НА 5 РОКІВ МОЛОДША ВІД ДЕРЖАВИ

Цей рік ювілейний для України. Навіть двічі ювілейний: 25 років тому, 24 серпня 1991 р., проголошено її незалежність, а 20 років тому, 28 червня 1996 р., ухвалено Конституцію нової держави. Можна сюди додати й третій важливий ювілей: теж 20 років тому, 2 вересня 1996 р., в наших гаманцях з’явилися перші гривні.

Отже, майже 5 років молода держава жила без свого Основного закону та власної грошової одиниці. Звісно, це не зовсім так. Діяла від самого початку латана-перелатана Конституція Української РСР, а запроваджені в обіг папірці, названі купонами, невдовзі, внаслідок жахливої інфляції, зробили всіх нас навіть «мільйонерами», щоправда, безрадісними.

Розрив аж у 5 років між проголошенням самостійної держави й ухваленням її Конс­титуції яскраво засвідчує, що незалежність на наші голови звалилася досить неждано, мов сніг на голову для комунальної служби. Підтвердженням цьому є те, що впродовж одного року думки українських громадян під час двох референдумів змінилися на протилежні: 17 березня 1991 р. вони дружно підтримали збереження Радянського Союзу (тільки 28% сказали «ні» цій ідеї), а вже 1 грудня 1991 р. ще дружніше підтримали проголошення незалежності України – 90% сказали «так». Можна довго й натхненно говорити про «віковічну мрію українського народу про власну державу», але, як засвідчили події 25-річної давності, ця ідея була добряче притлумлена.

Не була готова до незалежності та плідної самостійної діяльності й українська еліта, яка в більшості пристосувалася жити в радянських умовах, коли всі основні питання вирішувалися в Москві, а не в Києві, тож державотворчі проблеми були досить далекими від неї, як від першокласниці – труднощі дорослого життя.

Ухвалена 20 років тому Конституція зберегла в собі чимало радянських рудиментів. У ній проголошено низку гарних прав, але із дієвим механізмом беззастережного забезпечення цих прав якось не склалося. Як жартували в часи радянської перебудови, «я маю право мати право».

Встановлене 20 років тому державне свято – День Конституції України – теж виглядає як радянський рудимент: був такий вихідний день у часи СРСР, тож має він бути і в незалежній Україні. Звісно, влада на всіх рівнях приурочує до Дня Конституції різноманітні заходи, але по-справжньому народним цей день за 20 років так і не став, та й шансів у нього стати улюбленим святом мас майже немає.

Уже третій рік, практично від 21 листопада 2013 р., коли перші учасники акції протесту вийшли на Майдан Незалежності в Києві, Україна перебуває в стані реконструкції. Північний сусід різко відгвинтив від неї Крим і значно посприяв відгвинчуванню частини Донбасу. Конституція України ви­явилася не зовсім спроможною в деяких моментах. Зокрема до того, що Президент України може «накивати п’ятами» до сусідньої держави і вважати себе там «легітимним» главою держави, яку він довів до стану бурі й ганебно покинув. Не закладено в Основному законі й поняття окупованих територій. І навіть такий простий момент: Верховна Рада може перейменувати обласний центр, а щоб у зв’язку з цим перейменувати область, потрібно задіяти складний механізм внесення змін до Конституції.

Цілком очевидно й ледь не всім зрозуміло, що Україні потрібен новий Основний закон. Але хто його повинен розробити й ухвалити? Навряд чи Верховна Рада зможе якісно впоратися з цим завданням. Досить згадати ухвалений нею недолугий закон, за яким торік проведено вибори до місцевих рад. То що вже казати про масштабніші завдання. Представлені в парламенті політики й олігархи, що за багатьма з них стоять, не стільки дбатимуть за досконалість і збалансованість нового Основного закону, скільки про перетягування в Конституції ковдри на себе, про щонайбільше її затуманення, аби потім знову ловити рибку в каламутній водичці.

Безумовно, проект Конституції повинні розробити відповідальні, якнайменше заангажовані фахівці, які не тільки юридично підковані, але й глибоко розуміють процеси, що відбуваються як в Україні, так і світі загалом. Потрібно подбати про чіткість усіх формулювань, про усунення найменших неоднозначностей, передбачити найрізноманітніші можливі ситуації й тупики. Тож непогано, щоб до конституційного процесу долучилися спеціалісти з розробки алго­рит­мів, програмісти, які вміють не випускати з поля зору найменші дрібниці.

Звісно, проект Конституції повинен пройти всенародне обговорення, щоб кожен охочий міг висловити свої думки щодо проекту, зробити зауваження, внести пропозиції. Після цього доопрацьований фахівцями Основний закон можна було би винести на всенародне голосування. Це дуже ефект­ний крок, який позбавить заполітизовану Верховну Раду можливості підрихтувати Конституцію під себе. Але, з іншого боку, ухвалення всіма виборцями надзвичайно складного тексту, з тисячами юридичних нюансів, передбачених фахівцями, виглядає не стільки логічним, скільки політичним кроком. Є третій варіант: ухвалення Основ­ного закону Конституційною асамблеєю, обраною народом.

Насамкінець зауважимо: і найдосконаліша Конституція не зможе забезпечити порядок, якщо не вдасться забезпечити надійного механізму її дотримання кожним – від прибиральниці до Президента.