ГРУШЕВСЬКИЙ ПРО ШЕВЧЕНКА В КАМ’ЯНЦІ-ПОДІЛЬСЬКОМУ

Півтора місяця (від 14 лютого до 31 березня 1919 року) український історик Михайло Грушевський мешкав і пра­-цював у Кам’янці-Подільському. Діяльність та публікації Михайла Сергійовича в місті над Смотричем найкраще ви­світлено в другій книзі четвертого тому 50-томного зібрання творів Грушевського, де вміщено суспільно-політичні статті, написані з листопада 1918 до жовтня 1926 року. Вийшов цей том 2013 року в Львові. Коли Михайло Сергійович мешкав у Кам’янці, якраз відзначалися Шевченківські дні. Історик відгукнувся на них двома статтями у місцевих виданнях.

ШЕВЧЕНКОВІ РОКОВИНИ

Протягом цілого півстоліття роковини уродин і смерті великого нашого Кобзаря були маніфестацією, часами єдиною можливою того, що «ще не вмерла Україна».

Справді, були такі сумні часи, коли українці в царській Росії не могли нічим більше й зазначити, що вони ще живуть і не забули того, що вони українці, як тільки тим, щоб зібратися в Шевченкові роковини, справити панахиду «по рабу божім Тарасі», з вірними людьми пом’януть його «незлим тихим словом».

Коли ж наставали часи чи обставини, що пом’янути можна було гарно і прилюдно, то тоді мобілізувались усі сили громадські, щоб показати, що можуть українці: організовувались хори, споряджались грандіозні концерти, випускались спеціальні шевченківські номери, брошури і т. ін. Положим, в царській Росії ніколи, здається, не вдавалось в усій повні розвити сеї програми; але в Галичині справді виснажувалась вся громадська енергія, щоб обставити се свято можливо імпозантно!..

Довгі часи Шевченко був символом українства – не тільки культурним, національним, але та­кож і соціальним, і політичним. За неможливістю казати від свого імені ясно і виразно те, що хо­тілось сказати, приходилось покликатись на сього класичного свідка як виразника мрій і бажань народних, розшифровувать його поетичні образи, підчеркувать його натяки, неясні й невиразні.

Чи минуло се? Здається, повинно б.

Нарід український сказав своє слово і підтримав його ділами, які не зможуть бути перечеркнені ніякими хитрощами дипломатів, ніякими інтригами ворогів українського відродження. Поруч Шевченкових роковин з’явилось далеко більш пророчисте політично-національне свято української самостійності і з’єднання України. Які б сили не виступили против гасел, котрим присвячене воно, сі гасла не вмруть, свято не зникне.

І соціалістичні мрії Шевчен­ка – неясні, знейтралізовані біблійською фразеологією, поблідли перед ясним і сильним словом, котрим висловив свої соціа­лістичні домагання свідомий український селянин і робітник. Правда, в Києві і, мабуть, не тіль­ки в Києві українським організаціям знову приходиться громадитись для того, щоб святкуванням Шевченкових роковин підчеркнути, що поза соціальною сферою зістається далі національна сфера потреб, домагань і бажань. Але хто вірить в те, що такого маніфестування треба буде довго?

Мабуть, недалекий час, коли національні, політичні і соціальні домагання, які носилися перед мисленними очима нашого Кобзаря й знаходили більш або менш виразисте відбиття в його поетичних оборотах, будуть сповнені і тривко.

Тоді значіння маніфестацій сих національних, соціальних і політичних досягань та їх перемоги перейде до наших днів як святкування актів 22 січня та або інших моментів, які зазначаться в боротьбі за сі досягання. Шевченкові роковини, одначе, не втратять і тоді свого значіння як пам’ять всеї тої доби національного життя, котрої він навіки останеться центральною фігурою. Але з глазу національних, соціа­льних, політичних мотивів його поезії, що втінеться в інших, може, яскравіших моментах, виступлять глибші, основніші течії його поезії, які так довго заслою­вались тими мотивами. Ми знаємо їх – се висока гуманність, проповідь вселюдського братства, величання любові і згоди як найвищого добра на землі.

Шевченко належить до поетів, у котрого сі мотиви любові до людини виступають особливо яскраво, залягають особливо глибоко. Всі інші мотиви випливають з них. Він гнівається, клене, грозить, тому що його почуття любові ображується людською кривдою. Ті явища, против котрих повставав він, переживаються і відходять, але основний мотив, котрий водить його проповіддю – любов і гуманність, – не переживаються і зістаються вічно.

По старому слову апостоловому – коли переживуться пророцтва і поучення, зістанеться любов. Шевченко зістанеться вічним дорогим проповідником любові, учителем релігії людства. В сім безмежне виховуюче значіння його поезії, яке не буде ніколи пережите.

І ся сторона його поезії все яск­равіше мусить підчеркуватись Шевченковими святкуваннями, в міру того, як інші українські свята святитимуть побіди в інших сферах українського життя.

ПРИМІТКИ ДО СТАТТІ «ШЕВЧЕНКОВІ РОКОВИНИ»

Вперше опублікована в газеті: Життя Поділля (Кам’янець на Поділлі). – 1919. – №68. – 10 березня. – С.1-2. Підпис: М.Гру­шевський. Стаття не внесена до жодного бібліографічного покажчика праць Грушевського. Передрук здійснений у журналі: Український історик. – 2006. – 2007. – Ч.4/1-2. – С.105-106.

Подається за першодруком.

Шевченкові роковини, яким присвячена стаття Грушевського, широко відзначалися того року в Кам’янці-Подільському, де була створена Комісія з влаштування свят. 10 березня, в день народження Кобзаря, на Соборній площі за участі громадськості, шкіл, Українського університету, міського самоврядування, земства та військової влади відбулася панахида. З промовою виступив професор Українсь­кого державного університету В.О.Біднов. 11 березня, в день роковин смерті, в Народному домі відбувся урочистий концерт-­вистава, влаштований спільними силами українських організацій і установ та артистів театру М.Садовського. Прибуток від концерту призначався у фонд спорудження пам’ятника Тарасові Шевченку в Кам’янці. Місцевий часопис «Село» присвятив окреме число Кобзарю, вмістивши статті професорів Українського університету та місцевих літераторів. Як повідомляла преса, у підготовці цього числа взяв участь і Грушевський, що дало змогу виявити невідому на сьогодні ще одну шевченкознавчу працю Грушевського «Шевченкове слово».

(Чому день народження Кобзаря відзначали 10, а день смерті 11 березня, хоч насправді Шевченко народився 9, а помер 10 березня? Зсув на один день пояснюється неправильним переведенням дат на новий стиль: для XX століття він становив 13 днів, а для XIX – тільки 12, але ініціатори свята помилково взяли 13 днів різниці й для XIX століття, оскільки новий стиль було запроваджено 1918 року і не всі до нього призвичаїлися. – О.Б.)

…національне свято української самостійності і з’єднання України – йдеться про день 22 січ­ня. 24 січня 1919 р. голова Ради Народних Міністрів УНР В.Чехівський та Міністр народної осві­ти І.Огієнко підписали закон, за яким встановлене «щорічне свят­кування 22 січня як дня проголошення Українською Цент­раль­ною Радою самостійності України». День 22 січня 1919 р. увійшов в історію України як день Злуки – об’єднання УHP та ЗУНР в єдину соборну українську державу.

ШЕВЧЕНКОВЕ СЛОВО

Давно вже оцінив нарід україн­ський, яку дорогоцінність, який скарб нетлінний отримав він в спадщину від свого найкращого сина Тараса Шевченка.

Він назвав його «Кобзаря» своєю святою книгою, своїм народним Євангелієм. Невважаючи на всі заборони й перешкоди царські й панські, він добивавсь його, шукав його, добував усякою ціною, і він ширився все більше між нашим народом, навіть в часах російської неволі.

В часах визволення українського він поширювався все більше, і, мабуть, не такий далекий вже той час, коли ся велика книга знайдеться на почеснім місці в кожній, навіть найбіднішій українській хатині. Стане на покуті її, як знак, що тут мешкає громадянин український, який так, як і всякий інший громадянин світу, любить свій нарід і людей, любить добро і правду, цінить красу і вартість життя.

Тарас Шевченко був невчений чоловік. Обставини царської Росії не дали йому змоги не тільки пройти школи, але з книжок та з розмов з тямущими людьми поширити свої відомості про світ і людське життя, його історію, його змагання й боротьбу за правду, волю і справедливість у інших народів. Але він був людиною великою, гострого розуму,

і тому з того, що доводилось йому читати, чути й бачити нав­коло себе, він додумувавсь часом до таких справедливих і глибоких думок, до яких не доходили інші, навіть найбільш учені й освічені люди того часу.

Він був людиною з щирим, гарячим, повним доброти й любові серцем, і він бачив кривду людську, відчував горе і сльози глибше і краще там, де не добачали їх і проходили байдужо інші люди, а він відзивавсь на них всею силою своєї душі, свого почуття.

Він вийшов з самого споду України, з-поміж закріпощеного польським, московським і своїм українським панством трудового українського народу, і він відчував біду і кривду сього народу. Відчував поневолення України Москвою й Польщею і велику неправду і гріх всього зрадницького панства, що зрадило й облишило свій нарід, польстившися на панування й розкоші.

Відчував так, як не відчували найбільш учені й освічені тодішні українці, які досліджували історію й старовину українську.

І він був притім великий поет, себто чоловік, який умів своє почуття, настрій, гадку вилити в гарнім образі, картині, у влучних словах, які без довгої й хитрої мови передавали його чутки і гадку кожному слухачеві чи читачеві, чи освіченому, чи невченому.

Тим-то й велика сила таких великих натхненних людей, якими були колись великі пророки старинні, і великі поети старих і нових часів, що вони словом промовляють до великих кругів, до тих, що нагорі, і тих, що надолі, до вчених і невчених, мудрих і нерозумних. Своїм словом вражають їх почуття і уяву, об’єднують їх в однім спільнім настрої й пориві. Збивають їх у одну лаву й посилають до спільної мети, до спільного діла, на боротьбу з спільним ворогом, що стоїть на дорозі до правди і добра.

В той час, коли Шевченко складав свої безсмертні співи, в повній силі ще тяжіло над народом нашим кріпацьке ярмо, наложене на нього панством польським та царством московським. Тяжіло воно і на Україні, і на Московщині довгими літами, і до нього так уже привикли, що навіть доводили, що то так воно й мусить бути. Навіть між українськими письменниками знаходились такі, що вихваляли панщинські порядки: за поміщиками, мовляли, селянам краще, в усім поміч і опіка. Інші не приставали на таке, гудили кріпацтво. Та ніхто не здобувсь на таке гаряче, палке, огненне слово проти нього, як Шевченко. Він справді шталтом огненним нап’ятнав його, прокляв і зогидив в очах усього громадянства, виявивши всю кривду кріпака, і громадянство однодушно повстало проти сеї одвічної неправди, і вже ніхто з письменників наших не насміливсь боронити кріпацтва після Шевченка.

Московська неволя гнітила тоді Україну, не даючи змоги нічого робити для розвою української мови, освіти, культури, добробуту народного. Всі давні права України покасовано й віддано під самоволю панів та урядників московських. Все, що хоч трохи полизало «просвіщеності», уже цуралось своєї мови української, відрікалось свого народу українського, навіть прізвисько зміняло на московське, щоб виглядати на «настоящего русского».

Між письменними людьми одні доводили, що коли так воно історією зложилось, так йому і буть, – мусять українці старе забувати та зливатись з великоросами. Інші накликали берегти свою мову й народність та розвивати їх прикладом інших слов’янських народів, що підіймались з свого поневолення й упадку. Але знов-таки не виступав ніхто так, як Шевченко, – з таким словом, що йшло до глибини душі наших людей, і прос­тих, і вчених, селян і панів, запалювало їх серце, наповняло їх щирими пориваннями. І досі лунають в душах наших його слова, то тихо-мирні, повні любові й ласки, котрими заохочує нас вірно любити свою мову, свій нарід, свою Україну. То грізні й страшні, котрими громить і клене її ворогів, що її поневолили, зрадників, що віддали на поталу, та кличе нарід наш:

«Громадою обух сталить,Та добре вигострить сокиру, Та заходиться будить Хиренну волю!..»

І коли прийшов той час, що справді повстав наш нарід за свою волю, знову-таки не чиє інше, як Шевченкове слово, залунало між ним, як бойова сурма, – і гуде-лунає між нами, закликаючи не жалувати нічого для ви­зволення свого краю.

Але гуде не тільки се слово. Шевченко в той час, коли скрізь панувало панство, сміливо став також і проти соціальної кривди нашого народу, не тільки проти кріпацтва, а й проти торгування «землею всім даною», проти використовування праці бідних людей, проти тої неправди, що робочий нарід гине в біді та темноті, а неробочі люди розкошують з його праці:

«Латану свитину з каліки знімають,

З шкурою знімають, бо нічим обуть

Панят недорослих»…

Не знаючи нічого з того, до чого вже тоді додумались соціалісти в західних краях, Шевченко силою свого щирого чуття дійшов до того переконання, що такий лад не зможе устоятись, і як самі пани «не схаменуться», не заведуть справедливого соціа­льного ладу, то повстане нарід і «Настане суд, заговорить

І Дніпро, і гори.

І потече сторіками Кров у синє море Дітей ваших!»

Справдилось се пророче слово його. Повстав наш нарід проти соціальної кривди та з рід­ними синами свого народу, людьми освіченими й тямущими, ознайомленими з тим, до чого в справі соціального ладу дійшли кращі людські голови на всьому світі, заходивсь будувати нову Україну – «без холопа і без пана».

І над сею роботою лунає тихе слово Кобзаря:

«Учітеся, брати мої,

Думайте, читайте -»…

Наукою і спільною думкою доходить до того, щоб «процвіла рожевим кріном» наша Україна, спочили на ній невольничі руки і коліна спочили, кайданами куті.

ПРИМІТКИ ДО СТАТТІ «ШЕВЧЕНКОВЕ СЛОВО»

Вперше опублікована в журналі: Село (Кам’янець-Подільський). – 1919. – №11. – 11 березоля. – С.11-12. Підпис: Професор М.Грушевський. Український народний журнал «Село» видавала Подільська губернська народна управа. Редакційний комітет презентували голова управи В.Приходько та редактор В.Бутовський.

Подається за першодруком.

Стаття належить до циклу шев­ченкознавчих праць Грушевського публіцистичного та літературознавчого характеру. Пуб­лікація не зафіксована в жодному бібліографічному покажчику праць Грушевського, виявлена завдяки згадкам у газеті «Життя Поділля».

…«без холопа і без пана» – Грушевський використовує фразу з поеми Шевченка «Чернець».

І над сею роботою лунає тихе слово Кобзаря: «Учітеся, брати мої, /Думайте, читайте»… – Грушевський вживає фразу з поезії Шевченка «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє» в редакції, поданій у тогочасних популярних виданнях «Кобзаря». В остан­ньому академічному виданні творів Шевченка ця фраза має редакцію за чистовим автографом Шевченка в рукописній збірці «Три літа»: «Не дуріте самі себе, / Учітесь, читайте».