П'ятница, 29 Березня 2024 р.
16 Листопада 2018

КАМ’ЯНЕЦЬ ОЧИМА ПЬОТРА МАНЬКОВСЬКОГО

Пропонуємо увазі читачів продовження спогадів Пьотра Маньковського, розпочаті в газеті «Подолянин» 9 листопада. Вони пов’язані з Кам’янцем-Подільським й опубліковані 2004 року в журналі «Молода нація». Переклав із польської тодішній дисертант, а нині доктор історичних наук Віталій Михайловський, його ж примітки.

СВІТСЬКЕ ОТОЧЕННЯ

Пьотр МаньковськийКрім тих духовних осіб, серед яких я тепер мав жити і служити, мушу згадати ще кілька найближчих мені людей зі світського оточення. Перший з них – це пан Ципріян Тиновський, від певного часу «синдик» катедрального костьолу. Перебуваючи колись у Кам’янці, біскуп Козловський поклав опіку над катедрою на кількох городян, з котрих тільки пан Тиновський був ще живий, коли я прибув до Кам’янця. Цей синдикат не був таким, що адміністрував маєтком костьолу, і пан Тиновський не повертався до адміністрації, натомість у ньому я мав сталого і вірного помічника в господарських справах костьолу; коли треба було зробити якісь зміни, купити вапно або інший матеріал, завжди охоче і з великою прихильністю він перебирав на себе ці клопоти і керівництво, як для костьолу, так і для моєї особи. Пан Цип­ріян, або Ципцьо, як його називав ксьондз Кашевський, був скарбником у міській управі, піз­ніше став головою сирітського суду. Чоловік знаний, побожний, був постійним учасником усіх товариських зібрань ксьондзів, з котрими охоче грав у вінт. Давно втративши сина, проживав зі старенькою дружиною у власному будинку на вулиці Довгій, чи Різницькій. По кількох роках мого перебування у Кам’янці родина Тиновських святкувала золоте весілля. Костьольне благословення я дав їм у тринітарському костьолі, у котрому півстоліття тому вони стали до шлюбу; подружжя зворушено сприйняло прислане ксьондзом Сапєгою з Рима телеграфом повідомлення про те, що Святий Отець дає їм своє благосло­вення.

Надзвичайно цікавим типажем був знаний на цілий Кам’янець аптекар Яблонськнй. Колись – клірик нижчої посвяти ка­м’янецької семінарії, з причини якоїсь меланхолії він був змушений полишити духовний стан, але до кінця залишився вірним служінню костьолу. Дуже по­любляв урочисті богослужіння і зібрання ксьондзів, обертався у всіляких товариствах, але ніколи не розносив пліток та не займався обмовами. Знався з усіма, не нехтував товариством слуг дому, в котрому перебував, хоч до столу і сідав з господарем; коли потрібно, то міг потрапити й до дружини губернатора або до когось з чиновників; його постійним заняттям була служба при вірменському костьолі, але, окрім цього, він постійно знаходився поза домом, завжди зайнятий чиїмись дорученнями,

на службі від ранку й до вечора. Коли 1898 року в Кам’янці пе­ребував біскуп Клопотовський, Яблонський чувся таким щасливим у тій духовній атмосфері, в урочистому костьольному настрої, що, сівши на фурманку, яка везла наші пакунки, задовольняючись абиякою ночівлею, об’їхав з нами кілька парафій, при тому був нам дуже у пригоді: завчасно приїжджаючи, призвичаєний був приготувати в костьолі усе як треба. Коли восени 1909 року він розстався з цим світом, я постарався, аби його поховання відбулося за участі місцевих ксьондзів, і відслужив жалобну месу. Шляхетна душа то була…

РОДИННЕ ВОГНИЩЕ

Врешті на завершення опису того тла, на котрому я мав розпочати свою парафіяльну працю, мушу згадати дім, з яким я незабаром по приїзді так заприязнився, що відтоді він став ніби моїм родинним вогнищем; я був тут оточений доброзичливістю, повагою і незрівнянною ні з чим готовністю допомагати мені на кожному кроці. Був то дім старенької пані майорової Зофії з Лєшнєвичів Дмитровичевої, мешканки так званого «вікаріату». Мала вона біля себе кілька внуків, синів двох своїх дочок, котрі були одружені з двома братами, Чеславом і Міхалом Улятовськими з Великопольщі, що осіли на державах у нас на По­діллі. Хлопці ходили до гімназії, і з ними мене поєднувала сердечна приязнь.

Правою рукою пані майорової, яка незважаючи на вік і каліцтва – на додаток була цілком глухою – енергійно усім завідувала, була панна Пауліна Міреляс, швейцарка з Фрібурга, колись учителька її дочок, а тепер приятелька цілого дому і потроху вчителька молодшого покоління, котре називало її тіткою Пауліною. Була це дуже освічена особа, виняткової шляхетності і побожності, польською розмовляла недосконало. Щоденним гостем у мами була найстарша з дочок пані майорової, пані Марія Петражицька, чоловік котрої, лікар, тішився великим успіхом у Кам’янці. Її сини теж ходили до гімназії, і з я ними також затоваришував. Не дуже щаслива у шлюбі, пані Петражицька багато часу проводила у домі матері. Була вона особою високоінтелігентною, начитаною, красномовною, енергійною і повністю відданою, тож католицька парафія мала від неї велику поміч. Зай­малася катехізацією дітей, збираючи їх на науку у своєму помешканні, даючи їм у себе ночівлю і харчування, після указу про толерантність (про свободу віросповідання. – В.М.) займалася також і старшими, котрі наверталися з православ’я на католицт­во, готувала їх до визнання віри. Її діяльність була досить ризи­кованою стосовно влади, але її рятувало становище, котре по­сідав її чоловік у впливових сферах. Час від часу пані Марія брала до себе костьольну білизну і власним коштом казала прати її у своєму домі. Одним словом, була це особа надзвичайно діяльна і надзвичайно корисна в парафії.

Стара пані майорова, взявши на себе столування, цим надала мені величезну послугу; адже я не мав потреби вести власне господарство. А та кухня була здоровою, смачною, розмаїтою, щодо платні, то треба було зі старенькою торгуватися, аби хотіла собі більше нараховувати коштів за столування, адже рахунки, виставлені нею, були дуже скромні і низькі. Ще пані Дмитровичева запрошувала мене на вечерю, спочатку рідко, а пізніше щоразу частіше, і якщо я навіть вечеряв у себе, то заходив ще увечері на розмови до шляхетної сусідки і там, сидячи за столом і розкладаючи пасьянси, дуже приємно проводив час. Насправді це було для мене родинним гніздом, великою опорою упродовж дев’яти років мого перебування у Кам’янці.

ТОВАРИСТВО

Моє становище пробоща вимагало від мене зав’язати товариські стосунки у широких колах кам’янецької інтелігенції. Якби я хотів іти тільки за особистими симпатіями, то мені вистачило б кількох найближчих знайомих, однак не можна було відокремитися від решти загалу парафіян, зважаючи, що від недавнього часу, з настанням толерантності, перед нами відкрилися нові горизонти і можна було вже подумати про пожвавлення суспільного руху, давши життя римо-католицькому товариству доброчинності. Одначе ця справа просувалася по-різному, зважаю­-чи, що уряд недобрим оком дивився на польську і католицьку діяльність. Нарешті вдалося подолати різні труднощі і отримати затвердження статуту нашого товариства. Це відбулося 9/22 лютого 1907 року. Була це велика радість для польської спільноти, коли 26 лютого старого стилю в залі міської управи відбулися інавгураційні збори і вибори керівництва та ревізійної комісії. На наше щастя, не зустріли ми спротиву з боку поліції у мовному питанні: нам не заборонили проводити засідання польською. Відкриваючи це засідання у заповненій аудиторії, у своїй промові я закликав, аби наше товариство на взірець об’єднання святого Вікентія керувалося не безбарвним альтруїзмом, а справжньою християнською любов’ю до ближнього.

На тих загальних зборах біскуп Нєдзялковський і я були обрані почесними членами товариства, а я ввійшов також до складу керівництва, котре складалося з дванадцяти осіб, а зі свого боку керівництво обрало мене своїм керівником. На початку існування нашого товариства не тільки керівництво раз по раз збиралося на засідання, а й загальні збори досить часто мусили збиратися для вирішення організаційних питань та створення нових підрозділів.

Було створено у придбаному у власність товариства будинку притулок для двадцяти хлопців, керівництво над якими віддали таємним сестрам-законницям, про котрих я вже згадував. Було створено дешеву чайну, в котрій не тільки за пару копійок можна було дістати склянку чаю, але там час від часу відбувалися читання і розмови для польської публіки minorem gentium (низького походження. – В.М.), аби підняти її свідомість у національному і релігійному питаннях. Господинею чайної стала панна Рогозинська, котра багатіла вже тільки зі своїх кравецьких справ і тому лише в міру потреби займалася костьольними справами. Врешті було створено школу прислуги з дешевою їдальнею – ось так наша громада показувала щораз більшу свою прихильність до праці.

ПЕТРАЖИЦЬКА Й СТАРЖЕНЬСЬКА

У нашій громаді панували різні течії, тож треба було якось давати раду, аби в разі неминучих суперечностей не вирішувати без зайвої потреби питання «на ножах» і підтримувати спокій і злагоду. Пані Петражицька з натури була дуже обов’язковою, повною посвяти й апостольського духу, але не позбавлена нервів й схильна інколи до крайнощів. Стояла вона на грунті католицьких засад, а однак бувало, що мусив її вгамовувати, аби без достатньої причини не наражалася на інших. Усією душею пані Петражицька була віддана освітній роботі в чайній, яку керів­ницт­во віддало у її руки, а на випадок чогось на допомогу приходила пані Варвара Старженьська.

Ця особа була дуже поважною, іншого покрою. Колишня акторка, росіянка, вийшла за­-між за поляка Рудницького, по його смерті – удруге за пана Домініка Старженьського з Ост­рів­чан. Шлюб очевидно відбувся у церкві, а необдуманий крок па­-на Домініка призвів до осуду з боку його найближчої родини, звідти і розрив стосунків між ним і рідним його братом Каролем із Панівців. Пан Домінік, як міг, намагався залагодити свою помилку, і, хоч це було ще перед оголошенням указу про толерантність, його дружина таємно прийняла католицтво і діти були таємно похрещені католицьким священиком, але метрики у церк­ві були записані за допомогою грошей. Одразу після оголошення у 1905 році указу про толерантність приналежність пані Варвари і її дітей до католицької церкви було легалізовано. Пані Старженьська намагалася увійти у польське товариство, говорила по-польськи вільно, хоч і не цілком правильно, крім того, була дуже доброю дружиною і матір’ю, то вже й не було причини до бойкотування їхнього дому. Пан Домінік, людина добра, але дуже поміркованої інтелігентності, любив обертатися у товаристві вищих російських урядовців, любив ордени, значки і мундири. Були це смішні риси, не дуже шкідливі, але в жодному разі не применшували його доб­рого характеру.

ЧЛЕНИ ТОВАРИСТВА

Школу прислуги, про яку я тільки-но згадав, було створено з ініціативи пані Софії Квятковської, і керівництво товариства доручило їй опіку над нею. Її чоловік, пан Станіслав Квятковський, був присяжним адвокатом, відзначався шляхетністю характеру і релігійністю; вона, донька знаного колись і поважаного в Кам’янці лікаря, доктора Пшиборовського, а також найближча її родина, брат лікар і заміжня сестра Діонісія, являли собою всепольський елемент, або національно-демократичний, або щось подібне. Вони щиро займалися таємним польським шкільництвом і багато на тій ниві прислужилися.

До того самого середовища належали ще їхній швагер, доктор Цезарій Нейман, перший секретар нашого товариства, і його сини, а також, і то у значній мірі, родина Едварда Сєдлецького, меценати, люди шляхетні і релігійні, хоча Сєдлецький і дотримувався інколи ексцентричних поглядів. Врешті спорідненим йому за духом був пан Олександр Шульмінський, котрий дуже старанно брав участь у суспільному житті і через кілька років був обраний членом правління.

Посаду заступника голови посів по виборах пан Казимир Хорбковський, зем’янин Кам’янецького повіту, чоловік заможний, який мав тверезий погляд на речі. Він приходив мені на допомогу багато разів, коли на честь товариства відбувалися якісь забави з танцями тощо, у яких я не брав участі.

АБИ ДІТИ ЗНАЛИ, ЯК ВИГЛЯДАЄ МАМА

Першим нашим скарбником став пан Генрик Станішевський, директор банку, обізнаний у своїй справі і назагал шанований у Кам’янці. Його дружина, уроджена Хорбковська, дуже переймалася суспільними справа­-ми, котрі змушували її багато часу проводити поза оселею, тож з часом, коли я вже був біскупом, пан директор розповів мені жартівливо, що в кімнаті стояла на столі фотографія дружини, аби діти знали, як виглядає мама. Але насправді не було так уже погано: пані Станішевська дуже дбала про дітей, та пам’ятала також і про бідних, адже кожного року влаштовувала для них від імені товариства «свячення», котре я посвячував, після чого запрошувала їх додому.

З часом посада скарбника перейшла в руки окуліста доктора Мар’яна Елькнера, родича пані Дмитровичевої, з котрим ми досить часто зустрічалися в її домі. Після пана Неймана сек­ретарем став пан Калікст Дунін-Борковський, зем’янин Проскурівського повіту. Перебу­ваючи у великій скруті, він проживав у місті і пішов на посаду у земській управі, щоб мати змогу вижити і виховати дітей. Був то дуже милий дім. Дружина пана Калікста, Марія з Воловських, була головною ініціаторкою і душею заснованого пізніше польського жіночого об’єднання «Коло праці».

МОЇ ЗНАЙОМІ

Отже, в міру того, як минали роки, а суспільне життя щоразу сильніше розвивалося в Кам’янці, розширювалося й коло моїх знайомих, і, як за тим йдеться, збільшувалися й мої товариські обов’язки. З наближенням свят я завчасно розпочинав відвідини, загальна цифра котрих сягала понад сорока, у звичайному плині життя, поза найближчим колом знайомих, адже на відвідини інших осіб я не був призвичаєний виділяти багато часу. Не зміг би пригадати усіх домівок, в яких бував, і сьогодні навіть і не порахувати їх, але про деякі у кількох словах варто згадати. Єдиною особою в Кам’янці, наближеною до мене, була пані Анна Іжицька. Вона постійно проживала в місті із сестрою і самотньою донькою Теренєю, котра була калікою, розумово відсталою й, проживши понад двадцять років, так і не прийшла до розуму.

Пан Зигмунт Лєшнєвич з Мукші Великої, родич пані Дмитровичевої, сусід Кам’янця, з часом перебрався жити до міста; оженився вже в досить пізньому віці з панною Ізою Домбською, мав доньку, котру я невдовзі по приїзді до Кам’янця охрестив. Стара пані маршалкова, Евеліна з Жельських Садовська, чоловік якої разом з моїм батьком був вивезений до Петербурга, теж проживала у Кам’янці. Повагою в місті тішився пан Павел Валевський, вже один із небагатьох, а може, навіть і останній поляк-нотаріус у нашому краї. Мав він ділового і дуже порядного помічника в особі пана Станіслава Кузьмінського, котрий працею і праведністю характеру з часом також вибився на становище нотаріуса.

(Закінчення буде).