Четвер, 28 Березня 2024 р.
18 Липня 2014

«ВАРТО УСВІДОМИТИ, ЩО ТАМ – СПРАВЖНЯ ВІЙНА»

«Ми під Слов’янськом. Є проблема. Якщо маєш можливість, допоможи з продуктами», – почув у слухавці кам’янчанин Роман від друга й колишнього однокласника, а нині військового журналіста Владислава Волошина. Полковник Волошин – безпосередній учасник антитерористичної операції – сьогодні працює пліч-о-пліч із кам’янецькими саперами, тому й звернувся до земляка з проханням передати найнеобхідніше для хлопців, котрі воюють на сході.

«ВАРТО УСВІДОМИТИ,  ЩО ТАМ - СПРАВЖНЯ ВІЙНА»  – Я вирішив не зволікати, підключив друга Максима, і ми почали обдзвонювати знайомих підприємців, родичів, друзів, колег, аби якнайшвидше зібрати продукти, – розповідають кам’янчани, котрі прийшли до нашої редакції, аби перед усіма, хто відгукнувся на благодійну акцію, відзвітувати: допомога потрапила за призначенням. Адже зібрані товари Роман і Максим завезли військовослужбовцям особисто, прорвавшись у зону АТО.

– За два дні люди знесли півтори тонни продуктів: тушонки, консерви, крупи, воду, – каже Роман. – Передали на схід і багато ковбаси від ковбасників із Шутнівців, Довжка, Тарасівки, Кульчіївців. Давали допомогу й грошима, як-от підприємець Анатолій Гречаний. Допомогли справі й власники кафе «Фараон», біля якого ми організували точку збирання продуктів. Щоправда, хочеться поділитися й негативом: ми зверталися до багатьох людей, котрі мають успішний бізнес, проте вони відмовили, мовляв, їм уже набридло. Але, побувавши там, у гарячій точці, хочемо закликати: люди, не втомлюйтеся допомагати, бо це все тільки починається.

Незважаючи на хвилювання близьких, кам’янчани таки рушили на схід заповненим продуктами мікроавтобусом. У Києві до них підсів військовий журналіст, з яким сконтактувалися через Владислава Волошина.

– Завдяки прес-офіцеру, на блокпостах нас пропускали без проблем. Перший справжній блокпост ми побачили в місті Ізюмі. Кажуть, що, незважаючи на те, що терористів уже «віджали» за Слов’янськ, щоночі тут обстрілюють із «зельонки». До Слов’янська ми не доїхали 20 кілометрів, бо тут уже й розмістився табір наших військових. Дуже багато зброї, вибухонебезпечних предметів лежать при дорозі, в лісі, посадці. Роботи нашим саперам вистачає.

Та найбільше вразив великий контраст. Коли вантажили мікроавтобус, біля кафе були танці, музика, юні хлопці, білосніжні сорочки, модні зачіски, захмелілі очі й байдужість у відповідь на пропозицію допомогти військовим. Тут війни немає. А там – польові умови, літній душ і такі ж юні очі 18-річних юнаків із замурзаними обличчями і вистриженими головами. Отам війна. Тому хочеться попросити: менше танців. Поки одні витрачають гроші на розваги і випивку, інші не мають води напитися, бо змушені воювати…