СПОГАДИ ПРО УНІВЕРСИТЕТ ТА ЙОГО БІБЛІОТЕКУ

Завершуємо публікацію спогадів, розпочату 19 жовтня. Їх автор – Лев Биковський (1895-1992), український бібліограф, книгознавець, бібліотекознавець, геополітик, історик, журналіст та мемуарист. Лев Юстимович із вересня 1919 року до травня 1920 року перебував у Кам’янці-Подільському, навчався в університеті (був дійсним студентом історико-філологічного факультету з 9 жовтня 1919 року), працював у його біб­ліотеці. 1971 року він видав у Мюнхені спогади про 1918-1922 роки, які назвав «Книгарні. Бібліотеки. Академія». Один із розділів цих спогадів – «Кам’янець-Подільський». Підготував публікацію і пояснив у дужках деякі поняття Олег Будзей.

БІБЛІОТЕКА ГРАФА

У половині грудня 1919 року ректор закликав мене до свого кабінету й доручив особливо тяжке, за тодішніх воєнних обставин, завдання. Представники українського дідича графа

Андрія Холонєвського, поляка, що нібито прихильно, по-своєму, ставився до України, дали знати ректорові, за посередництвом викладача полонознавства в університеті (з 1 липня 1919 року приват-доцентом кафедри полоністики працював Леон Б’ялковський. – О.Б.), що в графському маєтку, на селі, біля залізничної станції Холонєвської (нині станція Холонівська, розташована біля села Іванів (до 1946 року – Янів), тепер Калинівського району Вінницької області. – О.Б.), є цінна книгозбірня графа на кілька тисяч томів, переважно польською та іншими чужоземними мовами. Книго­збір той був загрожений воєнними подіями. Вони просили ректора, як високоавторитетну особу, вжити заходів, щоб урятувати цю збірку. Пропонували перевезти її до Кам’янця-Подільсь­кого й включити, на правах де­позиту, у книгозбір університетської бібліотеки, залишаючи остаточне полагодження цієї справи на післявоєнні часи. Таким чином книжки графа Холонєвського, на їх думку, могли б переховатися.

Ректор пристав на це, і я поїхав від університету з відповідними посвідками до адміністрації маєтку і до всіляких влад, щоб мені допомагали. Доїхав щасливо, через Проскурів і Жмеринку, до станції Холонєвської. Дістався до села й до палацу. Порозумівся з його управителем. У селі стояла залога Української галицької армії. Вона цілком пішла мені на руку. Стрільці помагали пакувати книги й відвозити їх на залізницю, а старшини здобули відповідний, чистий залізничний вагон. Він майже ввесь виповнився цією, як виявилось під час пакування, справді цінною книгозбірнею. У ній, між іншим, було кільканадцять інкунабулів. (Інкунабула – це книжка, памфлет або односторонній відтиск, видрукований (а не переписаний вручну) в Європі від початку книгодрукування і до 1 січня 1501 року. – О.Б.).

Але зворотний шлях був нещасливий. З великими труднощами, вже за морозу, довіз я ці книжкові скарби до Жмеринки. Тут довелося спинитися через безладдя, що запанувало на залізниці. Усі мої заходи, при чинній допомозі галицьких старшин-комендантів станції, причепити вагон із книжками до поїздів, що мали нібито їхати в напрямі Проскурова, не щастили. У міжчасі, перебуваючи кілька днів у Жмеринці, я вештався по залізничній станції між хворими й померлими від тифу козаками української армії. Вони покотом лежали на долівках по всіх залах двірця (вокзалу. – О.Б.). Від них я заразився тифом («Жмеринський двірець став армійською трупарнею», як влучно висловився український поет Євген Маланюк у «Книзі спостережень». – О.Б.). Усвідомивши собі це становище – неможливість довезти за таких обставин книгозбірню графа Холонєвського до Кам’янця-Подільського, підліковуючись гарячим чаєм із медом, я поспішно порозумівся з дирекцією української гімназії в Жмеринці. Передав їм вагон із книжками, а сам причепився до якогось поїзду, що випадково їхав буцімто в напрямі Проскурова. Після багатьох труднощів, коли поїзд раз у раз спинявся через брак палива, і нас, цивільних, вояки виганяли в ліс збирати по снігу дрова для па­ротяга, я добився врешті до Ка­м’янця-Подільського.

СИПНИЙ ТИФ

Тремтячи від гарячки, я встиг скласти ректорові жалюгідне справоздання з невдалої виправи й добігти до хати, де хвороба звалила мене з ніг і викреслила з мого життя майже шість тижнів часу.

Я втратив притомність. Прокинувся по кількох днях. Біля мене поралися якісь люди. Серед них впізнав фельдшера Юрія Гудзія, що був університетським скарбником, студента університету Антона Гнатівського, студентку Анну Статникову. Були там і інші, яких я не знав. Вони зраділи, що я відкрив очі, й наказали мені спокійно лежати. З їхніх оповідань довідався, бо сам говорити не міг, що лежу без тями вже кілька днів, що мої господарі дали знати про мене до університету, що вони належать до студентського допомогового товариства під керівництвом професора Пилипа Клименка, що заопікувались мною з наказу ректора, що маю сипний тиф, але криза, очевидно, вже минула і є надія на видужання. Вони вартували по черзі біля мене ще декілька днів. Потім, коли я почав говорити, перевезли до місцевого шпиталю. Тут я пролежав щось із тиждень у спільній залі на кількадесят хворих. При мені виносили померлих.

Згодом професор Клименко навідався до шпиталю, закутав мене у теплий коц (грубе вовняне однотонне вкривало з начісками. – О.Б.) і перевіз у будинок міського архіву. При архіві, у маленькому мешканні, що складалось тільки з сіней і кімнати, жив сторож із численною родиною. Професор Клименко, як історик (спеціальність – українські середньовічні ремісничі цехи), мав постійні зв’язки з міським архівом. Він найняв у сторожа ті сіни й уміс­тив мене там на ліжку. Родина сторожа мала вихід з іншої сторони. Там-таки мене й годували. Сторож приязно ставився до мене з огляду на професора Клименка, а може й тому, що за мене платили? Він мав згнилий і запалий від пранців (сифилісу. – О.Б.) ніс. Кожний раз, як він прибирав біля мене, або приносив харчі, які готувала його дружина, я дивився на його обличчя й думав: ось видужую від тифу, а тепер, мабуть, матиму пранці? Але був виснажений і до всього ставився байдуже. Професор Клименко навідувався й потішав мене. У тих сінях я пролежав до кінця січня 1920 року.

Коли я вже був у силах ходити, професор Клименко найняв мені кімнату в якогось жидка на Новому плані, недалеко від університету. Я замешкав в одній світлиці з його старенькою матір’ю, що приходила тільки на ніч спати. Отак негадані друзі врятували мені життя. Якби не вони, я відійшов би до своїх предків! Поволі почав навідуватися до університетської бібліотеки й згодом став постійно працювати по-давньому.

СПІВПРАЦЯ З МИКОЛОЮ ПЛЕВАКОМ

Мій господар був приязний, але малоінтелігентний, неви­разного тоді ремесла. Він любив розмовляти зі мною про різні справи. Його родичі вчилися в університеті. Незважаючи на це, він неприхильно ставився до українців. Якось зайшла мова про українську інтелігенцію. При тому він заявив з іронією, що «українці не мають інтелігенції»! У відповідь на це я запитав його: «А хто ж викладає Вашим родичам? І в такому разі пощо вони вчаться в українському універ­ситеті? А хто ж провадив анти­погромну роботу в червні 1919 ро­ку в Кам’янці-Подільському?». Він зніяковів, і наші розмови від того часу урвались. Це було типове тоді ставлення пересічних жидів до українців та визвольної боротьби.

У міжчасі дістався до Кам’янця-Подільського з Києва пан Я., знайомий професора Клименка. Розповідав про свої пригоди під час кількатижневої пішої манд­рівки. Вішав «всіх собак» на вояків армії УНР. Виявилось, що він служив колись в якомусь російському гвардійському полку, і тому носив від того часу червоні замшеві штани. У дорозі його перестрів загін українського війська. Вояки здерли з нього тії червоні штани й блискучі чоботи та дали йому інші. У них він і добився до Кам’янця-Подільського, кленучи їх на всі лади за таку зневагу.

По якомусь часі заснувалася, навесні 1920 року, заходами про­фесора Миколи Плевака, при уні­верситеті бібліографічна орга­нізація. То був бібліографічний семінар при його кафедрі історії українського письменства. Біб­ліографічний семінар мав зав­дання: теоретичні – вивчання біб­ліографії, як науки, зокрема студіювання української бібліографії, та практичні – складання різних українських бібліографічних показників. Професор Плевако просив мене допомогти йому в цьому. На засіданнях бібліографічного семінару відбулися та­кі доповіді: 1) доцент Микола Плевако – вступного і орієнтацій­ного характеру, і 2) помічника університетського бібліотекаря Льва Биковського про техніку розумової праці, бібліографію, як науку, міжнародну бібліографічну десяткову класифікацію тощо, вступні відомості з цієї царини. Після того учасники семінару обізнавалися практично зі складнями (елементами) книжки та вправлялися в класифікації за десятковою системою. Згодом мій виїзд до Києва та наступні військові події у 1920 році перервали згадані бібліотекознавчі та бібліографічні починання в університеті.

СПІВПРАЦЯ ЗІ СТЕПАНОМ СІРОПОЛКОМ

Під той час в Кам’янці-Подільському виходило кілька часописів. Мій колишній старший то­вариш з української студентсь­-кої громади в Петроградському політехнічному інституті – Іла­ріон Ко­сенко редагував у 1919-1920 ро­ках щоденник «Наш шлях». При часописі були тиж­неві літературно-наукові додатки.

Він звернувся до мене з проханням давати матеріал для його часопису. Наслідком того я умістив там кілька статей впродовж лютого до травня 1920 року.

У тому самому, приблизно, часі вийшла з друку книжка викладача університету й бібліотекаря університетської бібліоте­-ки – Степана Сірополка – «Народні бібліотеки» (Кам’янець-Подільський, 1920). Редакція «Нового шляху» звернулася до мене з проханням дати рецензію на цей твір. Я неохоче погодився, бо книжка була складена в дусі «старої школи». Але вона мала й свої додатні сторони, тому я написав рецензію, і вона була опублікована під заголовком «Біб­ліотечна справа».

Від 1 січня 1920 року, захо­дами бібліотекаря Степана Сі­рополка, стала споряджатися «Хроніка» поточної праці фундаментальної бібліотеки Кам’янець-Подільського українського державного університету. То був місячний рукописний періодик. Провадився він в одному примірнику в бібліотеці. Видужавши, я став брати в ньому участь, з обов’язку.

Рівно ж від 31 березня 1920 ро­ку став виходити друком літе­ратурно-науковий часопис ра­ди студентських представників Кам’янець-Подільського університету «Нова думка», під редакцією студента правничого факультету Юрія Липи. У ньому я умістив статтю інформаційного характеру про «Наше минуле», історично-мистецький журнал, що його видавало під редакцією Павла Зайцева, у 1918-1919 роках, в Києві видавництво «Друкар».

ДОГОВІР ІЗ ПОЛЬЩЕЮ

Українські воєнні обставини погіршувалися, й представники УНР змушені були підписати дня 21 квітня 1920 року невигідний для України у Варшаві мировий і військовий договір з Польщею. Згідно з цим договором відступ­лено було (тимчасово?) Польщі ще більшу частину Поділля, ніж вона окупувала до того часу, разом із Кам’янцем-Подільсь­ким. Після того відбувся похід на Україну поляків з незначною участю українського війська (тільки дві дивізії!). «Союзне» польсько-українське військо успішно посувалося на схід – вглиб Правобережної України.

В міру того доходили до нас звістки про жахливе поступовання поляків з українцями по селах, особливо, де були маєтки польських дідичів…

Дня 6-8 травня 1920 року польська армія, разом з українською, здобули Київ. Отже, я міг вертатися. Перечекавши, до­ки налагодиться залізничне сполучення, я подякував ректоро­ві за притулок в університетсь­-кій бібліотеці, і в другій полови­-ні травня 1920 року виїхав з Ка­м’янця-Подільського до Києва.