Понеділок, 15 Серпня 2022 р.
7 Березня 2014

УСЕ ВИРІШУЄ СВИСТ

Як би дивно це не звучало, але на всій території Хмельницької області є лише один професійний футбольний арбітр. І це кам’янчанин Андрій ПЕТРОВ.

Робота арбітрів, якщо не брати до уваги матеріального аспекту, геть невдячна. Адже за хороше суддівство їх рідко хвалять, зате за помилку відразу посилають «на мило». Досить згадати пріснопам’ятного угорського арбітра Віктора Кашшаї, який на «Євро-2012» не зарахував чистого гола України у ворота Англії. Тепер Віктору, який став героєм українських анекдотів і карикатур, краще до нас не потикатися. Втім, як свідчить практика, щоб потрапити в немилість, помилятися не обов’язково. Іноді досить справедливо покарати команду, яка провинилася, її вболівальники все одно задоволеними не будуть.

І все ж ця професія необхідна і дуже відповідальна, тому побажаємо 26-річному Андрію Петрову, який додатково працює тренером другої футбольної команди К-ПНУ ім.І.Огієнка (першу тренує його батько Олександр Петрович), вдалого суддівства й запитаємо, що ж його спонукало стати арбітром?

арбітр Андрій Петров– Футбол у мене в крові, – розповідає він. – Я з дитинства прагнув пов’язати життя із цим спортом, але як гравець. Займався у кам’янецькій ДЮСШ №2, а в 14 років потрапив до школи донецького «Шахтаря». Але тоді в Україні найсильнішим клубом було київське «Динамо», і всі мріяли туди потрапити. До того ж тренер юнацького «Динамо» одночасно був і тренером юнацької збірної України, що давало додаткові можливості. Через рік мене таки взяли до столичної команди. На жаль, ще через рік я серйозно травмував коліно, а медики клубу поставили мені неправильний діагноз, тож хвороба загострилася. Після операції на коліні я відновився і передчасно спробував повернутися на поле, але травма знову дала про себе знати і поставила хрест на моїй кар’єрі футболіста. Але залишати футбол не хотілося, тож я вирішив спробувати себе в ролі арбітра. Спочатку судив внутрішні змагання в нашому місті й зрозумів, що це моє.

– Андрію, як вдалося дорости до професійного арбітра?

– Нині, щоб судити офіційні ігри, потрібно впродовж двох років пройти Національну школу футбольних арбітрів під егідою УЄФА. Але декілька років тому цього не було – просто комітет арбітрів ФФУ проводив заняття і тести для охочих. Спочатку потрібно було себе зарекомендувати на місцевому рівні, потім – на обласному, далі мала бути дитячо-юнацька футбольна ліга, аматорський і студентський футбол, а вже потім – професійний рівень. Ці щаблі я пройшов.

Упродовж двох років працював головним арбітром, але після скорочення кількості команд у другій і першій лігах України штат арбітрів став завеликим. Тому тепер переважно виконую роль асистента, тобто судді на лінії. Це теж відповідально: треба постійно стежити за лінією передостаннього гравця (офсайдом).

– Які особливості роботи можете відзначити?

– Арбітр – це дуже важка професія в плані психологічного тиску гравців. Футболісти постійно перебувають у стані підвищеної емоційної збудженості, тож суддя повинен виглядати впевнено, аби порушник зрозумів свою вину, а постраждалий почувався захищеним. Уболівальники теж бурхливо реагують на свисток на адресу їхніх улюбленців – свистом, образливими вигуками. Можна бути налаштованим на жорстку боротьбу гравців, а можна, навпаки, свистіти за найменше порушення. В останньому випадку судді легше проводити матч, але тоді футбол стане надто ніжним. Коли ж допускати нормальний чоловічий контакт, гра буде видовищнішою, але ціна помилки арбітра значно зросте. Головне – однакові порушення повинні однаково трактуватися.

Арбітри теж можуть помилятися, і до цього треба ставитися адекватно. Суддя повинен завжди залишатися холоднокровним і не допускати апеляцій з боку гравців. Навіть якщо арбітр зрозумів, що допустив помилку, він не повинен думати, як компенсувати її свистком у бік протилежних воріт. Треба надалі зберігати нейтралітет і не давати волі почуттю власної провини. Також потрібна хороша фізична підготовка, адже якщо суддя втомлюється, він не встигатиме за подіями на полі, футбол у наш час дуже динамічний. Професійних арбітрів як мінімум чотири рази на рік тестують на фізичну готовність.

– Андрію, з Вами траплялися неоднозначні ситуації на полі, коли складно прийняти рішення?

– Не бажано, щоб арбітр часто судив матчі з однією і тією ж командою. В мене був випадок, коли за півтора місяця доводилося тричі обслуговувати матч за участю молодіжної команди львівських «Карпат». У першій грі я поставив у ворота львів’ян два пенальті, у другій – ще одне. Коли я судив третю гру, на штрафному майданчику «Карпат» вкотре трапився інцидент. Я погано бачив ту ситуацію і вагався, чи варто знову давати пенальті, боковий арбітр мені нічого не підказував. Однак на психологічному рівні тиснув той факт, що я вже тричі показував на «точку» львівському клубу, і вчетверте це здалося б підозрілим. Тож порушення я не зафіксував. Коли переглянув відеоповтор, побачив, що пенальті можна було давати.

– 2010 року куратором українських футбольних суддів призначили, мабуть, найвідомішого арбітра в історії футболу – італійця П’єрлуїджі Коліну. Це вплинуло на якість суддівства?

– Я почав професійно працювати вже під його керівництвом. Він виступав перед нами, хоча з друголіговими арбітрами більше спілкується його заступник Лучано Лучі. Ми проходимо ту ж програму підготовки, що й вищолігові арбітри. В італійців інший менталітет, але я думаю, що з їхньою допомогою приходять позитивні зміни. П’єрлуїджі Коліна намагається захищати своїх підопічних, але за принципові порушення може звільнити.

– Ви бачили, в якому стані перебувають стадіони клубів другої ліги, можете їх порівняти з нашим міським стадіоном?

– Стан самого футбольного поля в нас значно поступається, оскільки в команд другої ліги є люди, які постійно працюють з його газоном. А щодо приміщення стадіону, то, гадаю, після косметичного ремонту воно могло б приймати змагання другої ліги.