П'ятница, 29 Березня 2024 р.
7 Вересня 2018

«МРІЮ ЗНЯТИ КІНО, ДЕ ГОЛОВНИЙ ГЕРОЙ – КАНЬЙОН»

«МРІЮ ЗНЯТИ КІНО, ДЕ ГОЛОВНИЙ ГЕРОЙ - КАНЬЙОН»Режисер – це, напевне, у крові. Про таке подумалося, коли працювала над інтерв’ю із режисером та сценаристом Андрієм ЧЕРНИХ. Його відповіді на запитання нагадували кіносценарій: передмова, розвиток подій і наприкінці підсумок за суттю запитання.

Життя, правду кажучи, до нього також поставилося по-режи­серськи: спочатку заінтригувало перспективами, потім розказало що і по чому, а в кульмінаційний момент зріслості розставило все на свої місця, чим відкрило надзвичайні можливості: живеш там, де твоє серце, працюєш там, де твоя Батьківщина, твориш душею без зайвих компромісів, а почуваєшся щасливим навіть від дощу. 

– Андрію, Ви виросли у Кам’янці, тому, мабуть, саме тут зрозуміли, що хочете знімати кіно?

– Пощастило тим людям, чиї ди­тинство і юність пройшли у Кам’ян­ці-Подільському. Це місто Високих Форм. Висока архітектура впливає на свідомість і серце поза тим, думаєш ти про це чи ні. Навіть якщо у хлопчиська, яким я був, у голові лише футбол і гарні дівчата, все одно місто виховує Форму, жагу до мистецтва.

Люди, котрі тут живуть, сама міс­цевість, її багатовікове повітря і ка­міння – все це спонукає мріяти і творити. За моїх шкільних років у місті не було інституту, «заточеного» на мис­тецтві, довелося розгортати карту, вишукувати інші міста і думати, куди вступати. Вибрав Пітер, а там – інститут, де готували звукорежисерів. Важливими були музичні здібності, а я в Кам’янці закінчив музичну школу. Училища відповідного не було, а у музичний виш без нього вступити було неможливо. Ось і довелося шукати… До речі, в Кам’янці вчився у школі №13, народився теж 13 числа, тож і вибрав інститут з нумерацією будинку «13». Досі «хворий» цим числом!

А щодо ідеї про кіно, думаю, вона виникла у підсвідомості, бо ж Ка­м’я­нець-Подільський – навіть більше ніж кіно! Це місто інопланетне. Чумацький Шлях якийсь…

– Назвіть своїх учителів, на кого з кіномитців рівняєтеся?

– В юності задивлявся і брав приклад із Бергмана, Антоніоні, частково із Фассбіндера, Трюффо, Годара… А тепер, на жаль, доводиться «рівнятися» на смаки продюсерів, які нині «годують» кіно і в більшості випадків «замовляють музику». Iз цим у мене постійна боротьба і проблеми, з’являються й компроміси, а бувають і відмови працювати там, де душа не лежить.

В гуртожитку ЛIКIПочинав працювати режисером-­постановником тоді, коли не існувало інституту продюсерства, коли головним «творцем» був одноосібно режисер, тому мені складніше ніж молодим, котрі швидше знаходять у цьому симбіозі власне місце.

– Ви знімали фільми у Росії, Білорусі. Чи важко це робити на Батьківщині?

– Я народився у Німеччині, в Лейпцигу, в родині військового, і, за паспортом, – росіянин, а ось за духом…

Після Німеччини батька занесло по службі в Україну, в Кам’янець-­Подільський (спочатку – в село Руду неподалік від міста). Тут я жив-формувався із 2 до 17 років. Після школи аж на 35 років осів у Пітері, якби не Ольга Жмудовська і мій «несподіваний» до неї потяг, не відомо, де б я був зараз. Не можу забути років на кіностудії «Ленфільм», бо ж це перші кроки, перші перемоги і провали. Працював спочатку зі звуком, потім перескочив в асистенти режисера. Згодом вирішив, що, якщо режисери такі тупі й самі не знають, чого хочуть від мене, то краще сам стану режисером, буду звук і му­-зику підбирати на свій смак. Там же, на «Ленфільмі», зробив свій де­бютний фільм «Фа мінор», отримав приз за найкращий дебют у Франції. I пішло-поїхало…

Тож Пітер для мене – вельми знач­на частина життя, там же народилися й діти, а тепер вони виросли і стали самостійними, а я 2011 ро­ку поїхав до Олі в Україну. Тепер мені вже чітко зрозуміло, що моя Батьківщина тут. Особливо гостро це відчувається нині. І гостро, і боляче, самі розумієте чому. Бо мої люди – тут! Що ж до складності зйомок у різних країнах, то проблеми скрізь схожі, всюди потрібна команда, а із цим мені в Україні пощастило.

– Як оцінюєте стан вітчизняного кінематографа?

– Дуже добре, хто б чого не говорив! Найскладніше – відірватися

від «совка», починати практично з нуля без «грошей імперії». Це дуже непросто. Й український кінема­тограф зараз демонструє просто потужний приклад усім іншим га­лузям, як потрібно майже на голому ентузіазмі та сердечній ідеї творити. Початок є, і не за горами той день, коли українське кіно буде законодавцем моди у Європі. Креативніше від України в цьому сенсі не бачу нікого, включно з Голлівудом.

Я серйозно.

– Чи вплинула заборона російського медіапродукту на розвиток українського кіноринку?

– Звісно. І в гарному сенсі (здебільшого), і у поганому теж. Загалом будь-яке табу ніколи не буває ви­ключно позитивним (за винятком, звісно, карного кодексу). А ось заборона у сфері творчості – завжди палиця на два кінці. З одного боку, нестерпно огидно дивитися серіали із російськими ментами і військови­-ми, коли гинуть українські хлопці (й не тільки), тут і обговорювати не­має чого. З іншого, заборона – річ недос­конала, це як огорожа із чавуну. Наприклад, сказано, що кінопродукт «15-го року випуску і піз­ніше» не дозволений, а ті, що зняли до того, можна! Але ж до 15-го року стільки бридоти поназнімали! І це транслюється безперешкодно, а багато такого, що тре­ба показати «звідти», що зроблено співчуваючими, але пізніше 2015 року, не з’являється в ефірі, бо не можна, хоча є гідні роботи. Втім, правду кажучи, я – за заборону.

– Який проект Ви б назвали найуспішнішим у своєму арсе­налі?

– Навіть якщо у мене і є така оцінка власних проектів, ніколи не висловлюю її вголос.

Скажу так. Я вже восьмий рік в Україні разом зі своєю дружиною і Кам’янцем-Подільським. У цьому місті живе Оксана Теплюк – жінка, котра втратила сина у диких, жахливих обставинах. В Інтернеті можна подивитися фільм «Анна. Жена егеря», де перед фінальними титрами написана присвята: «Посвящается Оксане Теплюк, женщине, потерявшей единственного сына». Сценарій писався у Кам’янці переважно ночами, допомагала дружина Оля. Ми писали і плакали. Звичайно, сюжет не міг на той час повторити історію буквально – ще проходили суди. Історію ми вигадали іншу, але в цьому фільмі – все Оксанине горе, вся її жіноча сила людяності. Оксана – перша, хто побачив цей фільм в Україні, – з робочої відеокопії.

На жаль, фільм не можна пока­зувати в Україні, бо його знято на російські гроші у Мінську і датується він 2015 роком. Шкода… Для себе називаю цей проект «дитям, що народилося і загинуло в Кам’янці». Оксану розчулило ще й те, що роль хлопця зіграв мій син Федір. Чужих дітей втягувати у ці надскладні переживання в мене рука не піднялася. До речі, це його друга «загибель» у моїх фільмах. Починав я у Києві з медичного серіалу про транс­плантологів «Листок очікування» («Лист ожидания»), де моєму Федору також дісталася трагічна і фатальна екранна доля.

– Що відчули, коли отримали першу нагороду?

– Приз «За найкращий дебют» одержав у Клермон-Феррані (Франція) 1990 року за короткометражний фільм «Фа мінор».

Iз дружиною ОльгоюПерша думка і перше бажання – терміново випити із батьком пива! Батя мій багато років був незадоволений тим, що я не продовжив його справи, не вступив до військового училища. Але трансляція вручення премії по телевізору справила на нього магічне враження. Ми сиділи з ним два дні – і вдома, і біля річки… І він врешті сказав: «Ну, добре, хрін з тобою, каюсь, був неправий. Тепер пишаюся тобою, Андрюха, ти в мене молодець!»…

– Що для вас є критерієм успіху – «Оскар» чи визнання шанувальників?

– «Оскар» більше орієнтований на комерційне кіно, а мені дорожчі оціночні судження так званих фестивальних людей (і публіки). Скажімо, оцінку Венеціанського фестивалю чи Берлінського вважаю вищою від «Оскара». Ну, і касового кіно я не знімав ніколи (крім декількох рейтингових серіалів).

– На знімальному майданчику часто траплялися курйози?

– Якщо чесно, вважаю зйом­ки фільмів суцільним курйозом…

Їй-бо! Те, що для нормальної лю­дини – курйоз, для кіношника – норма.

Знімали 2011 року «Листок очікування». Проект був російсько-українським, сюжет розгортався ніби у Москві (як правило, знімали на Оболоні в Києві). За сценарієм, головна героїня поспішає на своєму автомобілі, порушує Правила, її затримує інспектор – у російській формі, звісно. Пробка утворилася величезна, нервуємо, щоби скоріше відзняти, дорогу перекрили із дозволу київських ДАІшників… Посеред дороги актор у формі махає палицею, з машини виходить заплакана жіночка (актриса Даша Волга). І тут чую голоси обурених київських автомобілістів, яких зупинили, аби ми знімали: «Та шо ж це таке… Не встигли Януковича вибрати – а вже російські менти розмахалися па­лицями на наших дорогах!»…

Згадую, як під Мінськом знімали 1-шу серію «Анни», у глухому лісі біля джерела. Пікнік. Навколо – море лісових квітів. Мені сподобалися дзвіночки, блакитні такі… Вирішив, що син героїні має вийти з лісу і подарувати їх мамі. Актори завдання зрозуміли, все зробили правильно, актриса зраділа, сказавши: «Ах, яка краса!», – і поцілувала хлопчика. Я вже хотів кричати: «Стоп, знято!», – аж раптом у кадрі густим басом заговорив співрозмовник «мами» – відомий білоруський актор: «Майте на увазі, Олено Анатоліївно, ці квіти занесені в Червону книгу. Я вас попередив!». У нас настав легкий ступор. Запитую: «Що це було, навіщо?». Відповідає: «В нас у Білорусі ці квіти чіпати заборонено!». «Ну, добре, – кажу, – але ж у нас, за сюжетом, не Білорусь! І чому ти рані­-ше не сказав?». І тут він жалібно прошепотів: «Зрозумійте мене, Анд­рію Васильовичу, мені сподобалося, що ви придумали, але, якщо раптом Лукашенко потім на екрані побачить цю сцену із квітами, а я поруч сидів і мовчав – усе, кінець і мені, й моїй кар’єрі…». Так і увійшла у фільм сцена з його текстом.

– Цьогоріч Ви були запрошені на кам’янецький кінофестиваль «Бруківка». Як його оцінили? Що порадили б молодим кінорежисерам, котрі тільки-но починають свою кар’єру?

– О, це здорово, що запитали про «Бруківку»! Нічого такого від нашого невеликого міста ні за рівнем організації, ні за масштабом представленого не бачив уже багато років ніде! Окремий респект Андрію Зайцю і його команді. Більше скажу, якби такий рівень і такий прорив відбувся у Кам’янці в усіх інших напрямках, то місто стало б одним зі знакових у Європі. Я не жартую! І це думка не лише моя, кам’янчанина, але й усіх гостей, котрі приїхали на фестиваль. Трішки не вистачило включення у цей потужний і сердечний проект мешканців самого Ка­м’янця.

Під час фестивалю «Бруківка» (фото надано його організаторами)А молодим режисерам порадив би дві речі. Перша – абсолютна сміливість у будь-яких ідеях, навіть нарваність і кусачість, незважаючи на те, що можуть сказати згори чи збоку. Друга – чисте серце і НУЛЬ БРЕХНІ! Власне, Україна й так вигідно відрізняється у цьому сенсі від сусіда, однак повинна вирізнятися ще більше!

– Над чим працюєте зараз? Чи є місце у ваших професійних планах для рідного Кам’янця?

– Шліфую два сценарії… Й перечікую спеку. Щодо Кам’янця, то мрію зняти кіно, де головний герой – наш містичний каньйон!

– Зі своєю дружиною кам’янецькою журналісткою Ольгою Жмудовською ви разом навчалися у 13-й школі, але одружилися в зрілому віці. Чого чекали?

– Ну… По-перше, шлюби укладаються на небесах. Це не я придумав! По-друге, мені здається, що доля не схожа на лінійну трасу, а людина проживає два трохи різні життя. Одне – як вийде, як емоції поведуть або чийсь приклад, друге – коли вже починаєш оглядатися і на особистий досвід, коли багато пережито, коли майже кожен, я впевнений, говорить собі: «Ех, зараз би я так не зробив, а того року треба було діяти сміливіше…».

Через 35 років після школи ми з Олею знову «зустрілися» такими, яким сперечатися – немає про що, сваритися – не потрібно, важливо лише – співпадаємо чи ні? Ми – дві половинки цілого чи ні? Вийшло, що так. Можна просто мовчати. Або не мовчати. Говорити, співати, спати, сміятися, дивитися у вікно. Головне – не розлучатися більше ніж на 2 години, бо відразу в обох істерика…

– Виникали ідеї залучити дружину до зйомок?

– Мені в цьому сенсі пощастило. Раніше часто бачив дружин режисерів, котрі лізли в кадр і втручалися у процес. Це жахливо. Так-от, Оля – вона взагалі не любить кіно. Точніше, вона надає перевагу документальному, їй цікавий сюжет і фінальний сенс.

Я, звісно, хотів би зняти її хоч у якомусь маленькому епізодику (вона чим старша, тим гарніша), проте її це не цікавить зовсім.

– Яке маєте захоплення поза кіно?

– Музика, музика, музика… і книжки. Чманію від вирощування всіляких штук у горщиках на підвіконні, розмовляю з ними. З дитинства дуже люблю футбол. До речі, свого часу виступав за збірну шкіл Кам’янця на обласних змаганнях. Тренером був видатний чоловік Ігор Сапешко. Він дуже засмутився, не брешу, коли після травми голови мені заборонили грати у футбол і я захопився шахами. Ще люблю до­-щі – будь-які, особливо холодні, коли зуби клацають. Полюбляю плавати і пірнати. До вподоби вода, озера, ставки навіть більше ніж море, хоча доводилося плавати якось в один день (із перельотом на літаку) від­разу в Атлантичному і Тихому океанах, коли стажувався як молодий режисер у США. Смотрич дуже люблю, але він зараз трішки не такий, як у дитинстві, обмілів… І це як шпилька в жилу мені була, коли приїхав із Пітера назад, однак все одно він чарівний усередині на­-шого каньйону.

– Андрію, виділіть «Топ-5» фільмів, і ваших зокрема, які варто побачити кожному.

– Не можу цього зробити. Смаки і вподобання…

Інша справа – документальне кіно. Я просто-таки дуже-дуже раджу всім подивитися фільм «Міф» Леоніда Кантера й Івана Яснія. Новий український фільм найвищого професійного рівня, найвищого сердечного рівня. І знов-таки дякую «Бруківці». Я хоч і сидів у журі, та з якоїсь хвилини забув, хто я такий, ридав, як дитина… Не пам’ятаю жодного схожого фільму за багато років.

Щодо своєї скромної творчості, то можу лише іще раз згадати про фільм «Анна» (в «неті» його викладено, як «Анна. Жена егеря»), який виріс із нашого Кам’янця і з трагедії нашої кам’янчанки, зі сліз і муж­-ності її друзів та рідних.


Андрій Черних на знімальному майданчикуАндрій Черних народився 13 січня 1960 р. в Лейпцигу, де служив його батько. 1977 року закінчив Кам’янець-Подільську середню школу №13.

Вступив на факультет звукооператорів Ленінградського інституту кіноінженерів (ЛІКІ). Випуск – 1982 року. Трудився асистентом звукорежисера на кіностудії «Ленфільм», асистентом режисера на фільмах «Клим Самгін», «Без мундира», «Штани». Працював в Об’єднанні Олексія Германа.

Нагороди: приз «За найкращий дебют» у Клермон-Феррані (Франція, 1990 р.) за короткометражний фільм «Фа мінор»; спеціальний диплом «За естетику зображення» (Нью-Йорк, Angelina Film Center, 1991 р.) та «Найвищий рейтинг журналістів та глядачів» (Лімож, 1993 рік) за художній фільм «Австрійське поле»; «Приз глядацьких симпатій» (Москва, Кіноцентр, «Прем’єра-­плюс») та «Золотий лист» за найкращий сценарій до фільму «Секрет винокуріння» (1994).

Андрій Черних відомий такими роботами: «Прощаюся востаннє», «Анна», «Так далеко, так близько», «Шлюбний контракт», «Справа честі», «Тамбовська вовчиця», «Баязет», «Секрет винокуріння» й «Австрійське поле».

Останньою роботою на сьогодні є мелодрама «Прощаюся востаннє» спільного виробництва «FILM.UA» та телеканалу «Україна».

Пише прозу й автор декількох повістей.