“Я НІЧОГО НЕ МОГЛА. ЛИШЕ ПЛАКАЛА І ДУМАЛА ПРО САМОГУБСТВО…”
Три роки страху, три роки існування, три роки, які так хочеться перекреслити одним розчерком пера, та, на жаль, неможливо. Навіть не сподівалася наша співрозмовниця, що про її сім’ю говоритимуть усі ЗМІ. Хотілося, звичайно, щоб це був інший інформаційний привід.
Тетяна ОСТАПЧУК (прізвище з етичних міркувань змінено – ПРИМ.РЕД.) сидить на лікарняному ліжку і розповідає про своє життя, про те, що довелося пережити її родині за останні три роки, і ледь стримує сльози. Постійне вимагання грошей трьома молодиками з Києва та Київської області в неї та її чоловіка, тортури, побиття…
І не віриться, що ця сильна жінка, корінна сибірячка, яка всього в житті добивалася сама, рік тому хотіла покінчити життя самогубством, щоб тільки залишили в спокої її сім’ю, щоб більше не жити в страху…
«ТИ ПИСАВ?» – ПИТАЮ ЙОГО. ВІН КИВАЄ, А В ОЧАХ СЛЬОЗИ
– Ми живемо під Києвом у приватному будинку. Маємо свій невеличкий бізнес, – розповідає Таня. – Я все життя пропрацювала в торгівлі, сама виростила і вивчила сина та доньку. Жила спокійно. Діти, родина, – все як у людей. Свого часу задумали побудувати невеличкий ресторанчик. Хто ж знав, що життя так круто повернеться. З чоловіком Валерою ми вже 10 років живемо разом. Знаєте, я навіть і не думала, що він комусь постійно віддає гроші. Все мовчав, нічого не розказував до того дня.
Про те, що чоловік винен якісь гроші, дізналася, коли на порозі їхнього будинку вперше з’явилися вимагачі. Троє здорованів – нахабних, злих. Вони махали перед Таниними очима борговими розписками. Їх головний постійно кричав: «Сколько в доме денег?!», а вона подумки благала, щоб це було не з нею, що це помилка, жахлива помилка…
– «Валеро, ти писав ці розписки?» – питаю його. Він киває, а в очах сльози. Бандити тим часом обшукали весь дім, знайшли мої золоті речі, але не взяли. Валеру почали бити, потім і мене. Чогось постійно лупили по голові та кричали: «Сколько в доме денег?!». В якусь мить усвідомила: або ми будемо платити, або нас повбивають. На той час удома було 8 тисяч гривень. Але їм було мало, тож сказали, аби я дзвонила по знайомих і позичала ще гроші. Хто нині дуже хоче позичати?
Погодилася тільки подруга. З одним із бандитів я поїхала до неї, взяла в борг 500 доларів. Перед цим чоловік дав ще 1000 доларів, я не бачила, але знала, що він при собі мав цю суму. Довго вони того дня ходили в нас у дворі, ніби в себе вдома, пили пиво, постійно ковтали якісь коричневі таблетки. Зрештою, поїхали, наказавши, щоб ми шукали гроші.
Так Таня дізналася, що від Валери давно вимагають гроші. Постійно б’ють, катують, а потім наказують, аби той писав боргові розписки, що винен певну суму грошей. Сума щоразу збільшувалася. Вже згодом, під час обшуку будинку одного з вимагачів, убозівці знайшли боргові розписки, акти на видачу земельної ділянки, яку Таня придбала для доньки. Сума боргів, згідно з розписками, складала близько півмільйона доларів.
– Валеру залякували настільки, що він готовий був віддати все, його навіть вивозили в ліс і змушували копати собі яму. Спочатку він думав, що потрібно просто віддати вказану суму і від них відчепляться. Проте чим більше грошей давали, тим більше злочинці вимагали.
Якогось дня Валера зник, мобільний не відповідав. Таня не знала, що думати, в голову лізли найжахливіші думки. Знайшла лист, в якому чоловік зізнавався, що не може більше так жити, що напозичався грошей, а бандити і далі вимагають. Тож для всіх буде краще, коли він зникне. «Якщо я піду, проблеми зникнуть, – писав він, – а Вас перестануть чіпати».
– Через декілька днів до мене зателефонувала сусідка по дачі та сказала, що бачила Валеру, – говорить Таня. – Чоловік родом із Кам’янець-Подільського району, тож ми тут купили дачу, аби мати змогу приїжджати на його батьківщину. Я, як дізналася, тихенько приїхала до нього, ми поговорили, вирішили, що поки все так буде, адже бандити й справді після зникнення Валери пропали. Тож до мене переїхали пожити донька із зятем і 2-річною онучкою. І деякий час усе було спокійно.
У Тані навіть десь у глибині душі закралася надія, що всі жахи скінчилися і нарешті все знову буде, як раніше, – тихо та спокійно. Але…
«ЯКЩО БУДЕШ КРИЧАТИ, ПРИНЕСУ ПАЛЬЧИК ОНУЧКИ»
– Це було на початку грудня, ближче до опівночі, – каже Таня. – Я вже встигла задрімати, але крізь сон почула, як надривається наш собака. Прокидаюся: стоять наді мною двоє здорованів: один у масці націлив на мене рушницю, а інший питає: «Де він?». Тільки й встигла сказати, що його немає, як отримала удар у голову. Матюки, крик, один із них вхопив мене за руку і почав волокти.
Жінка ледве встигла накинути халат на нічну сорочку, як знову відчула удар. Не втрималася на ногах – впала. «Закрий рот, а то повідрізаємо тобі руки, ноги і пальці дитині!» – тільки й почула.
Через кілька кімнат виволокли в літню кухню. Один із бандитів розстелив у центрі кімнати клейонку, поставив табуретку, силоміць всадовив Таню. Щоб не кричала, майже півобличчя замотали скотчем, поклали перед нею ніж, шприц із якоюсь рідиною. Холоднокровне «Якщо будеш кричати – принесу пальчик онучки!», і удар за ударом, удар за ударом… Нещадно били в голову, били довго. То один, то другий. Вона вже нічого не відчувала, здавалося, вже навіть сил на сльози немає. А вони все котилися і котилися…
– А ті кричали: «Де він? Кажи! Виріжемо всю твою сім’ю, вб’ємо онучку!». Той, що з рушницею, з розмаху вдарив мене, я відлетіла в другий кінець кухні, – продовжує жінка. – Підняли мене, шпурнули на лавку, примотали до неї скотчем і знову били. Один дістав ніж, почав штрикати мене ним, через сорочку.
Ось шрами, – Таня показує сліди від ножових ран. – І постійно питав, де Валера і скільки вдома грошей. Боже, так хотілося, щоб усе закінчилося! Я почала благати, щоб нас залишили в спокої, казала, що вдома є лише 200 доларів. І нехай забирають усе, що є… «Беріть мене, вивозьте, я зараз же перепишу на Вас будинок, машину, все, що маю. Тільки залишіть у спокої моїх дітей, благаю!».
Напевне, мої слова подіяли, бо після них бандити заметушилися: мене звільнили, скотч зрізали разом з волоссям, акуратно згорнули все в клейонку та сховали в спортивній сумці. Доньці наказали, щоб принесла мені одягнутись і повели до машини. Лишень встигла помітити, як босоніж на морозі в наручниках стояв зять…
Тетяну спочатку везли на її автівці, потім пересадили в іншу і повезли Житомирською трасою за Білу Церкву. Завезли в якийсь ліс, де протримали до ранку. Знову били. Потім повезли на якусь заправку. В машину сіла жінка: брудний одяг, жахлива на вигляд, схожа на наркоманку чи алкоголічку. Вона почала ображати Тетяну, всіляко обзивати та казати, що та їй винна 100 тисяч євро: «Віддаєш – і живеш собі спокійно. Мені по барабану, бомжихою ти будеш чи ще кимось. Ми забирали на Борщагівці будинок, люди нам його переписали і тепер живуть приспівуючи на вокзалі».
Тетяна намагалася поговорити з жінкою, але та її не слухала. Бандюги посідали в машини та повезли її назад додому, аби та взяла документи на машину. Зятя з донькою та онучкою не було – вони кудись поїхали і досі жінка не знає, де ті переховуються. Зайшовши в двір, новоспечена вимагачка прискіпливо оцінила все навкруги та задоволено резюмувала: «Ми все в тебе позабираємо, ще й все життя будеш винна. Відроблятимеш, а куди тебе здати, ми знаємо!».
«ОДИН КРОК В МІЛІЦІЮ – ВИРІЖЕМО ВСЮ СІМ’Ю»
Дорога до Кам’янця була надзвичайно важкою. Змучена, заплакана Тетяна вела авто, а бандюги сиділи поруч, пили пиво і реготали. Весь час порушувала Правила дорожнього руху. Сподівалася, що даішники зупинять автомобіль, хоч якось допоможуть. Тричі зупиняли. Але бандити не давали можливості навіть слова сказати. За третім разом їй таки вдалося після запитання даішника «Чому у вас обличчя заплакане?» за п’ять секунд розповісти, що з нею сталося. Просила, щоб перевірили багажники, адже там усі докази. Але він лише склав протокол і відпустив, не сказавши ні слова.
Приїхали в село, і знову почалося… Жінка благала, щоб чоловіка не били, адже він тільки після операції. Та ніхто її не слухав, сказали, щоб збирали гроші: «20 тисяч доларів щоб зібрали до 20 грудня. Потім ми скажемо, коли приїдемо наступного разу, і яку треба суму. Поки дітей не чіпаємо. Один крок в міліцію – виріжемо всю сім’ю». І поїхали.
– Якби хоч назвали меншу суму, то я би знову почала збирати гроші, – зізнається Тетяна. – А так сказала чоловіку, що в нас тільки один вихід: ми повинні написати записку дітям та отруїтись. Не буде нас, – дітей залишать у спокої. З мене, сильної та вольової жінки, ці бандити зробили якусь ганчірку. Я нічого не могла, лише плакала і думала про самогубство.
Валера ж тим часом, не кажучи мені, звернувся до знайомого міліціонера. Той допоміг, і ми поїхали в область. Коли я вперше прийшла в міліцію, то дуже плакала, мені здавалося, що ніхто не хоче мене зрозуміти і допомогти. Можете уявити, в якому відчаї я була. Навіть не сподівалася, що є такі люди, що є справжня міліція. Настільки все грамотно було зроблено, професійно. Скільки житиму, стільки буду просити у Бога здоров’я їм та їхнім сім’ям.
Декілька днів оперативники УБОЗ УМВСУ в Хмельницькій області разом з бійцями спецпідрозділу «Сокіл» сиділи в засідці. Вимагачі приїхали 21 грудня, за декілька хвилин усіх їх затримали на гарячому. У злочинної трійці вилучили два пістолети, ніж, наручники, маски та отримані кошти. Відносно затриманих порушено кримінальну справу за ознаками злочину, передбаченого ст.189, ч.2 ККУ (вимагання). Сьогодні за даним фактом триває слідство, перевіряється можливість їхньої причетності до інших злочинів.
Для родини ОСТАПЧУКІВ три жахливі роки існування позаду. Тепер не потрібно ні від кого переховуватися, боятися. Просто жити. Кажуть, час лікує рани, та чи можливо забути такі знущання?