. За три роки до смерті він видав накладом у 300 примірників книжку спогадів «Мандри імпресаріо». Пропонуємо увазі читачів уривок із цієї книжки, який називається «Таку красу побачив я уперше». Його присвячено першим враженням від Кам’янця-Подільського. Події стосуються 1971 року.
Наступного дня, в суботу, я пішов на головпошту подзвонити дружині Клаві в Дондюшани, де вона в цей час перебувала. Пере-дав привіт моїй тещі Ганні Тарасів-ні. Потім взяв етюдника з олійними фарбами й пішов в Старе місто, древню частину Кам’янця-Подільського, щоб, нарешті, бодай трохи вгамувати спрагу, малюючи диво над Смотричем.
У Кам’янці-Подільському я був уперше. Але те, що побачив, зачарувало мене.
Старе місто розкинулося на невеликому еліпсоподібному плато, яке, наче якимось бантом, оперезала річка. Смотрич підкрався до фортеці з півночі, різко повернув ліворуч, зробив величезну петлю праворуч, і знову охопив фортецю вже з півдня, потім ще раз звернув ліворуч і попрямував до Дністра. На цьому невеличкому клаптику землі до наших днів збереглося близько шістдесяти унікальних пам’яток архітектури. Це і фортеця з Кармалюковою вежею, і Руська брама, і Кушнірська вежа (або ще як її називають – Вітряна брама, названа на честь Петра Великого, котрому тут колись здуло капелюха, і він вигукнув: «Что сие за Ветренная брама!»). В Старому місті розташовані Кафедральний костел, вірменська церква, центральна ратуша, церква Миколи ХІV століття; особливу цікавість викликають залишки турецьких бастіонів, різні невеличкі бані довкола плато; надзвичайно красиві кручі-урвища над річкою. Центр міста зі Старим містом поєднує Руський міст.
Я ходив від однієї пам’ятки архітектури до іншої, захоплювався цією несказанною красою й усе думав: «Ось яке воно прекрасне наше Поділля, казково-чарівне, захоплююче. І не треба кудись світ за очі їхати, щоб побачити справжню красу».
Неабияк вразила мене своєю величчю Кушнірська вежа. Я обійшов її з усіх боків. З боку урвища, над яким вона стоїть, вежа скидалася на голову гігантського велета-богатиря з очима-вікнами, які так гармонійно розташовані в могутній стіні, що, здається, – це не архітектурна будівля, а жива істота, яка каже ворогам-завойовникам: не пройдеш! Із протилежного боку, перед її, так би мовити, фасадом, вона здалася мені головою велетенського орла з опущеними обабіч могутніми крильми, котрі надійно прикривають своїх дітей-орлят, а велетенська голова орла наче промовляє: захистила, не віддам вас нікому!..
Того ж дня я намалював олійними фарбами панораму Кам’янець-Подільської фортеці й цю знамениту Кушнірську вежу. А на ранок ще й написав вірша під однойменною назвою: «Кушнірська вежа».
Тоді ж зародилася в мене ідея – створити цикл графічних і живописних робіт «Древня архітектура Поділля»…