ВІЧНО ЮНА ТУРИСТКА

Ромен Роллан колись сказав, що найкраща якість людини – «вічно юна цікавість, яка не втамовується роками і відроджується кожного ранку». Саме такою можна уявити директора Станції юних туристів і голову міської Федерації спортивного туризму Тетяну АТАМАНЮК. 17 липня вона відсвяткує 50-літній ювілей, але про які роки може бути мова! Молодечий запал у ній буяє і, напевно, ми ще не раз побачимо її на чолі туристичного походу.

– Туризмом я почала займатися у 8 класі, – розповідає корінна кам’янчанка Тетяна Петрівна. – Наш клас переміг на міських змаганнях, згодом ми виступали на обласних. Мене це так захопило! Ми жили в наметах, самі готували їжу… Тоді я дізналася про існування туристичного клубу «Горизонт», який на той час був потужним у Кам’янці-Подільському, і почала там займатися. В ті роки я мріяла бути вчителем трудового навчання для дівчат. Таку спеціальність можна було опанувати лише в Одеському педінституті. Але не так сталося, як гадалося, і я вступила до Курського педінституту (Росія), але вже на фізмат. У цьому виші була дуже сильна команда зі спортивного орієнтування. Коли я там займалася, то виконала норматив кандидата у майстри спорту. Там були серйозні тренування п’ять разів на тиждень, пробіжка на відстань 10 кілометрів.

Повернувшись до Кам’янця, почала шукати роботу. Протягом одного року працювала педагогом-організатором у ЖКГ №4, ще одного – викладала фізику в школі села Завалля, а згодом перейшла у Палац піонерів (нині – Центр дитячої творчості) тренером зі спортивного орієнтування. 1993 р. відкрилася Станція юних туристів, де я спочатку була керівником гуртка, а вже через рік мене призначили директором, бо попередній очільник Юрій Загоруйко змінив місце роботи. Але якби не він, станції не існувало б. Були часи, коли наш заклад хотіли закривати, однак своїми успіхами ми вибороли право на існування. Адже туризм це не лише відпочинок, це дуже серйозний вид спорту. Більшість наших випускників виконують нормативи кандидата у майстри спорту України.

– Тетяно Петрівно, сучасні діти цікавляться туризмом?

– Романтика притаманна кожній дитині. Наш основний контингент – підлітки. Вони намагаються відірватися від сім’ї і знайти авторитети в іншому оточенні. Ми даємо їм можливість відчути самостійність у походах. Простий приклад. Коли моя дочка закінчила школу, її клас вирушив на шашлики. Ну, і хто розводив багаття? Моя Саша і хлопець, який виріс у селі, бо інші цього не вміли. Наші змагання схожі на деякі ситуації, що відбуваються в державі: є правила, які часто змінюються, і діти намагаються пристосуватися до нових умов. На жаль, не всі батьки довіряють Станції юних туристів. Але дитину потрібно відтягувати від комп’ютера, телевізора тощо. Часто доводиться чути, коли дорослі люди кажуть: «Ну, чому ж я не ходив сюди у дитинстві?!».

Школярі самі обирають, подобається їм це чи ні. А для цього вони повинні хоча би спробувати себе в ролі туриста. Чимало залежить і від керівника. Якщо він зуміє зацікавити дітей, то вони і будуть у нього навчатися. Позашкільна освіта відрізняється тим, що учні ходять до людини, з якою цікаво. Буває, що керівник залишає роботу, – і перестають приходити гуртківці. Тому ми намагаємося організувати роботу так, щоб діти з різних гуртків спілкувалися між собою. На жаль, у нас не вистачає керівників гуртків і ще не всі школи ми охопили. Віддаю належне своїм колегам, котрі отримують невелику зарплатню, але професійно виконують свої обов’язки. Тому дехто з них змушений працювати за сумісництвом.

– А чи трапляються кумедні випадки під час туристичних змагань?

– У нас була дівчинка, котра навчилася спускатися з невисоких скель. Коли ж на змаганнях їй потрібно було спуститися із вищої, вона, поглянувши вниз, обійняла березу, до якої була прив’язана мотузка, і сказала, що цього робити не буде. Тоді вона підвела свою команду, але вже через рік спускалася зі значно вищих скель і навіть з височин із від’ємним кутом.

– Ваша донька пішла тією ж туристичною стежиною, що й Ви?

– Саша вперше пішла в похід, коли їй було два з половиною року. Я взяла її із собою на студентську практику. Згодом вона їздила зі мною на всі змагання. А з 5 класу почала серйозно займатися туризмом, пізніше виконала норматив кандидата у майстри спорту. Нині вона працює в обласному центрі туризму, веде гурток спортивного орієнтування.

– Тетяно Петрівно, а можете згадати свій найекстремальніший похід?

– О, таких було багато. В юності мені не підкорялися скелі, я займалася спортивним орієнтуванням, а не скелелазінням. Уперше видряпалася на скелю у 29 років. А от спуститися було дуже страшно, та я все ж наважилася. І ось нещодавно, після паводків, був складний похід. Долина річки, якою ми спускалися з гори, була завалена деревами. Жах! Адже ти йдеш із рюкзаком по колоді на висоті двох метрів. І відчуття, що можна полетіти вниз, дуже непокоїть. Запам’ятався, здавалося б, простий похід Боржевськими полонинами у Карпатах – ідеш звичайною дорогою, аж нудно. Однак коли ми почали підніматися на хребет, осів сильний туман, за яким нічого не було видно. Я стежкою пішла у розвідку. Різко туман розвіявся, і я помітила, що праворуч і ліворуч від мене – провалля! Це була цікава подорож. Відчуття адреналіну, сильніше чи не дуже, але присутнє у всіх походах. Десь завали, десь слизьке каміння, десь негода…

– Рюкзак Ваш постійний атрибут?

– Моя мета, аби у походи частіше ходили гуртківці. Минулого року наш велопохід посів перше місце в області, а водний – друге. Як голова міської Федерації спортивного туризму активно залучаю студентів. Ми співпрацюємо із природничим факультетом національного університету, водний похід яких 2012 року визнали найкращим в Україні. Набутий досвід допомагає мені організовувати походи іншим: скласти маршрут, зібрати групу, підготувати документи. Але я також іще буду брати участь у походах, «списувати» себе не збираюся (сміється).

– Що Вам допомагає тримати себе в формі?

– Я вже більше року відвідую фітнес-центр «Нова Будова». Декілька років тому в мене був гіпертонічний криз, і я зрозуміла, що треба інтенсивніше займатися спортом. Просто так нічого не дається. Складно іти в похід із молодшими, котрі швидше рухаються, але ти маєш ними керувати. Коли я добре знаю регіон, то «стерно влади» можу передати дітям. Коли ж місцевість незнайома – однозначно групу веду сама. А взагалі, маю правило: ніколи не йти по маршрутах, де я вже побувала, хоча би на третину, але його треба змінити.

І зовсім необов’язково ходити кудись далеко. У нас настільки цікаве і мальовниче Поділля, що можна знайти регіони, не гірші, ніж Карпати. Треба лише хотіти відкривати для себе нові місця.