СПОГАДИ МИКИТИ ГОДОВАНЦЯ

Продовжуємо публікувати спогади байкаря Микити Годованця, розпочаті 21 і 28 вересня, 5 жовтня. Матеріали газеті надав член Національної спілки письменників України, директор Хмельницького обласного літературного музею Василь Горбатюк, його ж примітки.

ПРИГОДА В ГОЛОСКОВІ

Та хочеться розповісти ще одну пригоду, пов’язану з Голосковим.

Коли закінчився навчальний рік, у відділі освіти завідувачі шкіл заповнювали анкети: як школа була забезпечена паливом, підручниками, приладдям, як селяни допомагали матеріально учителям, у чому конкретно те виявилося і таке інше.

Коли я заповнив анкету, діловодка побігла з нею до завідувача. Той покликав мене до себе, щоб перевірити на словах усе написане – чи не брехня, чи не сон це. Ніде-бо в повіті учителі не знали такого. Вислухав мене завідувач, інспектор та учителі, що були тоді там. Мабуть, не повірили: брехун, думають.

Коли вже працював у Руськофільварецькій школі, одночасно учився в університеті, зустрівся мені той інспектор, що слухав мою розповідь у відділі освіти, та й каже:

– Товаришу Годованець! А чи знаєте, що я тоді навесні їздив у Голосків перевіряти вашу анкету?

Але історія з Голосковим не закінчилася на цьому. Якось мене потягнуло подивитися на своїх діток, на голосківчан. Пішов. А школа вже перемістилася в колишній поміщицький будинок у великому парку, де вона й тепер працює. Була тоді саме перемінка, чи, як тепер кажуть, – перерва. Діти мої як угледіли ме­не – кинулися назустріч, ті обнімають, ті тиснуться під бік, ті – хоч до них тиснуться. Ведуть, як бджоли матку, подвір’ям до школи. В школі ще жила стара поміщиця, мудра жінка, як потім я переконався.

Привели діти під двері:

– Отут учителька.

Заходжу. Молода дівчина, з себе дуже чорнява, лице аж коричневе, аж гливе, стоїть посеред кімнати, а в кріслі сидить старенька жінка – я зрозумів, що то колишня поміщиця.

Кажу: я Годованець, колишній учитель.

Учителька скинулася:

– Ви – Годованець? Ох, якби ви знали, як я вас проклинаю! Я через вас попала в таку халепу! Я все життя собі попсувала через вас! Я працювала разом із сестрою та її чоловіком, мали своє господарство, я спокусилася, повірила вашим вихвалянням тутешніх селян і перевелася, а тут… (вона аж захлинулася від злості) голодую. Думала – ближче до міста, краще буде. А тепер не рада.

Я здвигнув плечима. Стара пані теж посміхнулася:

– Не завжди, моя дитино, виграють там, де гадають виграти. Та пан учитель Годованець тут ніц не винен. Його так шанува­-ли, а вас – так. Хто чого заслуговує.

Виявляється: молода вчителька була дуже нервова, навіть, я б сказав, зла з природи, не вміла з дітьми вести себе добре, била їх, і діти не хотіли відвідувати школи, слухати її. Батьки знов почали нарікати на вчительку-жінку, бо не вірили, що учителька може добре працювати. Це передавалося дітям. Батьки нічим школі не допомагали, учителеві теж. Батьки кілька місяців усе одвідували наросвіту і просили, щоб мене повер­нули до Голоскова. Про це учителька знала – і ще більше злилася на мене, ніби то я винен у її невдачі…

ЯК Я СТАВ БАЙКАРЕМ

Пам’ятаю: диктант для третього класу у Голосківській школі я проводив порядком самодіяльності. Я проказував учням щось із своїх віршів – кілька рядків, а їм казав:

– А ви вигадайте далі два рядки віршем, щоб було і до діла (тобто в риму), і розумно!

Вони з охотою віршували, а я тим часом з першою і другою групами вів заняття. Потім третьокласники читали свої твори і вигадки, а ми всі критикували і втішалися – справді було весело для всієї школи…

Якось навесні, коли вперше відкрили в школі вікна, підійшов я до відчиненого вікна і, втопивши очі в небо, шукав: що ж проказати для диктовки? – раптом угледів: вперше повертаючись з вирію, лелека утомленим летом спускався наниз до села, на своє старе гніздечко. Мені несподівано щось заграло в грудях, у серці, схвилювала мене якась несподівана творча вигадка, як кажуть: муза прокинулася в поетичному серці. Схвильований, я повернувся до учнів і твердим голосом проказав:

– Пишіть!

І прочитав експромтом усю байку, яку я потім назвав «Голуб і Лелека». Прочитав так легко, невимушено, наче вона давно лежала і ждала цього моменту. Це було диво: звідки взялася ідея і зміст, сюжет байки і афористичні вирази патріотичного характеру?

Ось вона в такій редакції, як вона вилилася тоді і як цю байку я зразу ж надрукував у якійсь кам’янецькій газеті. (Байку надруковано в двотижневому літературно-науковому додатку «Наш шлях» до однойменної демократичної безпартійної газети – число 4, від 1 квітня 1920 року – В.Г.).

Байок тоді наші письменники не писали, і байку газета охоче прийняла. Просила ще приносити, очевидно, гадаючи, що в мене їх повен кіш.

ГОЛУБ І ЛЕЛЕКА

Прилетівши здалека

На рідне обійстя,

Почав хвалить Лелека

Своє життя

У вирію на чужині:

– От де добро було мені,

Святі розкоші!

Там вічна зелень на полях,

Там дивні співи у гаях,

Там навіть багнища хороші.

А всяких мух, жуків,

А ящірок, а павуків,

А жаб у болотах!

Там знає щастя наш брат птах.

Святої правди не втаю:

Мені було там, як в раю!

А Голуб, посміхаючись, йому:

– Хай так, але чому

Ти кинув ту країну,

Розхвалений той рай

І повернувся на Вкраїну?

– Бо це – мій рідний край!

Віршем я тоді володів, бо писав здавна (з 1907 року), написав чимало віршів, надрукував їх теж немало, і тому не дивно, що байка з погляду версифікації в мене вийшла непогано. Досі дивуюся собі: звідки взялася байка як жанр моєї творчості, можна сказати, небувалий, невиданий, нежданий і навіть несподіваний. Адже тоді у мене й думки-гадки не було стати байкарем, писати байки. Пригадую: створення цієї байки було несподіване, солодке, невимушене і радісне. Муза моя заговорила байкою, мене не спитавшись…

Байка ця запам’яталася мені з першого разу і навік. Прoте вона чомусь не знайшла місця в моїх книжках, яких я видав чимало до часу, коли видавництво «Радянський письменник» на­друкувало її на першому місці 1966 року в збірці «Конвалії і Лопухи». При байці додана мораль, тобто байкарське закінчення, яким байкотворці прикрашували свої писання з глибокої давнини:

Любов до рідного – велике диво!

Нехай живеш на чужині щасливо,

А все чогось для серця не стає:

Вітчизна кличе й путь далека,

І ти летиш, як з вирію Лелека,

В гніздо своє.

Захоплений і втішений надрукуванням цієї байки в газеті,

тоді ж я написав і другу байку «Соловейко та Свиня»… Неза­баром і ця байка була надруко­вана.

З’явилася третя, назву і зміст її забув. Але у мене немов відчинилися ворота для байкотворчості. Тоді, 1920 року, восени, коли я вже вчителював у Кам’янці, був вільним слухачем Кам’янецького університету, вже свідомо, як байкар, я взяв тему для байки… Ідучи якось з лекції східцями університету, на хвилинку забіг з товаришами на збори, що відбувалися в університетському залі-бібліотеці. Перед численною публікою два якихсь добродії дискутували на якусь нецікаву для мене тему. А в дискусії, як водиться, дійшло до гарячки і один другому сказав якусь прикрість, а другий, розпалений суперечкою, образився і каже:

– Коли ви мене так образили, я залишаю громадську роботу.

Суперечка ця мене не вабила, і ми, студенти, пішли собі геть. Та поки я дійшов до своєї квартири, склалася байка, яку я зразу ж написав, а вранці одніс до тієї ж газети (вже й забув – якої саме), що й попередні мої байки друкувала. На другий день байка «Павло і Максим» була надрукована і зробила мені велику славу, бо в місті миттю до цього розійшлася чутка про суперечку двох відомих у місті панів.

Про байку заговорили. Пригадую такий цікавий випадок. Іду я містом, а назустріч іде якийсь невеличкий чоловічина: в бідненькому одязі, непоказний картуз, широкий рот, охляла хода. Розминаємось. Аж він:

– Це, здається, ви – Годованець?

– Та я. А що?

– Гарна ваша байка. Вона знайде собі місце в українській хрестоматії.

– О, сказали!.. А хто ж ви такий? – цікавлюся.

«Пророк» мій посміхнувся, кивнув головою і пішов:

– Я – журналіст.

І тільки через багато років, 1930-го, вже в Харкові живучи, на зборах письменників у клубі ім.Блакитного я на кафедрі впізнав свого «пророка»: то був славний фейлетоніст Остап Вишня, твори якого я 1921-1922 року читав, учителюючи у своїй рідній Вікнині, на своєрідному народному університеті – перед селянами. Тоді село переживало великий потяг до знання. Зміни в людському житті, викликані революцією, зміни в матеріальному забезпеченні селянства, класова боротьба… Незаможницька організація і комітет взає­модопомоги в селі взяли на се­-бе ініціативу в організації таких всенародних читань, і ми, учителі, були лекторами і читцями, задовольняли прагнення селян знати: а що там діється в світі, а як буде з землею, а що там чути в газетах? Гуморески цікавого фейлетоніста Остапа Вишні читав завжди я, бо був майстром такого читання веселих, сміхотворних писань.

Велика моя радість була знати, що мою байку на початку моїх шляхів байкотворення похвалив такий славний, такий ві­домий чоловік. На жаль, однак, його пророкування не справдилось: жодна моя байка з великої кількості створених досі не потрапила до хрестоматії.

Хвалена Остапом Вишнею байка «Павло і Максим» до збірки моїх байок не раз увіходила в різній редакції. Справді, вона хоч з погляду мовної доскона­лості була далека до довершеності, та ритмікою і музикою (а головне, сатиричністю) була добряча, як для мене, почат­ківця.

Так я став на шлях байкування несподівано для себе. І з цього шляху не сходив усе життя. І обставини, і життьові потреби сприяли тому, що байка стала кермом мого культурного життя і служіння громадським інтересам. Мені навіть здається, що не я шукав її, а вона мене шукала і давала в руки перо.

…Я в ті роки давні не жив у Кам’янці, а коло Кам’янця, учителювавши в близькому селі. Коли взяло мене писати байки чи вірші, я тільки заходив до газети і, здавши написане, виходив. Ні з ким з працівників газети не був знайомий і ніколи мене нічого не питали, а я їх не питав. Скромний сільський вчителик соромився вести розмови з журналістами. Здав – бачу, надруковане. Ура!

І більш нічого. Ніякого навіть гонорару тоді ніхто не платив, так що любов до літературної роботи була платонічна.

КУДИ ПОДІЛИСЬ ДВАДЦЯТЬ РОКІВ?

1927 року я працював у редакції вінницької газети «Червоний край» завідувачем сільського відділу. Якось заходить у редакцію знайомий з газетами і журналами в руках. Я потягнувся до них:

– Що в тебе?

– Та ось купив собі розвагу.

Серед інших журналів був журнал з Галичини (не пригадую, яку назву мав). А закордонних журналів я ніколи не бачив. Газету з Канади бачив – її в порядку обміну надсилали, а в ній друкували іноді байки Дем’яна Бєдного, перекладені мною 1920 року. Хтось із галичан мою збірочку «Байки і вірші» видавництва «Червона Галичина» завіз у Ка­наду, а там з неї байки друку­-вали в українській канадській

газеті.

– Дай почитати цей журналь­чик! – прошу знайомого.

Він і дав. Я поніс додому, а ввечері отримав з рідного села телеграму: «Мати в тяжкому стані, приїжджай негайно!» Я на­швидкуруч склав у чемодан якісь речі, взяв і журнал той, думав: «У дорозі почитаю». В дорозі не читав, бо їхав уночі. А зі станції Гайворон їхав у своє село Вікнину через село Темну. Там у мене жив двоюрідний брат Єфрем Мамалига. Єфрем побачив у мене журнал і тихцем заховав у себе, а я поїхав додому і не помітив того. Потім я побував у хворої матері (її розбив па­раліч), а за тиждень повернувся до Вінниці, так журнал і не чи­таючи.

1937 року, 29 січня о 12-й годині ночі зайшли до мене два чоловічки з НКВД, зробили обшук, показали ордер й арештували мене. Ідучи з квартири, я сказав дружині; «Я, Сімо, швидко повернуся, бо я нічого за собою не почуваю…» Дружина провела мене до машини. Синок схви­льовано товкся на постелі. Я не забуду стривожене лице ма­люка. Воно довгі роки стояло у моїй уяві.

Та не повернувся я швидко. За три дні мене вивезли етапом пересильними тюрмами в Сталіно. Там помістили в густонаселену в’язницю, де і дихати було нічим, а спали – ногами один одному на грудях.

Почалося слідство, що тривало півроку.

Слідчий мій сказав:

– У нас є матеріали: ви поширювали заборонену закордонну літературу, проводили контрреволюційну роботу, були в контрреволюційній банді. Щоб мені довго з вами не морочитися, а вам не марнувати часу, зізнавайтеся зразу. Вам краще буде.

– Цього нічого не було. Ні в чому себе винним не визнаю.

– Я зараз вас одішлю назад в тюрму, а ви подумайте, спогадайте. Викличу за кілька днів.

І почалися мої тяжкі муки. Вночі, переважно, мене викликали, відвозили до слідчого, садовили в підвальне приміщення. Там я ждав черги. Напружені нерви і нечувана втома брали своє. А потім допит: «Говоріть! Не затаюйтеся! Я все знаю. У нас єсть матеріали, доказатєльства».

– Покажіть!

– У свій час.

Писалися протоколи. Я їх підписував. Мене обплутували нитки досвідченого слідчого:

– Які є у вас рідні і двоюрідні брати і сестри? З якими друзями і знайомими вели листування? Чи знаєте такого Цимбала Мефодія?

– Ні, такого не знаю.

– А прізвище таке знаєте?

– Чув. У селі Темна мій двоюрідний брат Єфрем Мамалига колись таке прізвище називав як прізвище свого родича.

– Вот-вот. Цымбал и Мама­лыга нам хорошо известны. Это та банда, с которой вы имели связь. Им вы передавали контрреволюционную литературу.

– Ніколи у мене не було такої літератури.

– Подумайте. Конвоир, отведите подследственного в тюрьму.

Незабаром я згадав:

– Може, – кажу я слідчому, – ви думаєте, що якось я мав закордонний журнал і цей журнал у мене взяв, а потім не повернув мені мій двоюрідний брат Мамалига?

– Вот-вот! Видите: сами вспомнили! А как звали этот журнал?

– Бачите, яка тут історія: я того журналу не читав. Того дня, як їхав, я взяв його читати від товариша, а він цей журнал купив на вокзалі…

– Вот-вот!..

(Далі буде).