Неділя, 28 Листопада 2021 р.
21 Вересня 2018

«БАГАТСТВО, НАБУТЕ З ЧИТАНОГО»

В історію української літератури видатний байкар Микита Годованець (26 (14) вересня 1893 – 28 липня 1974) за свого життя входив з неодмінним означенням «радянський». Так, він справді був письменником радянської епохи. Але хіба ж сама людина вибирає, в який час їй народитися, жити, творити?

На долю Микити Павловича випали якраз найгірші «привілеї» радянського часу. Йому, що тоді вже мешкав у містах, не довелося зазнати насильницької колективізації селянина, але ж чи не його земляків, чи не всіх українських селян зганяли з хліборобських нив у новітнє колгосп­не рабство? А скільки його рідних і близьких, скільки односельців померло в роки голодомору 1932-1933 років!.. Репресії ж тридцятих років ударили безпосередньо по ньому: у січні 1937 ро­ку заарештований, він, за рішенням особливої наради при НКВС провів «п’ятирічку» в таборах на Колимі й ще п’ять років там же на вільному поселенні, а потім усе своє життя, навіть після реабілітації (1957), так чи інакше відчував на собі тавро «ворога народу».

Згадки про несправедливість, про свої переживання часто трапляються в епістоля­рії Микити Павловича, що збе­рігається у Хмельницькому обласному літературному музеї.

І взагалі, у своїх листах колегам-­письменникам, рідним, близьким, односельцям він розказує багато про своє минуле. З тих окремих епізодів можна скласти його біографію, написану фактично власноручно, тільки б зібрати її по фразі, по епізоду в одне ціле. І саме таке завдання літературний музей поставив перед собою. І виконав, що засвідчує сьогоднішня публікація.

Однак основою цього авто­біографічного масиву послужили безпосередні спогади самого Микити Годованця. Спогади окремі, написані на межі 60-70-х років минулого століття, не по­в’язані між собою хронологічно. «Спогадів різних – від початку днів своїх до важкого пережи­того – чимало зібралося, та чи будуть во­ни комусь колись потрібні?» – писав Микита Годованець 14 серп­ня 1970 року Петрові Моргаєнкові – заступнику редактора журналу «Українське літературо­знав­ство».

«Є ще у мене велика папка спогадів про різні події мого життя, але знов же не ті часи, щоб їх зараз видати. Та ще живучи дале­ко від центру з плямою сталінсь­кого козака…» – це вже до Надії Суровцової – лист від 8 грудня того ж 1970 року.

Як і листи, ці спогади (або ж частину з них) передав обласному літературному музею син байкаря Анатолій Микитович, на жаль, нині вже теж покійний. Чи опубліковані де ці спогади (ти­-ми епізодами, в яких вони створені) – невідомо. Швидше за все, що ні, бо й сам письменник, і його син ретельно збирали публікації – як книжкові, так і в періодичній пресі, але спогадів на сторінках періодики чи книг в архіві письменника не виявлено. Отже, очевидно, що публікацій і не було. До нас же дійшли другі примірники цих розповідей, здебільшого й не вичитані, не поправлені. Так що довелося не тільки компонувати їх за часом розвитку подій, але й дещо, хоч і дуже мало, підправляти в лексиці, пунктуації, а то й підкорочувати повторення або ж деякі моменти, в яких Микита Павлович мусив віддавати данину тодішній радянській фразеології. Хоча прорадянський декор, звісно ж, залишився відчутним у цих, тепер уже зведених у ціле і відредагованих, спогадах.

І все ж таки, попри ознаки тодішнього часу, в авторській розповіді відчувається вболівання за рідний український народ, за його долю, його мову, сатиричне слово письменника викриває й ті болючі проблеми, які мали місце в історії України, зокрема й під час визвольної боротьби проти московських окупантів у добу Директорії.

Отже, в основу пропонованої читачеві розповіді Микити Годованця про самого себе покладені епізодичні спогади байкаря. Вони ж доповнені окремими уривками, абзацами, фразами, взятими з багатющої епістолярної спадщини письменника, які доповнюють, розширюють, уточнюють, продовжують ті спогади. Загалом же, на нашу думку, утворюють досить виразну, зриму картину долі однієї людини – українського письменника в радянську добу з нехай і приглушеною, ледь окресленою, але відчутною картиною самої доби. Правдиво ж свідчити про неї, да­вати їй реалістичну харате­рис­тику Микита Годованець, зро­зуміло, не міг – це просто зно­ву коштувало б йому свободи та й, зрештою, життя.

«Писати спогади – це дуже важ­ка справа, бо треба вміти від­різ­нити головне від другоряд­ного, цікаве від нецікавого, відоме від невідомого… – так розмірковував Микита Годованець у листі від 6 січня 1967 року до свого земляка Івана Мірошниченка. – …Головне – спогади повинні розказуватись мальовничо, а не протокольно. Писати треба так, щоб читач уявою своєю був з Вами, ходив услід за Вами і сприймав розка­зане як бажане багатство, набуте з читаного».

Можливо, що нам і не вда­-лося досягнути саме такої мети при підготовці розповіді Микити Павловича про самого себе, але ми змушені були користуватися лише тим матеріалом, який мали під руками. У спогадах (зокрема, й у листах) є багато сумного, трагічного, але, разом з тим, автор залишається вірним своєму творчому амплуа сатирика – ми й натрапляємо на гумор, іронію, сарказм. Нерідко – щодо самого себе. Однак загалом постає перед нами людина стійка, наполеглива, сильна своєю волею. «Я – кремінь!» – заявляє він в одному з листів. І саме це самоствердження ми й винесли у назву цих спогадів, незвичайних своїм змістом і формою.

Пропонуємо читачам «Подолянина» уривки зі спогадів Микити Годованця. Повністю їх на­друкує журнал «Дзвін». Щодо видання книгою, то сподіваємось на підтримку меценатів. Може, вони знайдуться в Кам’янці-Подільському?

Василь ГОРБАТЮК,

член Національної спілки письменників України,

директор Хмельницького обласного літературного музею.


«РЯДИНДУНДА»

Коли Микиту Годованця приймали до війська, його у Гайсині відвідала мама. 1914 рік. Фото з фондів Хмельницького обласного літературного музею.Перший спогад з мого дитинства. Сиджу в колисці. Колиска висить посеред хати на гачку у стелі. Хатина має два вікна – спереду і на причілку. Зима. Тепер я певен, що була зима, бо причільне вікно знадвору застелене рядюжкою, а за нею – соломою заткано, щоб тепліше в хаті було. Сидячи в колисці, я побачив і впізнав свою рядюжку. Кажу «свою», бо вона, пам’ятаю, стелилася під мене – матерчата, в клітинку. Упізнавши «свою» ряднину, я заверещав.

– Чого ти? – скинулася мати.

Я, показуючи пальцем у вікно, пролепетав:

– Рядиндунда!

Очевидно, я тоді переживав, тому що так запам’ятався цей факт. Пам’ятаю, що потім мене, до років 8-10, дражнили словом «рядиндунда». Я так думаю: тоді мені було років з два, бо вже міг сказати «рядиндунда», тобто, ряднинка…

Другий випадок був такий: малим я ходив по лавці, що в хаті була під вікном. Мабуть, я був так з вершків 15, бо міг бачити через вікно матір, що тіпала коло стайні коноплі на терницю. Я й кажу сестрі Афії, дівчині так років 14-15:

– Я хочу до мами.

А сестра жартує зі мною:

– Нема мами, – і сміється.

Я розумію, що вона жартує, але не показую, що я розумію.

– Є! – настоюю, бо я ж її добре бачив.

– Нема!

– А де ж? – питаю, хоч знаю, де вона. Це я лукавлю, маленький.

– Умерла мама! – сміється сестра.

Я роблю сумне лице, зразу буцім плачу, а сестра сміється. Ображений її сміхом, я починаю й справді плакати. Мати надворі чує мій плач і входить до хати:

– Що сталося?

– До мами хоче, – каже сестра і передає мене, хлопчину років три-чотири, матері.

Що було далі – не пам’ятаю.

Третій випадок пам’ятаю такий. Мені було років 7-8. З мамою і сестрами, які приїхали в гості до нас із сусідніх сіл, пішли ми до третьої сестри Килини, що жила недалеко від нас. Хата її була в гарному саду. Килина постелила рядно, і всі ми сіли на розмову. Жінки завели мову про свої справи, а мені стало нудно і я почав бігати по саду, бавитися: то під яблунею знайду яблуко, то грушку струшу, то сливку зірву, покуштую. Сонце було на схилі. Тепло, світло, радісно. Набрикавшись, я підбіг до мами, ліг і голову поклав їй на коліно. Лежу, дивлюся на небо і, пригадується, махаю ногою, а сам трохи вслухаюся в розмову. Мама щось розповідала, і мені здалося, що діло було не так, як мати казала. Я й вигукнув:

– А от і брешете!

У мами в горлі слова застрягли. Вона витріщилась на мене.

– От і неправда! – знов кажу.

Сестри також з докором подивилися на мене. Я не відчув ніяковості і того, що вчинив щось негарного, що збентежив рідну матір. Махаю ногою.

– От скурвин син! – каже зніяковіла мати. – Не дасть і збрехати.

Мені тоді стало ніяково: значить, я щось негарного вчинив, – подумав собі. А що в душі у мене щось перевернулося, то я, так зараз думаю, запам’ятав цей випадок.

Потім-потім, коли мені було уже 37 років і у мене в Харкові гостювала старенька, розбита паралічем, мати, я згадав:

– Мамо, а чи пригадуєте ви те, що було в саду в Килини, коли я був малим і сказав вам прикре слово?

Мати посміхнулась і сказала:

– Ага, ти сказав «Брешете, мамо!»

– Був такий гріх. Але мені здалося, що ви сказали щось не точно своїм донькам, і того таке вирвалось. Пробачте!

Тоді у мене був мій приятель, письменник, і чув ту розмову. Він посміхнувся:

– Знать, байкарська вдача вже тоді себе показувала – заговорила сатира, що любить правду скрізь і завжди.

ЖЕНЕ ДОЛЯ ПЕРЕКОТИПОЛЕМ

1917 року восени з Ревеля, де служив на військовій службі, я від української громади, що єдналася в Україн­ському клубі (всі національності там мали свої клуби національні), був відряджений у Київ на якийсь з’їзд. Давно не бачився з батьками. Зрадів, що можу побувати вдома (тим більш, що двоюрідна сестра виходила саме тоді заміж і запросила на весілля). Зразу ж з Києва взяв квитка на свою залізничну станцію. Не зоглядівся, як минуло кілька тижнів. Уже й з’їзд закрився. В рідному селі було так мило і привітно, що не хотілось повертатись в Ревель.

У Києві зустрілися мені такі ж військові. Нікого не питаючи, самі себе демобілізували і влаштовувалися на роботу. Я й подумав: «А хіба я не можу так зробити?»І подався роботи шукати. Адже я тільки й мріяв давно – позбутися тої непотрібної військової служби, що так остогидла, та стати до науки. Наука – була моя мета і майбутня радість. Не дістав я в свій час можливості повчитися, то все покладав на післявоєнний час.

– Ну, Микито, запрягайся! – сказав я собі. – Шукай роботи і вчися. Тепер ти не в Орлівці, а в столиці України. Тут тобі університети, тут тобі курси – влаштовуйся!

Жив я у брата Івана, що працював кондуктором на товарній станції. З ним пішли по місту. Ідемо по Володимирській і бачимо: у великий будинок на розі ідуть люди, як бджоли у вулик.

– Мабуть, якась установа. Зайдем!

Зайшли. Розпиталися. Виявляється: міністерство продовольчих справ.

– Набираємо штати. Ви що вмієте робити? Канцелярську справу знаєте? – питає якийсь службовець, що стрінувся в коридорі.

– Як не знати? Старший писар полку!

– Зайдіть отуди! – ткнув він пальцем.

Ми зайшли у якусь велику кімнату. Знати – колишня класна кімната.

А й справді: то був будинок колишньої гімназії. І мені довелося працювати завідувачем реєстраційного відділу міністерства. В моєму розпорядженні – з десяток панночок, які уміли з помилками написати по українському кілька слів змісту паперу і рознести по департаментах і відділах. Я мусив вивчити департаменти міністерства і начальницькі кадри – хто і що, щоб знати, кому які папери надсилати. Висхідні папери реєстрували механічно і розносили чи на пошту, чи по установах.

Служба – це добре, а як же наука?

З Ревеля приїхав, як і я, товариш з Поділля, мені знайомий з самого початку служби в армії. Разом з ним у хорі співали, разом козакували, гуляючи по місту, разом виступали на сцені (доводилося всього доброго і недоброго). Він влаштувався в тім же міністерстві. Я й кажу йому:

– А чи не пора нам про навчання подумати? А то час іде. Адже вже 1918 рік настає!

Після роботи пішли в університет. Там був і вечірній народний університет. Чули ми про нього, що саме для таких, як ми, він організований – дати дорогу в життя.

Походили, подивились, почитали оголошення (а їх було сотні – усяких!) і вирішили:

– Давай запишемося на курси підготування до університету.

І я, і мій Сергій Янківський не мали вищої освіти, про неї тільки мріяли.

– Давай, – зітхнув Сергій. І ми почали шукати канцелярію Народного університету.

– Запізнилися ви, хлопці. Навчання вже давно почалося, а вже друга половина навчального року настала… Хіба, може, зважать на те, що ви військові і дуже хочете вчитися, – сказала панночка, працівниця канцелярії. – Подайте заяви, а післязавтра зайдіть на довідки…

А мову ви знаєте?

– Ну, як же? Селяни, учителі!

– А Годованець і вірші пише українською мовою! – підхвалив мене Сергій.

Дівчина глипнула карим оком на мене і посміхнулася. Доброзичливо.

– Діло на виграші! – шепнув Сергій. І ми вийшли.

Це все «пішов-прийшов» – життя безколірне. Більшість тодішнього люду так і жила. Ще не прийшов період, коли слухачі на мітингу чи на зборах майже з кожним промовцем погоджувались: «Правильно!». Своєї думки не мали. І ми з Сергієм жили так само. Знали шлях на працю і з праці, на курси і з курсів. Нічого не читали, ні з ким товариства не водили і розмов не вели.

Були по-своєму щасливі тим, що на Україні застали багато нового. Революція обновила життя: змела панів, розламала кайдани царської сваволі, на поверхню життя вийшли трудящі, з’явилися газети рідною мовою, книги, театр… Словом, так багато нового, і ми увійшли в коло нового без думи. А я був особливо радий, що рідна мова по­збулася ярма. Я можу творити і друкуватися. Головне – можу вчитися. Я здобуду вищу освіту! Я, мов той корабель, поплив по великій воді нового життя на вільній Україні!

Зрідка ходили в театр Садовського. Зрідка заходили на засідання Центральної Ради, де нас цікавило не те, що говорилося на засіданні, а який той Грушевський, який Винниченко, котрий Порш чи ще хтось з українських діячів, про яких говорилося в людях. Особливо цікавило, коли виступали сіоністи, а їм заважали говорити їх опозиціонери.

Дні минали, як у сні. Праця… навчання… побут…

Та одного разу наче налетів ураган. Приходжу на роботу, а мої регістраторки збуджені, розчервонілі, наче бджоли після бою. В чім справа?

– Хіба не чули? Німці просуваються по Україні!

– Що ви кажете? – питаюся. – Знов війна?

– Та ні. Центральна Рада запросила собі на допомогу!

– Німців? На допомогу?

Одні дівчата – за це, а інші – проти. Одні, виявляється, за Центральну Раду, а інші – проти неї, за більшовиків.

Отут і прийшлося розбиратись в ситуації. Хочеш – не хочеш – ставай на котрийсь бік.

По київських вулицях шугали німецькі машини з чваньковитими німцями.

В міністерстві заявлялися німці – продовольчі справи їх, очевидно, цікавили немало. З села мені писали, що і в селі з’являлися німецькі команди, випитували, як воно з зерновими запасами.

Час минав. Німці вглиблювалися в українські землі. Були й бої, захоплювали нашу землю і без боїв. На курсах слухачі казали: «Не надовго». А час минав. У голові – наука. Наука та (у мене) вірші.

Потрошку друкувався і під власним прізвищем, і під псевдонімами.

(Далі буде).