ВТРАТИ

Сумні звістки продовжують надходити із фронту. Цього тижня Кам’янеччина знову оплакує своїх Героїв.

ІЗ МІНОМЕТІВ ПО ПОРАНЕНИХ

Щоранку Марія Ясінська з Ка­м’янця-Подільського з нетер­пінням чекала на звісточку від брата Олега ШТИФЛЮКА, який вою­вав на фронті. Коротенькі по­відомлення з передової – «Все плюс», «Все добре», «Я вас люб­лю», «Не хвилюйтеся», «Все буде добре» – були сповнені турботою і любов’ю, допомагали трима­тися цілий день. Але, на жаль, 13 травня біля с.Богояволівка Донецької області 45-річний Герой загинув. 19 травня його поховали у Хмельницькому на Алеї слави.

– Олег народився 15 серпня 1976 року в с.Ставчани, що на Ново­ушиччині. Навчався в 16 школі в Ка­м’янці. Закінчив військове учили­ще. Мав золоті руки, не боявся роботи, тож займався будівництвом, ремонтами, їздив на заробітки. Безмежно любив своїх дітей, а вони завжди горнулися до нього. Будував плани на майбутнє. Мріяв, щоб син Максим закінчив Львівський ліцей імені Героїв Крут. Пишався найстаршою донькою Вікторією, яка має музичний дар, грає на різних інструментах, гарно співає і нині навчається в К-ПНУ ім.Івана Огієнка. І розчинявся в обіймах найменшої 7-річної Соломійки.
Йому б ще жити і жити, якби не ця проклята війна, – ледве стримуючи сльози, розповідає сестра Героя Марія. – Коли розпочалася повномасштабна війна, брат одразу ж пішов до військкомату, його направили на Рівненщину, а вже звідти – до військової частини, а далі – на передову. Точного місця перебування він нам не казав, але знали, що це Донеччина, де саме пекло.
13 травня Олегова дружина Діана повідомила нам, що в нього на два дні буде відсутній зв’язок. Дружина телефонувала бойовому товаришу Василю. Він казав, що все добре. Коли в понеділок не змогли додзвонитися Олегу, почали активні пошуки. Діана додзвонилася до Рівненського військкомату. Їй повідомили, що 13 травня, о 10 ранку, під час бою Олег зазнав поранення. Він ще сам дійшов до автомобіля, хлопців мали евакуювати. Але авто із захисниками обстріляли з мінометів. До лікарні його довезли ще живим, але, на жаль, врятувати не вдалося. Ці нелюди безжально обстріляли авто з пораненими. Про це ми дізналися ввечері 16 травня.
Востаннє з Олегом розмовля­ла на Великдень. Він казав, що чекають на військового капелана, бо мають паску, аби він її освятив, а їх – благословив. Ніколи не скаржився, казав, що всього мають удос­таль, і заспокоював, що все буде добре.

У Олега Степановича зали­шилися батьки, дружина, троє дітей, дві рідні сестри, племінники.

«МАМО, БЕРЕЖИ ДІВЧАТОК!»

Сьогодні Гуменецька тергромада проводжає в останню путь патріота і захисника, жителя с.Улянівка Дениса ДМЕТРЕЦЬКОГО. Герою було лише 30.

– Денис із багатодітної сім’ї, – ка­же його двоюрідна сестра Людмила. – Добрячий хлопчина, працьовитий, простий, надійний, радів життю і хотів, аби в усіх все було добре. Служив в армії. Безмежно любив сім’ю і донечок-щебетух: 3-річну Ніку і 9-річну Софійку. Часто їздив на заробітки, хапався за будь-яку роботу, аби забезпечити сім’ю і допомогти батькам.
Коли надійшла повістка, пішов захищати Україну, був оптимістом, казав, що все буде добре, війна скоро закінчиться, і Україна розцвіте. Спочатку їх направили розчищати Київ, а потім – у гарячі точки. Куди саме, не повідомляв. Під час останньої розмови з матір’ю Денис сказав: «Мамо, бережи дівчаток!».

«КОСТЯ – ЦЕ ЗАВЖДИ ПОЗИТИВ»

До останнього подиху був вірним присязі військовослужбовець нашої 48 інженерної бригади Костянтин КОМЕНДАНТ. Його побратими кажуть, що про Кос­тю можна розповідати багато, адже втілював усі найкращі люд­ські чесноти, помножені на козацький гарт і любов до України. Був професіоналом справи і з 2014-го, уклавши контракт із ЗСУ, робив усе задля перемоги. Попри важке поранення голови 2015 р., складну операцію не залишився вдома, а знову пішов наближати перемогу. Про ще одну бойову травму плеча навіть не одразу сказав рідним. На жаль, останнє поранення стало для нього фатальним, хоча лі­карі до останнього боролися за життя Героя. 13 травня його серце перестало битися. 15-го захисника поховали в с.Ліпляве Каневського району. Без батька залишилися 5-річний Марк і 10-річна Соня.

– Костя народився на Донеччині. 29 червня йому мало виповнитися 45, – розповідає «Подолянину» молодша сестра Юля. – Закінчив місцеву школу, здобув фах елект­рослюсаря в училищі. Працював на шахті, служив в армії у Запоріжжі. Працював охоронцем у банку, їздив на заробітки, де познайомився з майбутньою дружиною. Вони купили будинок на Кам’янеччині, в Оринині. Костя – це завжди позитив.
Він жив військовою справою. Коли дзвонив востаннє, казав: «Мала, все буде добре! Ми виб’ємо рашистів. Перемога буде за нами». Зав­жди йшов уперед, аби захистити інших. Протягом 8 років жив від ротації до ротації. Пообіцяв діткам, що їде востаннє, бо треба вигнати ворога.
Декілька днів нам не дзвонив, а потім дізналися, що 6 травня зазнав поранення, лежить у лікарні та не має телефону. В Запоріжжі йому зробили декілька операцій. Під час транспортування до Дніпра в нього стався розрив спинного мозку в місці, де був осколок. Мама їхала з ним у «швидкій», і він ще був у свідомості. Коли з ним говорила, наказав не хвилюватися й пообіцяв вижити. Уже в лікарні Костя впав у кому. Чотири доби медики боролися, але, на жаль, врятувати його не вдалося.

ВІДДАВ ЖИТТЯ ЗА МАРІУПОЛЬ

Чорний лист днями отрима­-ла дружина 35-річного захис­ника Олександра СЕМЕНЮКА із с.Ластівці. У ньому повідоми­-ли, що прикордонник, головний сержант (санінструктор) Олександр Семенюк 17 березня (за свідченнями двох військово­службовців) загинув смертю хоробрих під час виконання бойового наказу з оборони Маріу­поля. На жаль, тіло загиблого залишилося на полі бою, не було евакуйоване через важкі бойо­-ві дії. Тому головний сержант вважається безвісти зник­лим.
У нього залишилися 12-річна донь­ка Дарія та 4-річний син Вла­дислав.

– Олександр служив у Хмельницькій прикордонній академії понад 15 років, – каже дружина Наталія. – Ще в грудні 2020-го поїхав у ротацію в зону ООС, де мав пробути аж до березня 2022-го. Двічі приїжджав у короткі відпустки додому в Хмельницький, де ми проживали. З першого дня повномасштабного вторгнення їх направили захищати Маріуполь. До активної фази війни ми спілкувалися щодня, а потім – украй рідко. Востаннє розмовляла з ним 16 березня. Саша був добрим, щирим, мав багато друзів, планів і мрій, які розбила війна.

Оскільки Саша вважається безвісти зниклим, у його рідних все-таки жевріє надія, що він може бути живим і перебувати в полоні…

P.S. Коли верстався номер, стало відомо про загибель на війні уродженця с.Княгинин Вадима ДМИТРИШИНА.