Неділя, 03 Липня 2022 р.
17 Червня 2022

«ПОСАДИ НА МОЇЙ МОГИЛІ КУЩ ЖАСМИНУ…»

Він уже не обійме кохану дружину, не відгуляє на весіллі дітей, не пригорнеться до материного серця, не допоможе донес­ти важку сумку односельцям… Нелюди-росіяни відібрали життя в нашого земляка, Героя, учас­ника АТО Сергія САБАДАША. 43-річного жителя с.Фурманівка в останню путь проводжали 11 червня всією громадою. Від горя батьки, дружина, 22-річний син, 20-річна донька та односельчани не можуть оговтатися й досі.

Про земляка-Героя з неабиякою щирістю і теплотою розповіла «Подолянину» завідувачка Фурманівського сільського клубу Лариса Пендюк. Родину вона добре знає, адже разом із матір’ю загиблого Сергія є учасницями вокального колективу «Фур­манчанка»:

– Сергій чемний, вихований, доб­рий, словом, немов Ангел на землі. Був скромним, порядним, хазяйновитим, надійним батьком і чоловіком для сім’ї. Їхня родина була взірцем для всього села. І досі перед очима стоїть щемлива картина: одного дня гнала пасти худобу, і Сергій теж. Його дружина Танюша збиралася на роботу. Він підійшов, поцілував її в щічку, вона його. Зворушливі стосунки…
Це велика втрата не лише для родини, а й усього села. В автобусі Сергій ніколи не сидів, якщо старша людина стояла. Ніколи не проходив повз, щоб не допомогти донести важку сумку. Кажу йому: «Се­рьожка, вона неважка!». І чую у відпо­відь: «Ви будете йти з двома сумками, а я йтиму поруч і не допоможу?».
Він був гарним батьком, виховав дітей справжніми українцями, які з повагою ставляться до старших. Коли його не стало, дружина в соц­мережах залишила теплі слова:
«Я, напевно, ніколи не зможу замінити мого коханого, але його приклад завжди приводитиме мене до того, щоб бути кращою людиною. Він показав нам, як слід триматися разом, наполегливо працювати і бути почесними. Ці якості завжди будуть у мене».
По господарству Сергій усе робив власноруч: будинок поштукатурив, облицював, дах полагодив, ремонти зробив, завжди дбав про рідних.
Коли 2014-го роздавали повістки, їх отримали майже пів села. Але пішли не всі. Сергійко вже наступного дня був у військкоматі й пішов захищати країну. В АТО пробув 15 місяців. Разом із побратимами пережили пекло в Дебальцевському котлі. Їм пощастило звідти вийти живими. Але під час бою він дуже пошкодив коліно, побратими виносили його на собі. Лікарі пропонували йти на операцію, але він відмовився залишати хлопців. Надали медичну допомогу, виписали ліки, уколи, мазі, трохи покращили стан, і він знову повернувся до побратимів. Коли прийшов з АТО в рідне село, вже наші лікарі казали йти на опе­рацію, батьки і дружина теж благали, але він відмовлявся, мовляв, ще терпить, ще так полікую.
24 лютого йому подзвонили з військкомату і сказали прийти з речами. Звідти – на фронт. Під час останніх розмов сказав дружині: «Танечко, коли я загину, посади на моїй могилі кущ жасмину! І виходь заміж, не будь сама, бо тобі буде важко». Вона відповіла: «Сергію, що ти таке кажеш! Такого, як ти, я ніколи в житті не знайду. Тебе дочекаюся і будемо щасливо жити далі». – «Таню, в мене квиток в один бік!». Він добре знав, куди йде…
Через навантаження нога і там давала про себе знати. Сергій потрапив у медчастину, знову казали оперувати. Але він бачив, що заклад переповнений постраждалими: «Тепер важливіше рятувати важко поранених. А я з ногою ще можу воювати. Я йду далі з побратимами». І був із ними до кінця…
Три місяці він провів на фронті. Разом із ним воював і його пле­мінник, який, прийшовши в корот­-ку відпустку, розповідав рідним, скількох людей урятував його дядько Сергій, який він добрий і сміливий.
Сергію ще б жити і жити, дітей одружити, внуків дочекатися. Напередодні загибелі мав відеозв’язок із дітьми. «Як ви, діти? Ще не одружуєтеся?». – «Тату, ні! Ми на тебе чекаємо». А він їм: «Станьте перед екраном, я вас благословляю на щасливе життя»…
Героя не стало 5 червня. Як він загинув, рідним не повідомили. Ховали в закритій домовині. Дружині показали лише фото обгорілих рук, на одній з яких була наколка, за якою вона й упізнала коханого.

На сторінці Сергія у фейсбуку допис залишив його друг дитинства Михайло Басістий:

«Жили в одному селі два найкращі товариші, ходили разом до школи, вчилися їздити на велосипеді, як і всі діти, робили якісь негарні вчинки, за які отримували на горіхи від батьків, разом перший раз ішли на дискотеку або в кіно до сільсь­кого клубу і стояли один за одного горою. Хлопці виросли, закінчи­ли школу. Їхні життєві дороги розійшлися, в кожного своя сім’я, проблеми. Але не забували, переписувалися, а при зустрічі обіймалися, як рідні. Проклята війна ввірвалася в нашу країну 2014 року. Хлопці не стояли осторонь, боронили свій край у лавах ЗСУ в різних підрозділах. Але повернулися до родин і продовжили спокійне життя. Після 24 лютого Сергій Сабадаш знову повернувся до війська на захист Батьківщини.
Дізнався, що мого найкращого друга не стало… Він загинув за наш із вами спокій! Серце розривається від болю й жалю та кипить ненавистю до російської потвори!!! Спи спокійно, мій друже, я тебе ніколи не забуду!!!».