П'ятница, 19 Серпня 2022 р.
25 Липня 2014

СПОРТ ЯК РЯТІВНА СОЛОМИНКА

Десять років тому пів на сьому ранку по шосе до Неаполя (Італія) на власному авто мчав лікар-психолог. Назустріч, із чималою позначкою на спідометрі, їхав італійський підприємець із дружиною та кам’янецьким заробітчанином, котрий сидів на задньому сидінні. Зіткнення виявилося жахливим. Аби витягнути тіла постраждалих, рятувальникам довелося розрізали автомобілі. Єдиний, хто зумів вижити у цій аварії, – це кам’янчанин Віталій. Однак стан його здоров’я давав небагато приводів для оптимізму. Звести молодого хлопця на ноги допоміг спорт.

Для кам’янецької сім’ї Качалів спорт – це основа діяльності. Богдан Васильович, закінчивши факультет фізичного виховання кам’янецького на той час педінституту, працював тренером з гандболу в ДЮСШ №1, а згодом викладав фізичне виховання в ПДАТУ та тренував гандбольну збірну Хмельницької області. Його дружина Марія Василівна навчалася там же і фізичне виховання викладала теж у ПДАТУ. А ще вона свого часу п’ять разів вигравала чемпіонат з гандболу серед вишів Міністерства сільського господарства СРСР. Сина Віталія подружжя виховувало в спортивному дусі. Він пішов їхніми слідами: навчався на факультеті фізвиховання, займався гандболом… Але лихі 90-ті, відомі безробіттям, диктували власні правила. Щоб заробити на життя, Віталій з дружиною виїхали на заробітки до Італії. До певного часу справи в них ішли непогано, а потім… злощасна аварія, що трапилася 2004 р.

Качало 2 роки після аваріїВіталій два тижні лежав у реанімації безпритомним, – розповідає його батько Богдан Васильович. – А коли на візочку повернувся в Україну, то навіть не впізнав мене – далася взнаки черепно-мозкова травма. Половина тіла в нього була паралізована, тож самостійно рухатися він не міг.

Догляд за ним був непростий. Ми з дружиною щодня, незважаючи на пору року, на носилках зносили його з п’ятого поверху нашої квартири на прогулянку. Також працювали над відновленням опорно-рухових функцій організму за допомогою фізичних вправ. Деякі з них черпав із книг, інші – із власного досвіду. Робив акцент на вправах, доступних для здорової людини. Через рік таких занять Віталій самостійно зробив перший крок після аварії. Прогрес продовжувався. Завдяки вправам із гантеллю, в нього на 90% відновилася рука. Ходити нині він теж може самостійно: за останні 6 років ми з ним находили на стадіоні ПДАТУ понад 19 000 кілометрів. Також син уже самостійно доглядає за собою.

Стадіон чи парк сім’я Качалів відвідує щодня, зКачало нині сьомої ранку та ввечері. Тож їх знають чимало кам’янчан, які вражені й щиро радіють тому прогресу, якого досяг Віталій за роки відновлення. Тепер йому під силу такі вправи, які не кожен здоровий чоловік виконає. Наприклад, за хвилину 60 разів качає прес (на відмінну оцінку в університеті достатньо це зробити 50 разів). У настільний теніс в нього теж можуть виграти лише ті, хто серйозно займається цим спортом. А в змаганнях інваспорту з настільного тенісу Віталій неодноразово виборював Качало нині призові місця в м.Саки, куди їздив у санаторій. Щодо пам’яті, то Віталій уже добре пам’ятає все, що відбувалося до аварії, та поки немає переходу від короткотривалої до довготривалої пам’яті. Але те, що його цікавить, він запам’ятовує. До того ж непогано грає в шахи, працює на комп’ютері.

– Лікарі, які бачили його після аварії й тепер, сказали: ви зробили неможливе, враховуючи той стан, у якому він перебував, – ділиться Богдан Васильович. – Я завжди кажу: якщо Господь зробив так, що Віталій єдиний вижив після страшної аварії, значить, Бог дав йому певну програму в житті. І ми з дружиною намагаємося її виконати.