ТАКИМ СКОРЯЄТЬСЯ ОЛІМП

У 29 років він досяг таких висот, яких іншим і за все життя не здолати. Він – заслужений майстер спорту України. У складі паралімпійської збірної України став дворазовим чемпіоном літніх Паралімпійських ігор в Афінах 2004 р. та Пекіні 2008 р., а також срібний призер Паралімпіади 2012 р. в Лондоні. Чемпіон Європи та світу. Повний кавалер ордена «За заслуги»: за досягнення високих спортивних результатів на Паралімпійських іграх, виявлення мужності, самовідданості та волі до перемоги, піднесення міжнародного авторитету України.

Український футболіст, паралімпієць Віталій ТРУШЕВ – спортсмен, котрим по праву пишається наше місто і котрий удостоєний звання «Почесний громадянин Кам’янця-Подільського». Та він абсолютно не хизується досягненнями – просто любить свою справу і віддається їй усім серцем. І – ставить перед собою все нові цілі.

– Віталію, з чого розпочалось твоє захоплення футболом?

 
– Як і всі хлопчики, футбол я любив з дитинства. Коли жив у Росії, де народився та виріс, займався баскетболом, а коли ми приїхали на батьківщину матері, до Кам’янця, займався ще й гандболом, навіть честь міста захищав. У Кам’янці й почалися перші серйозні кроки у футболі. За це треба дякувати моїй мамі, яка мало не силоміць відвела мене навчатись до планово-економічного технікуму. Тепер навіть не уявляю, чим би займався, якби вона не наполягла на своєму. Там я відразу пішов у секцію футболу, де мої здібності помітив тренер Віталій БАРАНОВСЬКИЙ, він і взяв мене до команди технікуму. З подачі першого тренера я почав професійно займатись футболом. Були і перемоги, і поразки, але, завдяки чітким вказівкам нашого наставника, гра почала набувати нових обрисів, команда стала одним цілим, що принесло високі результати – 2002 року ми посіли друге місце на чемпіонаті України. Тоді ж головний тренер паралімпійської футбольної збірної України Сергій ОВЧАРЕНКО розгледів у мені великий потенціал і запросив на тренувальні збори.

– І ти вирішив пов’язати життя зі спортом?

– Однозначно. Але спорт спортом, а освіта має бути обов’язково, тому після закінчення технікуму я продовжив навчання у ПДАТУ, але й на тому не зупинився – сьогодні навчаюся на п’ятому курсі фізкультурного факультету К-ПНУ ім.І.Огієнка, де тренуюся в досвідченого тренера Олександра ПЕТРОВА.

– А якби не футбол, чим би займався?

– Навіть не знаю. Грав би, напевно, і в баскетбол, і в гандбол. Проте не уявляю себе без футболу – в ньому моя душа.

– Тобі пощастило взяти участь у трьох Паралімпіадах у складі укра¬їн¬ської збірної та з усіх трьох повернутися з медалями. Відчуття й емоції були різними?

 
– Звісно ж. Паралімпіада 2004 року в Афінах стала для мене першим змаганням такого високого рівня, а крім того, очі просто розбігались від неймовірної краси міста. Акрополь, різноманітні античні будів¬лі, які до того бачив тільки по телевізору… Що ж до самих змагань, то, мабуть, на куражі ми обійшли всіх суперників у групі, от тільки з Аргентиною довелось попітніти, тоді ми зіграли внічию – 2:2. Але всі наступні поєдинки складались на нашу користь. У півфіналі здолали наших одвічних суперників – збірну Росії – 4:1, і з аналогічним рахунком перемогли у фіналі бразильців. Емоції просто зашкалювали: вперше приїхав на Паралімпіаду – і відразу перемога! Але в Пекіні 2008 року мені сподобалось набагато більше. Рівень організації був надзвичайно високим, і самі люди були дуже позитивними – всі нам усміхались, щось вигукували. В програмі брали участь багато дітей, що радувало око. Не можу ні з чим порівняти чи якось описати відчуття, які мене переповнювали. Той позитив передався і нашій грі на полі. Знову ми з легкістю пройшли груповий етап, а у півфінальному матчі зійшлись з тими ж бразильцями – і знову перемога. Фінал дався нелегко, росіяни не поступалися нічим, але, завдяки кращій підготовці та балансу сил, ми виграли – 2:1. І от, через чотири роки вони взяли реванш, саме у Лондоні-2012 ми поступились оновленій і набагато сильнішій збірній Росії з мінімальним рахунком 0:1. Але це не затьмарило нашого гарного настрою. Після завершення ігрових баталій разом з командою вирушили на екскурсію містом. Побували майже скрізь, де тільки можна було: і в Букінгемському палаці, і прогулялись уздовж Темзи, а коли наша команда вирушила на зустріч з легендарним Олегом Блохіним, я з трьома гравцями все ж залишився в місті – коли ще доведеться побачити славетний Біг Бен і пройтись по Тауерському мосту! Звісно, у Великобританії було все на найвищому рівні, у класичному англійському стилі, але теплий слід у па¬м’яті залишив саме Китай. Хоча надзвичайно цікаво було всюди: емоції, здобуті на спортивній арені, закріплювались екскурсіями містами. Пам’ятки та звичаї кожної країни залишили враження на все життя. – Чи присутній певний страх, хвилювання перед грою? – Без цього не обійтися, особливо якщо виходиш у стартовому складі. Як мені казали старші: «Якщо ти хвилюєшся, це нормально, а от якщо надто самовпевнений – погано», оскільки можна зіграти ненадійно, від¬дати неточний пас, і вся самовпевненість посиплеться, як і гра всієї команди. Навіть коли суперник відверто слабший, все одно певне хвилювання присутнє, адже під час гри можуть бути будь-які сюрпризи. Але минають три-чотири хвилини, ти отримуєш м’яч, і з’являється впевненість у своїх силах.

 

 
– А як щодо умов підготовки до змагань такого рівня? Українська збірна має відповідну базу?

– Власне кажучи, я хотів би висловити величезну вдячність тренувальній базі в Євпаторії, без якої наша підготовка була б просто неможливою. Це найкращий у Європі спортивний комплекс, та й у світі йому мало хто може скласти конкуренцію. Там ми готувалися до Лондона, там і надалі тренується українська паралімпійська збірна.

– Віталію, у 29 років ти з командою виграв практично все, що тільки можна було. Це золото та срібло Паралімпіад, світові та євротурніри. Чи не замислювався над тим, щоб піти з футболу і зайнятися тренерською діяльністю? 

– Можливо, якби ми здобули золоті медалі на Паралімпіаді-2012, то я б подумав про завершення кар’єри. Все ж тричі поспіль перемагати на таких великих змаганнях досить престижно, і мало кому це вдається. Але поки що хочеться ще пограти. Залікую травми і буду доводити тренеру, що здатен грати нарівні з молодшими футболістами. Хочеться зіграти ще й на Міжнародному турнірі, який відбудеться у Барселоні наступного року, на чемпіонаті світу, Європи і вже потім на Паралімпіаді-2016 у Ріо-де-Жанейро. Щодо тренерської діяльності, то поки що над цим не замислювався. Хоча колись я навіть мав невеличкий досвід тренування дітей з вадами слуху та зору місцевої школи-інтернату. Тренував їх місяць, і на чемпіонаті області мої вихованці посіли перше місце. Програючи 0:2, вдалось переламати перебіг гри на свою користь і виграти з рахунком 3:2. Всі були вражені: «Вперше прийшов і вже виграв». Це був позитивний досвід, тож, можливо, згодом і займу місце на тренерському містку.

 

– Здобувши стільки нагород і, крім того, дуже почесне й рідкісне звання повного кавалера ордена «За заслуги» (а його удостоюються далеко не всі державні діячі), чи можеш ти поділитися секретом успіху? Яка його формула?

 

– Формула успіху? Навіть не знаю. Тренувався, наполегливо йшов до втілення певних цілей. Та й не сам же я виграв усі чемпіонати та Паралімпіади – все це спільна праця команди, яка пройшла довгий і тернистий шлях. Але ще перед тим, як з’явилась майстерність у грі, задовго до перших перемог, мені просто пощастило. Пощастило, що мама привела саме до цього технікуму, де мене побачили тренери. Пощастило, що добре зіграв і потрапив до збірної.

 

– Життя спортсмена – це постійні збори і тренування. Як сім’я сприймає твою відсутність вдома?

 

– Сьогодні вдалося вирватись до вас на інтерв’ю, а так – з головою в сім’ї. Поки що ми відпочиваємо, а з наступного року розпочинаються різні чемпіонати, виїзди, тренування, тому залишається дуже мало часу побути вдома, біля дружини та маленького сина.

 

– А дружина не наполягає на тому, щоб завершити кар’єру та присвятити більше часу дому?

 

– Навпаки, всіляко підтримує, адже футбол – це моє друге «я». Хоча якби постав вибір – сім’я чи футбол, однозначно вибрав би перше.

 

– Ким бачиш себе через років десять?

 

– Якщо чесно, то не знаю. Хотілося б відкрити футзал, щоб у ньому проходили місцеві й обласні змагання. Поки що на це немає фінансів, але, може, років через десять вони і з’являться. Можливо, розпочну навчати дітей, або ж захочу здобути ще третю вищу освіту. Життя покаже.

 

– Що для Вас є найголовнішим у житті?

 

– Сім’я. Люблю дружину та сина, сподіваюсь, що вона подарує мені ще й доньку. Найголовніше, аби всі були здоровими. Хочу кожному побажати, щоб у житті було якомога менше поразок і більше перемог. Вірте в себе – і у вас все вийде!

Володимир ОБРАЗЦОВ.