Я МАЮ ПРАВО МАТИ ПРАВО
15 років тому, 28 червня 1996 року, після безсонної ночі узгоджень і голосувань Верховна Рада України ухвалила в третьому (остаточному) читанні Конституцію держави. Вона одразу ж набула чинності, оскільки стаття 160 нового Основного Закону прямо стверджувала: «Конституція України набуває чинності з дня її прийняття». Стаття 161 одразу ж ввела до українського календаря нове свято: «День прийняття Конституції України є державним святом – Днем Конституції України». До речі, це єдине державне свято, встановлене Конституцією. Але чи є воно святом для душі?
Коли я думаю про нашу Конституцію, чомусь у голові все частіше крутиться циркове слово «престидижитація», зміст якого чудово розкриває фраза: «Спритність рук – і жодного шахрайства». За прикладами далеко ходити не треба. Стаття 84 абсолютно чітко зазначає: «Голосування на засіданнях Верховної Ради України здійснюється народним депутатом України особисто». Насправді ж ми всі добре знаємо, з екранів телевізорів щоразу бачимо, що надто часто присутній у залі депутат голосує не тільки за себе, а ще і за кількох «своїх хлопців». Навіть син гаранта Конституції не гребує таким неконституційним способом голосування «за себе і за того хлопця», але, певно, ще ні разу не дістав від тата прочуханки за таке грубе нехтування Основним Законом.
І це ще тільки квіточки. Виявляється, майже шість років, від 8 грудня 2004 р., коли Верховна Рада ухвалила Закон України № 2222-IV «Про внесення змін до Конституції України», до 1 жовтня 2010 р., коли Конституційний Суд України визнав цей Закон таким, що не відповідає Конституції України у зв’язку з порушенням процедури його розгляду та прийняття, ми жили, якщо називати речі своїми іменами, за сфальсифікованим Основним Законом. Конституційний Суд поновив чинність Конституції 1996 р. та звернувся до органів державної влади з вимогою невідкладно привести українське законодавство у відповідність до Основного Закону в редакції від 28 червня 1996 р. Як тут не згадати однієї з пісень Володимира ВИСОЦЬКОГО: «Просто Землю вращают, куда захотят, наши сменные роты на марше». Чи наш народний вислів: «Крутять, як циган сонцем».
Але навіть і це ще тільки квіточки. Звернемося до ключового положення Конституції, зафіксованого в статті 5: «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування». Звісно, дядя Вася чи тьотя Катя, баба Валя чи дід Панас не вирішують напряму складних державних питань, вони разом з іншими виборцями доручають грамотним фахівцям, яких часто образно називають слугами народу, дбати про примноження багатства країни, про забезпечення її життєздатності, про дотримання прав і свобод громадян. І про що ж дбають ті слуги народу?
Заглянемо до декларації одного із слуг народу – комуніста Адама МАРТИНЮКА. Наведені там цифри за рік для наочності поділимо на 12, щоб мати середньомісячні. Отже, за місяць він отримує 6663 гривні пенсії (моя мама, яка все життя вчила дітей грамоті, і за сім місяців такої пенсійної суми не утне). Депутатська зарплата Адама Івановича становить щомісяця 18816 гривень. Але, очевидно, щоб при таких «мізерних» статках шановний слуга народу та полум’яний захисник прав бідних і знедолених зовсім не охляв, йому щомісяця припадає ще 3236 гривень матеріальної допомоги. Крім того, коштом платників податків утримується проживання Адама Івановича в будинку відпочинку «Конча Заспа», що перебуває у віданні Державного управління справами. Загальна площа будинку МАРТИНЮКА – 310 квадратних метрів.
Головне для слуги народу, щоб його обрали до парламенту. А далі він абсолютно вільний у своїх діях. Він може навіть на роботу не ходити (а навіщо, якщо є «козачки» в сесійній залі, які за нього проголосують). Він може, мов рукавички, вільно і скільки завгодно міняти фракції, незалежно від того, куди його делегували виборці. А недавно слуги народу, щоб ще ближче бути до людей та ще завзятіше служити їм, внесли спеціальні поправки до Конституції, якими свої повноваження збільшили з чотирьох до п’яти років, адже за чотири роки так мало встигаєш зробити добра для народу!
Отже, вся надія на Президента. Тим паче, що стаття 102 Конституції України прямо пише: «Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина». Щодо додержання Конституції Віктором ЮЩЕНКОМ, то досить згадати його перше – самочинне – складання присяги Президента України 23 листопада 2004 року, а вже в президентському ранзі – його укази про розпуск парламенту. Я вже мовчу про так бездарно загублений за п’ять років високий мандат народу, даний помаранчевим Майданом.
Не краще з повагою до Конституції і у Віктора ЯНУКОВИЧА. Основний закон містить зрозумілу норму – депутатство заборонено суміщати з будь-якою іншою діяльністю: «Народні депутати України не можуть мати іншого представницького мандата, бути на державній службі…». Закон дає 20 днів на те, щоб нардеп, призначений на інше місце роботи, склав свої повноваження. Проте Президент Віктор ЯНУКОВИЧ навіть носом не повів, що майже рік, з 28 квітня 2010 р. до 2 лютого 2011 р., заступником глави його Адміністрації працював Геннадій ВАСИЛЬЄВ, залишаючись увесь цей час депутатом Верховної Ради України. До речі, свого часу Геннадій Андрійович був Генеральним Прокурором України, має звання «Заслужений юрист України». Якщо вже такі юридично підковані люди відверто чхають на Конституцію, а гарант Конституції відверто заплющує на це очі, то про які гарантії правопорядку в державі можна говорити?
Наша надія на сильного та мудрого президента – це міф. Російський письменник Володимир СОЛОУХІН ще 1976 р. писав: «Одна справа сільська сходка, на якій вибирають старосту. У селі сорок будинків, сорок мужиків. Всі вони добре відомі за характером, за статками, за здатністю бути старостою в селі. Інша справа – населення країни в десятки мільйонів людей, а то і в сотні. Де гарантія, що буде обрано найгіднішого? А не того, в кого більше грошей на виборчу кампанію? Виникають раптом, неначе з повітря, два-три кандидати, портрети їх починають друкуватися в газетах, до їх імен починають звикати. А звідки вони взялися? Населенню здається, що це воно обирає президента, але всякі вибори невидимо керовані. Навіть і на сільській сходці можна намовити, а то й підпоїти п’ять-шість найгаласливіших мужиків, щоб вони створили так звану «громадську думку». У сучасній державі вибирає президента фактично той, у кого в руках засоби масової інформації: газети, телебачення, радіо, реклама всіх видів. Ось і готовий майбутній президент. Отже, президент фактично є не обраною особою від усього населення, а ставлеником певної групи людей, що контролює засоби масової інформації. Це таке ж самовільне захоплення влади, тільки завуальоване, тихе, благопристойне, під личиною законності. Зазвичай президент знає, завдяки кому він переміг на виборах, тому в своїй президентській діяльності він працюватиме передусім на інтереси тієї партії (а точніше, групи людей, в чиїх руках перебуває партія), яка посадила його в президентський стілець».
Якщо розглянути гарантовані Конституцією наші права, запитань і сумнівів виникне не менше. Звісно, гарно звучить: «Держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування. У державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно; існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена» (стаття 49) чи «Громадяни мають право безоплатно здобути вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі» (стаття 53) чи «Кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону» (стаття 47). Але чи не зводяться всі ці красиві положення до єдиного: «Я маю право мати право»?
Ось такі несвяткові вийшли нотатки на берегах нашої Конституції. Напевно, найкращої у світі. Бо в ній закладено все прогресивне, що тільки можна закласти. Не закладено тільки одного – дієвого механізму виконання «розчудесних» статей. І в цьому немає нічого дивного: наївно хотіти, щоб наші славні депутати, які ухвалювали Конституцію, власними руками повішали зашморг на власну шию.