П'ятница, 29 Березня 2024 р.
8 Лютого 2019

ПАРИЗЬКЕ ЖИТТЯ КИРИЛА МИКОЛАЙЧУКА

Сто років тому, 17 лютого 1919 року, прибув до Кам’янця-Подільського знаменитий хоровий диригент Олександр Кошиць, а 24 березня вирушив звідси зі своєю капелою у

закордонне турне, яке принесло українській пісні світову славу. Сьогодні розповімо про долю одного з учасників Україн­ської республіканської капели, керованої Олександром Кошицем, – Кирила Миколайчука. Тим паче, що досі інформація про нього обмежувалася трьома рядками у виданні Осипа Залеського «Мала українська музична енциклопедія», яка побачила світ 1971 року в Мюнхені.

У КАПЕЛІ КОШИЦЯ

Хор «Пісня рідного краю» у Парижі, 1948 рікОтже, Кирило Тарасович Миколайчук (1888-1960) – це хо­ро­вий диригент у Парижі, член Української республіканської капели під мистецьким керівництвом Олександра Кошиця.

Народився він 9 червня (21 черв­ня за новим стилем) 1888 року в селі Перегонівка Васильківського повіту Київсь­-кої губернії. Нині це село Обухівського району Київської області. Його батьки – Тарас Миколайчук та Євдокія Миколайчук (дівоче прізвище – Приблуда). 9 червня за старим стилем православна церква відзначає святителя Кирила, який був архієпископом Александрійським, та преподоб­ного Кирила, ігумена Білоєзерського. Звідси й ім’я хлопчика.

Перед революцією Кирило Тарасович учителював у Києві. Коли 1919 року Олександр Кошиць почав готуватися зі своєю капелою до виступів на сценах європейських столиць і тим допомагав поширювати інформацію про українську державність, то у подорож із ним вирушив молодий Кирило, якому виповнилося тоді тридцять років. Він був одним із найкращих баритонів капели (голос, середній між басом і тенором) і її добрим солістом. Правда, в списку членів капели, пода­них у книзі «Українська пісня за кордоном», виданій 1929 року в Парижі, Кирило Миколайчук зазначений як бас (баритонів там немає, є тільки сопрано, альти, тенори та баси). Там же вказано Ми­колайчука у трьох складах хору: що виїхав з України (конкретно, з Кам’янця-Подільського) 1919 ро­ку, що виїхав із Чехії на Польщу 1920 року, що виїхав із Польщі на Францію, Іспанію, Бельгію та Німеччину 1921 року.

ВИПАДОК У ГОЛЛАНДІЇ

Олександр Кошиць у книзі «З піснею через світ» згадував: «Взагалі треба сказати, що апетит у наших хлопців був чисто «національний». Наприклад, в Голландії. Їдять там надзвичайно ситно і багато. В пансіоні за ранішньою кавою подають стільки різних холодних перекусок, що як би хоч потроху всього попробував, то здавалося б, оддав би Богу душу. Але наші хлопці й тут доказали слави. Никон Кузьмін із Кирилом Миколайчуком не тільки з’їли першого ж дня все, що їм було подано до кави, але й вмотали цілісеньку головку червоного сира. Так що почали потім подавати їм усе порціями. Це, мабуть, в історії Голландії перший випадок!.. Кузьмін потім так нарікав та скаржився на ці «порції», що його так і прозвали: Порція».

Цей запис Олександра Кошиця стосується Німеччини: «Почались проби і вибори диригента. Пробувались Леонід Троїцький, Кирило Миколайчук, Харитон Литвин, Олекса Чехівський, Гриць Кириченко і Дмитро Миронюк. Спершу і перше всього висміяли мої рухи в імітації Троїцького. Нарешті диригентом вибрали Кириченка».

Останній запис Кошиця щодо Миколайчука зроблено в Уругваї: «А хор Миколайчука розвалився, і де поділись знамениті «директори» – Городиський і Королевич – неві­домо». Кирило Миколайчук, а також члени капели Євген Городиський та Петро Королевич за океан не поїхали.

ОРИГІНАЛЬНИЙ ГОДИННИК

Після розпаду капели Миколайчук і ще кілька її учасників залишилися у Парижі. Це було 1921 року. 1925 року разом із двома чи трьома своїми при­я­телями, колишніми членами капели Олександра Кошиця, Миколайчук замовив у Швейцарії малого кишенькового годинника і передав його на початку 1926 року Симонові Петлюрі як пам’ятку «від синів України». Оригінальністю цього годинни­-ка було те, що замість цифр на його циферблаті від 1 до 12 були поставлені букви СИМОН ПЕТЛЮРА (в імені та прізвищі головного отамана якраз 12 літер). Опісля цей годинник опинився в одній українській родині у канадському місті Вінніпег. Усі зусилля в 1990-х роках директора бібліотеки імені Симона Петлюри Василя Михальчука повернути цю громадську дорогоцінність до музею Симона Петлюри в Парижі не мали ніяких успіхів. Ця родина навіть на листи не відповідала.

Колишній директор бібліотеки імені Симона Петлюри в Парижі Василь Михальчук, характеризуючи Кирила Миколайчука, а також одного з лідерів культурно-громадського й церковного українського життя у Франції Юхима Бацуцу (1900-1974), писав: «Вони обидва були відомі в Парижі своїм холодним і розважним ходінням по землі. Ніколи вони не накидались своїми виступами перед громадою, але коли забирали слово, то привертали увагу всіх своїми простими логічними міркуваннями, блиском глибокого селянського розуму».

Маючи широкі знання з теорії музики і співу, Миколайчук створив мистецьку групу і з нею виступав майже до Другої світової війни по різних містах Франції та в інших країнах Європи. Так, 11 січня 1925 року в Парижі відбувся концерт українського хору під орудою Кирила Миколайчука. У програмі були українські колядки. 12 вересня 1926 року в Шавілі з участю цього ж хору відбувся благодійний концерт на користь церкви. Через два тижні, 25 жовтня 1926 року, українська еміграція в десятиріччя смерті українського поета й письменника Івана Франка влаштувала в Парижі великий концерт. Серед його учасників був український хор під керівництвом професора К.Т.Миколайчука (саме так – «професора К.Т.Миколайчука» – вказано в російськомовних газетах «Последние новости» и «Возрождение»). 25 лютого 1933 року він був учасником літературно-музичного вечора українських поетів і письменників. Василь Михальчук пише про Кирила Миколайчука як про дуже

відомого диригента у Франції.

ТЕАТР

Кирило Миколайчук брав участь у спектаклях Українського незалежного театру, яким керував Петро Шмалій (1892-1963), автор повісті «Данило Вирва». Так, Миколайчук 22 березня 1931 року грав у спектаклі «Ка­терина» за п’єсою Костянтина Ванченка, 18 квітня того ж року – у спектаклі «Наталка-Полтавка», 8 і 22 червня 1935 року був учасником оперети «Сватання на Гончарівці» (за п’єсою Григорія Квітки-Основ’яненка, музику написав Кирило Стеценко), 12 та 18 квітня 1936 року співав в опері Семена Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм».

29 квітня 1939 року Петро Шмалій був режисером п’єси «Назар Стодоля» Тараса Шевченка. На цьому вечорі також виступав хор під диригуванням Кирила Миколайчука. Правда, рецензент написав, що вечорниці вдалися зовсім зле, незважаючи на сильний ансамбль – хор під орудою Миколайчука. Причину невдачі автор замітки вбачає в дрібницях: «не треба було акомпанементу піаніно, та ще й не в тім темпі, а треба було танці дати під спів хору: в хорі треба було подбати, щоб співали не всі, кому лише хочеться, а тільки хористи».

НА ШПАЛЬТАХ «ТРИЗУБА»

Українська республіканська капела у Празі, 1919 рікІз 1925 року в Парижі з ініціативи Симона Петлюри засновано громадсько-політичний і літературно-мистецький тижневик «Тризуб». Газета виходила до 1940 року та відновлена 1959 року. На її шпальтах не раз натрап­ляємо на ім’я Кирила Миколайчука. Шляхетні справи часто виживали за рахунок пожертв. Серед тих, хто підкріплював духовні потреби фінансовими внесками, бачимо й Кирила Тарасови­-ча. Зокрема, газета «Тризуб» від 13 липня 1930 року та від 15 липня 1939 року інформує, що на бібліотеку імені Симона Петлюри в Парижі Миколайчук вніс відповідно 10 та 5 франків. Очевидно, що такі внески робилися щорічно. «Тризуб» від 19 березня 1939 року повідомляє, що Кирило Миколайчук на бурсу дівчат, дітей емігрантів у Перемишлі, вніс 5 польських злотих.

Часто доводилося хору під керівництвом Миколайчука брати участь в сумних подіях. Так, 24 вересня 1937 року відбувся похорон відомої артистки-­малярки і української патріотки Софії Левицької (померла 20 вересня). Вона – рідна сестра лікаря й письменника Модеста Левицького, який, згадуючи свої гімназійні роки, зауважив: «Довгий час моя сім’я жила на Підзамчі, передмісті Кам’янця. Нас було в батька шестеро». Тобто, і Софія Левицька в дитинстві мешкала на Підзамчі. Газета «Тризуб» про її похорони писала: «Хор під орудою пана Миколайчука співав бездоганно. Відправа і спів зробили сильне враження на французів».

Кирило Миколайчук був директором української школи в Парижі. «Тризуб» повідомляє, що 7 січня 1939 року, на перший день Різдвяних свят за старим стилем, батьківський комітет української школи в Парижі влаштував, як і кожного року, дитячу ялинку. Великий успіх мали хорові співи дітей, яких підготовив Кирило Миколай­чук, директор школи. Співали діти колядки: «Добрий вечір тобі, пане господарю», «По всьому світі», «А в Куцівці церкву будують» та інші.

КРИТИКА

Газета «Тризуб» не тільки захоплювалася співом хору під орудою Миколайчука, але й критикувала його. Як приклад, наведемо одну із заміток: «В грудні 1929 року в Труа мав йти фільм «Волга у вогні». На афішах було зазначено, що під час фільму співатиме український хор. Отож наші земляки посунули, бо життя у нас бідненьке, і на кожну нагоду послухати рідний хор земляки відгукуються надзвичайно. Але, на превелике наше здивування, хор не заспівав ні одної української, лише виключно московські пісні. Запитали потім одного з хору. Але це не помогло. Керував хором пан Миколайчук. Не гаразд українцям розмінюватися на те, щоб співати московських пісень, а називатися українським хором».

Мистецьку діяльність Миколайчука зруйнувала Друга світова війна. Він змушений був піти на фізичну роботу в Парижі чи десь поблизу, щоб заробляти на прожиття.

ДЯДЯ КІРА

Після війни відродилася мистецька діяльність Миколайчука. Так, у жовтні 1945 року в Парижі проведено вечір із нагоди вшанування пам’яті В’ячеслава Прокоповича в третю річницю його смерті. Цей вечір прикрасив імпровізований хор під керівницт­вом Кирила Миколайчука, проспівавши низку народних і стрілецьких пісень.

Миколайчук був одним з іні­ціаторів активної пропаганди української пісні у Франції. Перша співанка відбулася 17 листопада 1945 року в складі 17 спі­ваків і співачок. 6 квітня 1946 року загальні збори ухвалили цю спробу вважати датою заснування товариства, надавши йому назву «Пісня рідного краю». Кирило Миколайчук став диригентом хору та головою товариства. У листопаді 1948 року часопис «Громада», що видавався в Парижі, писав про Миколайчука: «Користаючись повагою і любов’ю членів товариства, він зумів полагоджувати всі тертя та непорозуміння серед членів товариства і створив ансамбль, яким можна пишатися».

Процитуємо також замітку, вміщену в газеті «Українець у Франції» від 25 січня 1948 року з приводу концерту колядок та щедрівок, що відбувся 18 січня того ж року: «Пан Миколайчук та усі хористи вложили стільки енергії і праці, що їх треба подивляти та бути вдячним за любов до рідної пісні – за плекання її на чужині та за посвяту при підготовці концерту і ширення краси та чару нашої пісні серед української колонії на чужині».

18 грудня 1948 року товариство «Пісня рідного краю» провело чергові річні загальні збори. Обрано нову управу на чолі з Топольським. Диригентом хору надалі залишився Кирило Миколайчук. Він виконував ці обов’язки до кінця життя.

Галина Хоткевич (1929-2010), дочка письменника Гната Хоткевича, яка мешкала у Франції, в листі від 5 липня 1990 року писала, що в перші свої емігрантські роки (1945-1950) в Парижі співала в хорі «дяді Кіри» – Кирила Миколайчука.

Писала про «Пісню рідного краю» та диригента Миколайчука 30 березня 1946 року й американська щоденна газета «Свобода». Тільки в Радянському Союзі ім’я Кирила Тарасовича замовчувалося.

СКАРБНИК БІБЛІОТЕКИ

30 квітня та 1 травня 1949 року в Парижі відбувся третій з’їзд Української громадської опіки. На цьому з’їзді Миколайчука обрали до складу громадського суду. Серед інших членів цього органу – генерал Олександр Удовиченко, який на початку червня 1919 року звільнив Кам’янець-­Подільський від більшовиків і цим самим дав підстави до середини листопада бути місту над Смотричем тимчасовою столицею Української Народної Республіки.

Кирило Миколайчук був також скарбником бібліотеки імені Симона Петлюри. У книзі «Українська бібліотека імені Симона Петлюри в Парижі: заснування, розвиток, діяльність (1926-1998)», виданій 1999 року, Василь Михальчук писав: «Несподівано помер Кирило Миколайчук.

У неділю 14 серпня 1960 року він зі своїм хором брав участь у відправі служби Божої у Везін-Шалетті і під час спільного обіду в місцевій парафії УАПЦ помер. Відхід Кирила Миколайчука – чергова поважна втрата для ради бібліотеки імені Симона Петлюри, в якій він залюбки працював на посту скарбника, успішно вів свою працю, втішався великим довір’ям у колег і справжньою пошаною в широких колах українського громадянства не тільки у Франції, а й в інших країнах».

Прожив Кирило Тарасович 72 роки. На засіданні ради біб­ліотеки 13 вересня 1960 року на скарбника замість Кирила Миколайчука обрано Івана Гораїна.

ЩОДЕННИК МИКОЛАЙЧУКА

1969 року журнал «Сучасність» у двох номерах – першому та четвертому – подав щоденник Кирила Миколайчука від 30 січня до 4 травня 1919 року під заголовком «Записки з подорожі Української республікансь­кої капели». Зокрема, деталь­но розказано про перипетії поїздки потягом з Києва до Кам’янця-Подільського 4-14 лютого 1919 року та перебування в місті над Смотричем до 24 березня 1919 ро­ку. На опублікованих сторінках щоденника п’ять разів згадуються Маруся та Валя, які залишилися в Києві, мабуть, дружина та донька Кирила Миколайчука.

Двічі згадано Кирила Миколайчука в статті Аркадія Жуковського «Франція й Україна» в дев’ятому томі «Енциклопедії українознавства»: він належав до третьої хвилі української еміграції у Франції, куди входили й залишенці Української республіканської капели Олександра Кошиця (Олекса Чехівський, Кирило Миколайчук та інші). Також його представлено серед диригентів українських хорів.