Четвер, 28 Березня 2024 р.
25 Січня 2019

ЦЕРКВА НА ПІДЗАМЧІ

В українській мові є тільки одне слово на позначення невеликого населеного пункту в Україні – «село». В російській ж у XIX – на початку XX століття сформувалися два терміни: «село» та «деревня». Як пише 1893 року авторитетний енциклопедичний словник, виданий Брокгаузом та Єфроном, «в результате получилось современное значение слова «деревня»: небольшое крестьянское поселение без церкви». Підзамче завжди іменувалося «деревнею». Так, зокрема, назвав 1895 року це поселення Юхим Сіцінський, пишучи нариси про церкви Кам’янецького повіту Подільської губернії. Храмом, куди ходили молитися мешканці Підзамча, була дерев’яна Хрестовоздвиженська церква у Карвасарах. Це поселення тоді мало статус містечка, а не було, як тепер, міською вулицею.

12 АПОСТОЛІВ

Правда, була на Підзамчі церква, але домова, тобто вона розташовувалася в приміщенні. 1895 року Юхим Сіцінський писав:

«На Архієрейському хуторі, поблизу Кам’янця, на Підзамчі, є домова церква в ім’я 12 апостолів. Цей хутір дав 1808 року пре­освященному Іоанникію дворянин Йосип Ужевський. Тут 1843 року влаштовано пре­освященним Арсенієм домову церкву в ім’я святого апостола Іоанна Богослова. Років 15 тому замість старого дачного будинку, побудованого всередині хутора, влаштовано поблизу вулиці новий кам’яний будинок, в якому на другому поверсі також влаштовано Іоанно-Богословську церкву. 1892 року значно розширено цю церкву, влаштовано дзвіницю з вельми красивим під’їздом, а храм освятили на честь 12 апостолів».

Ця церква залишала за Підзамчем попередній статус, бо молитися в цьому храмі могли тільки архієрей та його гості.

16 липня 2010 року в матеріалі «Відродити Підзамче допоможуть 12 апостолів» Ольга Міркотан писала:

«Мало хто знає, що в одному з приміщень колишньої районної лікарні, що на Підзамчі, майже два століття тому був храм. На жаль, його доля мало чим відрізнялася від долі інших соборів і церков, яким не судилося пережити революційне варварство. Але людську пам’ять стерти не так легко, і вже декілька десятиліть наша духовність зміцнюється стінами відроджених святинь.

Саме справа відновлення храму зібрала 13 липня на Підзамчі секретаря Кам’янець-­Подільської єпархії протоієрея Олексія Міханчука, депутата міськради, голову міської організації Партії регіонів Володимира Мель­ниченка, голову Кам’янець-Подільської райдержадміністрації Михайла Желізника та головного лікаря ЦРЛ Якова Цуглевича.

Це буде храм Дванадцяти апостолів з духовно-просвітницьким молодіжним цент­ром».

ВОСКРЕСЕНСЬКА ЦЕРКВА

І все ж на Підзамчі була справжня церква. У розмові з жителями вулиці Кіргізова, на якій я мешкаю, якось зайшла розмова про те, що на Підзамчі був ще один храм. Пошуки у пам’ятних книжках Подільської губернії, остання з яких побачила світ 1911 року, а була підготовлена ще 1910-го, про церкву на Під­замчі не було жодних згадок.

Пощастило з довідником «Весь Південно-Західний край», що побачив світ 1913 року. Він містить детальні дані про три губернії: Київську, Волинську та Подільську. В цьому довіднику в розповіді про храми Кам’янця-Подільського був такий останній рядок: «Вознесенская церковь в предместьи Подзамче. Настоятель – священник Волошаневич Николай Стефанович».

Тож була на Підзамчі церква – Вознесенська. Але стерли не тільки сам храм, навіть його назва загубилася, тільки глухі згадки залишилися.

ВИРУЧИВ «ПОДОЛЯНИН»

Наприкінці 2018 року мені із Санкт-Петербурга надіслали фотокопії газети «Подолянин» за 1910 рік. Щира вдячність за це художниці-дизайнеру Марії Невєровій. Продивляючись газету, я натрапив на замітку «Освящение нового храма» в «Подолянині» від 2 грудня 1910 року. Вона зовсім коротенька:

«По случаю имеющегося состояться 5 декабря освящения нового храма в деревне Подзамче, желающих присутствовать на этом торжестве покорнейше просят пожаловать к означенному времени в названный храм».

5 грудня з’являється ще одна замітка «К освящению новой церкви» за підписом «Подзамчанин»:

«5 декабря в деревне Подзамче Каменецкого уезда состоится освящение храма в честь праздника – Вознесения Господня.

В приготовлениях к более торжественному освящению церкви горячее участие принимают прихожане, и в особенности приходский священник отец Волошанович и церковный староста господин Белоусов. Добрые же люди шлют для новой церкви пожертвования и украшения».

Нарешті, 8 грудня «Подолянин» в єпархіальній хроніці вміщує матеріал «Новый храм»:

«5 декабря, при многочисленном стечении народа, состоялось торжественное освящение вновь сооруженной церкви в Подзамче, входящей в состав Карвасарского прихода Каменецкого уезда.

Освящение совершал благочинный первого округа Каменецкого уезда священ­ник отец Иосиф Юлианович Сулковский в сослужении благочинного третьего округа отца Михаила Зарембы, местного настоятеля священника отца Николая Степановича Волошановича и священников города Каменца-Подольского: отцов Феодора Дмитриевича Филоненко и Иоанна Амфиановича Бе­лостоцкого.

Церковь, выстроенная на средства покойного дворянина Рогаль-Левицкого, обошлась более 26000 рублей».

Зауважимо, що Йосип Сулковський – це тесть поета Володимира Свідзінського, а 5 грудня за новим стилем, яким ми користуємося сьогодні, буде 18 грудня.

До речі, церкву на Підзамчі згадує Софія Русова у статті «Великдень у Ка­м’янці», опублікованій 1937 року в Львові: «Великдень 1920 року застав мене у Кам’янці-Подільському… За американські гроші вдалося нам зорганізувати кілька дитячих харчівень у Кам’янці. Пам’ятаю одні дуже цікаві збори коло церкви на Підзамчі».

ЗГАДУЄ ОЛЬГА ПРИХОДЬКО

Ольга ПриходькоТепер подамо уривок зі спогадів Ольги Приходько, доньки Костянтина Ватича, який з 1893 року до кінця життя (помер близько 1920 року) був настоятелем Хрестовоздвиженської церкви на Карвасарах, а будинок побудував на Підзамчі. Спогади опубліковано 1968 року в американській газеті «Свобода»:

«Становище отця Костянтина в парафії і взагалі в Кам’янці ставало дедалі певнішим і поважнішим, бо з часом парафіяни, особливо інтелігентні, оцінили скромну і лагідну вдачу, некорисливість, чесність і безмежну доброзичливість свого священика і його жерт­венну службу людям. До нього приходили за порадою, за втіхою різні люди, що навіть не належали до його парафії, але поважали і цінили його, як правдивого слугу Бога.

Одного разу сталася голосна справа.

Жив у Кам’янці один дуже заможний обиватель, про якого було відомо, що провадить він розгульний спосіб життя, з своєю жінкою і з родиною розійшовся, щоб могти без перешкод потурати своїм примхам та непристойним забавам. Але все то тривало до часу.

Тяжка хвороба звалила того чоловіка і ніхто не міг його вилікувати. Дуже терпів він і нарешті зрозумів, що кінець його зближається. Тоді озвалась в ньому совість, пригадались всякі погані вчинки, образи, зрада, обман, а може, і ще щось гірше…

Дуже страждав, мучився, але кликати священика не хотів. Давно залишив і церкву, і Бога. Не вірив, що сповідь, на яку він дивився, як на формальний обряд, може йому помогти.

Хтось порадив тому чоловікові поговорити з отцем Костянтином. Одного вечора в пізню годину приніс отцеві Костянтинові слуга того чоловіка записку з просьбою прийти. Отець Костянтин пішов, бо не відмовляв ніколи нікому.

Отець Костянтин ВатичРозмова їх тягнулася не один вечір. Які слова знайшов отець Костянтин для тієї хворої душі, ніхто не знав, але згодом хворий заспокоївся. Просив священика порадити, що має зробити зі своїм великим майном, бо він не хоче залишити його своїй родині, яка й без того масна і тяжко його скривдила. Отець Кос­тянтин порадив залишити на якесь добре діло – школу, сиротинець або щось подібне.

– Ні, – сказав хворий, – я добре знаю ті урядові порядки. Як я залишу своє майно на дитячий дім, то того дому ніколи не буде, бо і гроші поприлипають до рук урядовців. Ви перша людина в моєму житті, якій я вірю. Якщо приобіцяєте мені, що самі збудуєте той дім, тоді я дам свою згоду.

– Я не можу вам цього обіцяти і не можу цього виконати, бо це не належить до моєї компетенції. Земство або міська управа переберуть у мене так або інакше цю справу.

І так то питання залишилося невирішеним. Тим часом хвороба не чекала, і стан хворого погіршився так, що він уже ледве міг говорити.

Одного разу прибіг слуга до отця Костянтина з просьбою, щоб негайно прибув. Коли отець Костянтин прийшов, у хворого вже були нотар і два свідки. Вже була написана остання воля, по якій все майно завіщалось на будову храму, і цю будову доручалось отцеві Костянтинові. Хворому було зовсім зле, нотар поспішав закінчити цю справу і просив отця Костянтина швидше заповіт підписати. Хворий нервувався. Змінювати заповіт було вже неможливо, і єдине, на чому отець Костянтин встиг настояти, був додаток, що будову доручається не йому особисто, а спільно з парафіяльною радою, в якій він є головою.

Формальності були закінчені, всі розійшлися, залишились тільки лікар і отець Костянтин, який потішав умираючого до останньої хвилини.

Пізніше отець Костянтин мав з цією справою багато турбот і неприємностей. Почалося з того, що рідня небіжчика звернулась до суду, вимагаючи скасувати заповіт, що його ніби підстроїв священик, коли хворий уже був без пам’яті. Але суд це обвинувачення відкинув, бо діло було ясне, як білий день – нотар, лікар, два свідки, всі люди вірогідні, ствердили правильність заповіту, ну, а про отця Костянтина всі в місті знали, що то людина чиста і некорислива.

Але отцеві Костянтинові було дуже неприємно ходити в суд і подавати свідчення, причому він, між іншим, сказав, що особисто був би радий, щоб ті гроші взяли собі родичі і щоб він був звільнений від тяжкої і відповідальної повинності – будувати храм. Але вважає, що воля покійного, виявлена в смертну хвилину перед лицем Бога, така важлива, що всякі особисті міркування мають перед нею відступити.

Сама постава священика, високий, худий, з натхненним поглядом, будила загальну пошану і повне довір’я. Суддя попросив отця Костянтина вибачити за турботу, заявивши, що це – лише необхідна формальність, і діло було закінчене, а остання воля небіжчика затверджена.

Пізніше сама будова коштувала отцеві Костянтинові багато нервів, бо було немало людей, які хотіли на цій справі заробити.

Але той храм був збудований, і стоїть він досі високо на старому «холодному кладовищі». І ще, певно, довгі, довгі роки там стоятиме, але, напевне, вже ніхто не буде пам’ятати, що це – вислід покаяння грішної душі перед вступом до царства смерті. Що це – надія на прощення і на вічне життя».

Старе «холодне кладовище» – це, мабуть, холерне кладовище, яке було на Підзамчі, а церква, напевне, Воскресенська. Ольга Приходько у березні 1919 року з хором Олександра Кошиця та чоловіком Олексою Приходьком, який був адміністратором цього хору, виїхала з Кам’янця-Подільського та більше не була в ньому, тож Воскресенська церква вважалася нею не зруйнованою свавіллям більшовиків.

РОГАЛЬ-ЛЕВИЦЬКИЙ

У Кам’янці-Подільському було двоє Рогаль-Левицьких: Олександр Онуфрійович та Стахій Онуфрійович. Вони, очевидно, були братами. Олександр Онуфрійович працював у Подільській казенній палаті. Дані про нього є в адрес-календарях Російської імперії за 1880-1907 роки.

Антон МакаренкоВідомості про Стахія Онуфрійовича є в анкеті спеціального призначення працівника Народного комісаріату внутрішніх справ (НКВС), дуже відомого педагога, автора «Педагогічної поеми» Антона Макаренка. Річ у тому, що Галина (у першому заміжжі – Салько, у другому – Макаренко) була донькою дворянина Стахія Онуфрійовича Рогаль-Левицького та вийшла вдруге заміж за Антона Семеновича Макаренка.

Отже, Стахій Онуфрійович народився 1860 року, а помер 1902 року в Кам’янці-Подільському. 31 жовтня (12 листопада за новим стилем) 1880 року його, згідно з визначенням Дворянського депутатського зібрання, внесли до шостої частини Галина Рогаль-ЛевицькаРодовідної книги Подільської губернії. До цієї частини входили давні шляхетні дворянські роди. Цілком ймовірно, що заможний кам’янецький обиватель зі спогадів Ольги Приходько та Стахій Онуфрійович Рогаль-Левицький – це одна і та ж особа. Правда, потрібна ще додаткова перевірка. Та й не відомо, коли церква на Підзамчі знищена. Тож пошуки тривають.

У Стахія Рогаль-Левицького, крім доньки Галини, був син Модест. 1911 року він закінчив Кам’янець-Подільську чоловічу гімназію, був учасником Першої світової війни, служив прапорщиком у 291-му піхотному Трубчевському полку. На початку 1915 року Модест Рогаль-Левицький зник безвісти.