ПІВСТОЛІТТЯ ІМПУЛЬСивного ФУТБОЛУ
Одним із фундаментальних законів фізики є закон збереження імпульсу. І хоча існування футбольних клубів залежить від зовсім інших законів, ФК «Імпульс» уже 50 років займається улюбленою грою мільйонів. За цей час клуб декілька разів змінював свій статус, та головне – він досі живе футболом.
5 серпня на Центральному стадіоні ім.Г.Тонкочеєва відбулася товариська гра між юнацьким колективом «Імпульсу» та збірною кам’янецьких журналістів ФК «ЗМІ», присвячена 50-літтю клубу (щоправда, вважається, що його засновано в червні). Ювіляри грали натхненно (по-іншому й бути не могло) і перемогли з рахунком 4:2.
А ми поспілкувалися з очільником клубу Володимиром Пташником, у якого теж своєрідний ювілей – він керує «Імпульсом» уже 35 років.
– Історія команди почалася з того, що директор тодішнього приладобудівного заводу Михайло Андрєєв побачив на стадіоні, як за команду заводу «Автозапчастина» грали у футбол два його працівники – Анатолій Чернов і Анатолій Стецюк, – розповідає Володимир Петрович. – А на приладобудівному тоді команди не було, от директор і запропонував працівникам створити cвою заводську команду – «Приладобудівник» (1972 року її перейменували на «Імпульс»). Андрєєв виділив кошти на придбання спортивного інвентаря і форми. А 1967 року команда вже стала чемпіоном міста.
– Тоді за команду грали тільки працівники заводу?
– На той час в аматорському спорті серед колективів фізкультури мали грати саме працівники різних закладів чи підприємств. Тому якщо очільники команд хотіли підсилитися хорошим футболістом, вони запрошували його до свого трудового колективу.
– Як «Імпульс» став Вашим приватним клубом?
– Ця команда відносилася до приладобудівного заводу аж до незалежності України. 1991 року наші юнаки перемогли на зональних змаганнях у Дунаївцях і мали їхати на фінальну частину обласних змагань у Теофіполь. Я прийшов до директора заводу просити кошти, а він каже: «Ви зі своїм футболом мені завод по світу пустите!». Хлопці мене запитують: «Володимире Петровичу, а що, ми не поїдемо?». Я тоді сказав, що візьму на себе проїзд і проживання, а хлопці хай беруть із собою харчі. Так ми й поїхали. Я вже не міг залишити команду напризволяще і створив офіційний приватний футбольний клуб. Це був перший такий клуб на Хмельниччині. Тепер за команду вже грали футболісти з усього міста.
– Який період став найяскравішим в історії клубу?
– 1982 року команда вперше завоювала Кубок області й здобула право грати в Кубку України серед аматорських команд на приз «Робітничої газети». Загалом доросла команда в клубі брала участь у чемпіонаті області до 1999 року, нині грає тільки в міських змаганнях.
Найбільші успіхи припали на середину 90-х років, коли команду фінансово підтримував наш колишній гравець і тренер Віталій Заклевський. 94-го виграли Кубок області, 95-го виграли в області все, що можна, і з футболу, і з міні-футболу, нас урочисто нагороджувала обласна Федерація футболу. Саме в той час шепетівський «Темп-АДВІС» через фінансові негаразди знявся з першої ліги чемпіонату України – і нас попросили стати його правонаступником. Ми на той час мали право виступити в другій лізі, а тут – можливість грати одразу в першій! Хлопці виступали на ентузіазмі, зарплат і премій не було. Команда могла б існувати й досі, але потім трапилася сумнозвісна історія з розвалом команди через відсутність фінансування…
Вважаю, що наше місто з футбольними традиціями повинно мати власну команду. Тут народилися такі гравці, як Володимир Капличний, який зіграв 62 поєдинки за збірну Радянського Союзу та був її капітаном, Володимир Булгаков, який у складі львівських «Карпат» 1969 року виграв Кубок Радянського Союзу, причому забив переможний гол. Багато прізвищ ще можна називати…
– Володимире Петровичу, а яким «Імпульс» є сьогодні?
– Я працюю в ДЮСШ №2, де в моїх групах записано 40 учнів, але насправді вихованців є значно більше, тож я записую їх в «Імпульс». На обласних чи всеукраїнських змаганнях ми фігуруємо як команда кам’янецької ДЮСШ №2, адже тут, крім мене, працюють ще чотири тренери з футболу. А під час внутрішніх кам’янецьких змагань виступаємо як «Імпульс». Назва не є принциповою, головне – що люди грають.
Нині я займаюся тільки з дітьми, адже їм потрібні лише кошти на проїзд і харчування (м’ячі та форма в мене свої). А дорослі хочуть отримувати ще й зарплату. Люди нині прагматичні. Приємно, що тепер в прем’єр-лізі області грає «Атланта», де чимало наших випускників.
«Імпульс» – це клуб, який діє і має рахунок у банку, печатку. Правда, фінансування взагалі немає. Протягом останніх трьох років на дитячий чемпіонат України я позичаю гроші. Мрії про розвиток клубу є, але якщо їх промовити вголос, це вже має бути мета.