Я НЕ ПРОГРАВ – МЕНІ ВІДМОВИЛИ

Коментуючи ситуацію, що склалася навколо мого позову до міського голови Михайла Сімашкевича щодо визнання його дій незаконними відносно відмови скликати позачергову сесію міської ради, хочу зазначити, що я не програв суду. Мені відмовили в задоволенні позову, тож сьогодні я консультуюся з юристами, як діяти далі.

Мене запитують: «Навіщо далі щось робити з цього приводу?». Відповім: бо для мене це питання принципове і важливе. Ми всі мешкаємо в невеликому місті. З таких міст і складається Україна. Скликання позачергових сесій для розгляду таких питань та чітке ви­значення ставлення опозиційних сил до дій уряду на місцях можуть зробити набагато більше, ніж виступи у Верховній Раді окремих депутатів-опозиціонерів. Саме ініціатива на місцях має показати уряду країни, що він приймає закони – у цьому випадку «Закон про засади державної мовної політики», який українська громада не підтримує. А як можна донести цю ініціативу нагору, коли міський голова відмовляє депутатам у скликанні позачергової сесії, мотивуючи відмову тим, що, мовляв, це не в компетенції міської ради?

Подавши такий позов, я захищаю не тільки права депутата міської ради. Я намагаюся відстояти право місцевої громади на державну українську мову, яку сумнозвісним законом в українців намагаються забрати, знищити, перетворити на «малоросійське нарєчіє».

Дуже часто я чую закиди щодо того, що, мовляв, я й сам російськомовний. Це так, бо виріс і навчався в Росії, батько був військовим. Однак я – українець, сьогодні живу там, де народився, – в своїй Україні. Маю родину і хочу, щоб мої діти знали традиції українського народу, вивчали українську мову в школі, а не були позбавлені рідного слова через те, що одного разу з нашої мовчазної згоди був прийнятий закон, котрий знищив його, замінивши іншою мовою. 

Мене обурює і те, що багато хто з  колег-однопартійців під час вирішення важливих питань обирає, швидше, тупцяти на місці; робити один крок вперед, а два – назад. Я хочу, аби громада нашого міста бачила, що опозиційні депутати по-справжньому роблять реальні та дієві кроки на захист національних цінностей, а не танцюють під чиюсь дудку або бояться висловити власну думку, проти­стояти тому, що зводить нанівець права та свободи громадянина України.

Хочеться нагадати всім нам, народним обранцям, що громада міста знає кожного з нас не просто в обличчя та за кольором костюма. Люди добре знають, хто ми, і через призму цього знання добре розуміють, що можемо для них реально зробити в майбутньому.

Якщо народний обранець не знаходить у собі відваги діяти, боїться приймати правильні рішення, звик бути залежним у своїх думках і вчинках від когось, хто просто смикає за ниточки, то, можливо, він не на своєму місці?

Дмитро НОВІКОВ, депутат міськради.