СВЯТО ЗІ СЛЬОЗАМИ НА ОЧАХ І НАДІЄЮ В СЕРЦІ

28 липня факультет військової підготовки К-ПНУ ім.І.Огієнка, який започаткований як військове училище, відзначає 45-річний ювілей, тож у закладі зберуться випускники всіх років, викладачі та ветерани закладу, а також начальники інженерних військ. Гості відвідають навчальні корпуси, парк техніки та полігон, візьмуть участь у святковому мітингу, пройдуться урочистим маршем.

І все ж, це свято зі сльозами на очах, оскільки над закладом ось уже півроку дамокловим мечем висить перспектива розформування у зв’язку з реформуванням Збройних сил України. Кам’янець може втратити відомий і потужний навчальний заклад з унікальною матеріально-технічною базою. Втім поки що немає остаточного документа, який би поставив крапку в його історії, тож надія в серці не згасає, тим паче, що і командування самого факультету, і ректор К-ПНУ ім.І.Огієнка, і міський голова, і депутати міськради написали чимало звернень до керівництва держави та Збройних сил України з аргументованим проханням не ліквідовувати закладу.

ЕТАПИ ВЕЛИКОГО ШЛЯХУ

Факультет військової підготовки К-ПНУ ім.І.Огієнка бере початок вiд 18 сiчня 1967 р., коли наказом мiнiстра оборони СРСР було прийнято рiшення про формування вiйськово-iнженерного училища в м.Кам’янець-Подiльський. Його начальником було призначено полковника Василя Єрмакова.

Навчальний рiк у вереснi розпочав один батальйон щойно набраних курсантiв i ще один батальйон другокурсникiв, якi були переведенi з Тюменського вiйськово-iнженерного училища (загалом – 600 курсантів). Хлопцi навчалися за трирiчною програмою середнього училища; перший випуск вiдбувся 1969 р.

У січні 1969 р. училище переформовано в Кам’янець-Подiльське вище вiйськово-iнженерне командне училище (К-ПВВIКУ) з 4-рiчним термiном навчання. 1970 р. вiдбувся перший випуск командирiв. Лави Збройних сил поповнили близько 400 молодих лейтенантiв.

Пiсля трагiчної загибелi начальника iнженерних вiйськ Мiноборони СРСР, маршала iнженерних вiйськ Вiктора Харченка, 1975 р. К-ПВВIКУ присвоєно його iм’я.

19 серпня 1992 р., згiдно з постановою Кабмiну України, К-ПВВIКУ перетворено на вiйськово-iнженерний факультет при Кам’янець-Подiльському сiльськогосподарському iнститутi, який 1998 р. переформовано у ВII при ПДАТА, а згодом – ВII ПДАТУ. 2010 р. заклад перейшов у підпорядкування К-ПНУ ім.І.Огієнка як факультет військової підготовки.

Всi роки закладом керували вiйськовi професiонали. Наступником генерал-майора Василя Єрмакова, який пiдняв училище, став генерал-майор Юрiй Кузнєцов. Пiсля нього училище очолив генерал-майор Георгiй Сірош, наступником якого були випускники К-ПВВIКУ  генерал-майор Василь Мельницький i полковник Олег Хавронюк. Вони багато зробили для пiдготовки фахiвцiв високого класу та збереження традицiй iнженерних вiйськ. За командування Василя Iвановича факультет став iнститутом. Вiн змiцнив i розвинув навчальну та матерiально-технiчну бази закладу.

Сьогоднi факультет військової підготовки К-ПНУ ім.І.Огієнка очолює полковник Сергiй Мальченко – офiцер з багатим досвiдом, котрий, як i Олег Хавронюк, брав участь у миротворчих мiсiях в Лiванi. Сергiй Володимирович також перебував у Югославiї.

На факультеті готують офi­це­рiв тактичного рiвня пiд­готовки. Також готують офiцерiв запасу, фахiвцiв з розмiнування для СБУ, МВСУ, спецiальних антитерористичних пiдроздiлiв. Заклад має лiцензiї на пiдготовку iноземних вiйськових спе­цiа­лiстiв. Тут навчалися офiцери з Ефiопiї, Францiї, Китаю, Молдови та Туркменiї.

Факультет військової підготовки К-ПНУ ім.І.Огієнка є базовим навчальним центром пiд­готовки вiйськових до миротворчих мiсiй. Його фахiвцi з честю виконували завдання в Анголi, Лiванi, Косовому, Сьєрра-Леоне та Югославiї.

На унiкальнiй в iнститутi ка­федрi дорiг, мостiв, переправ i водолазної пiдготовки розроблено єдину в Українi систему пiд­готовки водолазiв усiх рiвнiв для виконання робiт на рiчках та iнших водоймах.

За структурою та принципами діяльності факультет – це втілення кращих зарубіжних аналогів, на його базі створені та функціонують Військовий коледж сержантського складу, Центр підготовки інженерних військ, Центр розмінування та ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою, в яких готують фахівців ін­женерних військ усіх категорій, від солдата до офіцера, для Збройних сил, МВС, СБУ та ДПС України. Щороку на базі факультету навчаються 200 курсантів, 60 офіцерів, 800 студентів за програмою офіцерів запасу, 40 сержантів і старшин, 1200 солдатів строкової служби і 350 солдатів служби за контрактом, 400 фахівців з мінної безпеки і миротворців, 420 ліцеїстів, цивільні фахівці для народного господарства за замовленнями центрів зайнятості. З метою економії державних коштів, для забезпечення діяльності всіх військових установ використовується єдиний педагогічний склад, одна навчально-матеріальна база та служби забезпечення.

Щороку випускники факультету знешкоджують близько 150 тис. вибухонебезпечних предметів. За розцінками ООН, пошук і знешкодження одного вибухонебезпечного предмета кош­тує від 300 до 1000 доларів США, річний економічний ефект від діяльності випускників складає майже 150 млн. доларів США.

– Цей факультет у нас особливий, – зазначає ректор К-НПУ ім.І.Огієнка Олександр Завальнюк. – Його начальник Сергій Мальченко – людина надзвичайно толерантна, виважена й мудра. Бажано було б, щоб цей за­клад і надалі існував у нашому місті, бо тут солідна матеріально-технічна база і головне – профе­сіоналізм, який накопичувався впродовж десятків років. Я зі свого боку підписав близько десяти листів, починаючи від облдержадміністрації і завершуючи Президентом України з приводу того, щоб цей навчальний підрозділ і надалі функціонував у складі нашого університету. Та поки що чекаємо вердикту.

БЕЗ ГАРНІЗОНУ МИ СТАНЕМО СЕЛОМ

Реформування Збройних сил України та їх скорочення тор­кнулися і військових вишів. Після цього в Україні має залишитися чотири видові академії: Харківська академія повітряних сил, Севастопольська академія мор­сь­ких сил і дві академії сухопутних військ – Львівська та Одеська. 

Ліквідація факультету військової підготовки К-ПНУ ім.І.Огієнка є негативним явищем не лише для самого закладу, а й для міста в цілому, адже в такому випадку роботу втратять понад 200 викладачів-кам’янчан, кожен із яких має сім’ю та дітей. Без господаря залишиться величезна територія, корпуси, матеріально-технічна база. Ми й так на сьогодні маємо понтонний полк і арт-базу, де все в запустінні й нікому не потрібне. 

Крім того, просто гірко втрачати заклад, який чотири з гаком десятки років був гордістю міста. Особливо болісно цю ситу­ацію переживають ветерани, кот­рі працювали у військовому училищі з перших днів заснування.

– Дуже гірко, що інженерні війська виявилися непотрібними Україні, – каже підполковник у відставці Дмитро Матус, голова ради ветеранів училища. – За­клад досягнув дуже високого рів­ня, тут і Центр підготовки інженерних військ та офіцерів, і солдатів усіх спеціальностей, і розмінування, а тепер це все ліквідовується. А якщо розформують училище, то гарнізону як такого не буде. А що таке Кам’янець без військового гарнізону? Це – велике село!

Ну, добре – ми, ветерани, які вже дослужили до пенсії. А тут же люди молоді, прослужили по 10-15 років, сім’ї створили, квартири знімають, багато в черзі на квартири – їм що робити?

Дмитро Маркович з ностальгією згадує перші роки військового училища, в створенні якого брав безпосередню участь:

– Я служив у Кам’янці три роки солдатом, тому знав гарнізон. Згодом закінчив військове училище в Москві й залишився там служити. А коли було створено училище в Кам’янці, я саме приїхав у відпустку, і офіцери-однополчани порекомендували мене генералу Єрмакову, відтоді працюю тут.

Формування училища почалося на території батальйону на Біланівці, на вул.Суворова, 15. На теперішній території училища стояли ракетники, піхота, був полігон танкістів. Ракетників перевели в Скалу-Подільську, а тут звільнили казарми. В перший навчальний рік на другий курс прибули 300 курсантів з Тюмені, і ще набрали 300 першокурсників. А оскільки для початку занять не було ні навчального корпусу, ні інших необхідних приміщень, то заняття проводили спершу в Будинку офіцерів, у казармах, і там, де медсклади. Ми вивільнили цілий бокс, поставили вугільні грубки і облаштували навчальні класи. Одночасно силами стройбату в парку будували перший утеплений бокс для інженерної техніки. Він і досі стоїть, але вже неутеплений. Все решта будувалося силами курсантів і солдатів. Таким чином почалося формування училища.

– Дмитре Марковичу, чим сьогодні займаються ветерани училища?

– Наша ветеранська організація нараховує 219 чоловік. Основне її завдання – це спілкування з курсантами, майбутніми офі­церами. Ми проводимо з ни­ми велику виховну роботу, ді­лимося досвідом. До речі, багато ветеранів працювали в училищі з перших днів заснування,  вони ще досі живі, хоча їм по 80-90 років, і живуть у нашому місті. Полковник у відставці Андрій Іщенко з першого дня був за­ступником начальника політ­від­ділу училища і привіз сюди бо­йовий прапор. Полковник у від­ставці Олександр Носов – за­ступник начальника кафедри марксизму-ленінізму, учасник Великої Вітчизняної війни. Полковник у відставці Василь Анд­рєєв – перший командир баталь­йону, Почесний громадянин міс­та, колишній голова міської ради ветеранів. 

Старшина Анатолій Ткачук, дядя Толя, наш незмінний фотограф, працює ще й сьогодні. Прапорщик Михайло Калічун досі працює в училищі начальником складу. Службовець Аркадій Варик з першого дня і досі працює у відділі зв’язку, а працівник ЗС Володимир Корчак – наш знаменитий поштар з перших днів училища. Список великий, усіх перераховувати не бу­ду, але всім бажаю здоров’я і довголіття. 

– Дмитре Марковичу, а чи бачите якусь різницю між тими курсантами, які були 45 років тому, і сучасними?

– Основна різниця – масовість була велика. У кращі часи в училищі навчалися півтори тисячі курсантів, а нині – лише двісті. На той час ця професія була дуже престижною, наші випускники служили по всьому СРСР і навіть за кордоном. Багато хлопців хотіли бути військовими. Сьогодні ставлення держави до військових зовсім інше, їм доводиться виживати за 2 тис.грн. у місяць, жити на зйомних квартирах. Крім того, сьогодні Зброй­ні сили скорочуються, і нам обмежили кількість курсантів до 50 чоловік на курсі. А курсант є курсант, я не бачу між ними великої різниці.

ВІРА ВІРИТЬ В АРМІЮ

Завершити статтю з нагоди ювілею хочеться на ліричній нотці. Минулого року в училищі сталася подія екстраординарна – вперше за понад 40 років його існування тут з’явилася дівчина-курсант – Віра Алякіна. В радянські часи про жінку-сапера навіть мови бути не могло, та й в Україні це чи не перший випадок.

Дізнавшись про це, відразу собі уявила хлопчакувату, спор­тивну дівчину, однак при зна­йомстві нею виявилась мініатюрна й симпатична дівчинка, котра, однак, з гідністю носить війсь­кову форму. При спілкуванні переконалась, що за тендітною зовнішністю ховається «міц­ний горішок».

Віра родом із с.Чабанівка, на «відмінно» закінчила Кам’янець-Подільський ліцей за профілем «Хімія-біологія», за результатами ЗНО вступила також до Київ­сь­кого університету ім.Т.Шев­ченка та «Львівської політехніки», однак врешті зупинилася на факульте­-ті військової підготовки К-ПНУ ім.І.Огієнка. Не можу не поцікавитись, чому такий дивний для дівчини вибір.

– Так мені порадили батьки, а я прислухаюсь до їхньої дум­-

ки, – відповідає Віра. – Вважаю, що армія на сьогодні – це досить перспективно. І поки що в мене з навчанням усе виходить. До речі, цього року і молодша се­стра вступає до військового за­кладу, але у Львові.

– Може, тебе надихнув приклад Демі Мур у ролі солдата Джейн? Ти також інтенсивно займаєшся фізичною підготовкою?

– Ні, я ніколи не ставила перед собою жодних взірців, адже кожна людина – це індивідуальність, і я намагаюсь усе робити так, як можу саме я. І все ж таки більше покладаюсь на інтелект, хоча і спортом займаюся. Обов’язковими є ранкова зарядка і 2-3 рази на тиждень заняття в атлетичному залі, але не для того, щоб накачатися, а щоб бути фізично добре розвиненою людиною.

– Як ти почуваєшся в чоло­вічому колективі?

– Перші півроку було важкувато, хлопці випробовували ме­не на міцність, але тепер уже, коли знають, яка я є, то сприймають за «свого хлопця». В мене склалися дуже гарні стосунки і з однокурсниками, і з іншими курсами.

– Військове училище в місті завжди вважалося «училищем женихів». У тебе вже є до когось симпатії?

– Ні-ні, у мене принцип: у колективі, де я навчаюся чи буду працювати, – жодних стосунків. Моє особисте життя – тільки по­за межами закладу.

– Віро, яким ти бачиш своє майбутнє у військовій сфері?

– Після закінчення цього за­кладу планую ще здобути юридичну освіту. А нині поглиблено вивчаю англійську мову, оскільки в школі вивчала німецьку. Хлопці після закінчення закладу зазвичай стають командирами взводів у військових частинах, де потрібно керувати чоловічим колективом, і я не впевнена, що мені запропонують таку посаду. Швидше за все, це може бути робота в штабі. В будь-якому випадку я своє майбутнє пов’язую саме з армією.