ПОЛІГЛОТ

Академік Дмитро Лихачов писав: «Якщо потрібно було би вказати найхарактернішу особливість Бориса Олександровича Ларіна як ученого-ерудита, то варто було би сказати, що він був найосвіченішим лінгвістом нашого часу. Так вважали і лінгвісти старшого покоління, і його учні».

Борис Ларін був поліглотом. Він знав усі слов’янські мови, литовську та латиську, основні західноєвропейські та класичні, серед них і санскрит.

В автобіографії Борис Ларін зазначив: «Народився 5 (17) січня 1893 року в місті Полтаві в родині вчителя, що пізніше став священиком. Батько помер у січні 1930 р., мати померла 1937 р. Навчався в Кам’янець-Подільській гімназії (1902-1906), потім – у Київській колегії Павла Галагана (1906-1910), нарешті, в Київському університеті на історико-філологічному факультеті (1910-1914)».

У тій же автобіографії Борис Олександрович зазначив, що від серпня 1914 р. до червня 1922 р. викладав у середніх школах Києва, а далі – Петрограда, 1919 р. почав викладати у вищій школі: в педагогічному інституті в Петрограді, а з 1924 р. – в Петроградському університеті.

Як засвідчують архівні дані (їх оприлюднив Олександр Завальнюк у книзі «Історія Кам’янець-Подільського державного українського університету в іменах (1918-1921 рр.)», ви¬даній 2006 р.), Борис Ларін 1 липня 1919 р. був призначений приват-доцентом кафедри порівняльного мовознавства Кам’янець-Подільського державного українського університету, а 31 лютого (так у книзі!) 1920 року звільнений з посади. Борис Олександрович в автобіографії не згадує про викладання в цьому університеті. Це і зрозуміло: в радянські часи зазначати про працю в «реакційному кублі націоналістів» було небезпечно. Але те, що українська мова та література були тоді в колі інтересів Бориса Ларіна, свідчать опубліковані ним рецензії: 1918 р. – на книгу Миколи Сумцова «Начерк розвитку української літературної мови», 1920 р. – на першу збірку віршів Павла Тичини «Сонячні кларнети».

І насамкінець процитуємо ще один абзац зі статті Лихачова про Ларіна: «У науковій роботі він цінував насамперед людей як об’єкт вивчення, і тому особливо цікавився живою розмовною мовою, а в розмовній мові – мовою міською, «міськими діалекта-ми». Він увів у науку вивчення «міських діалектів», дав цій галузі мовознавства напрямок і метод».