Понеділок, 06 Грудня 2021 р.
26 Червня 2015

ФУТБОЛО-ФУТЗАЛЬНІ ШЛЯХИ ІВАНА ІВАНОВИЧА

У Кам’янці-Подільському не так багато людей, котрі знають смак професійного футболу. Один із них – Іван Стасюк. Нині очолює головну футбольну команду національного університету, а також кафедру спорту і спортивних ігор факультету фізичної культури.

Іван Стасюк

Іван Стасюк – корінний кам’янчанин. Народився 1979 р., футболом почав займатися у ДЮСШ №2. Його перший тре-нер – Олексій Муляр. Коли підріс, грав за місцеві команди: «Імпульс», «Цементник», тодішній іще педагогічний інститут. Доленосним стало рішення приєднатися до аматорського клубу із чернівецької області ФК «Лужани». У той час цей колектив показував хороші результати. Там Стасюка помітив футбольний скаут, який запропонував йому укласти контракт із калінінградською «Балтикою», що грала у першій лізі чемпіонату Росії. Так наш опорний півзахисник із 2000 р. став професійним футболістом.

– Іване Івановичу, чим запам’ятався час, проведений у відрізаному від решти Росії Калінінграді?

– Калінінградська область видається більше Європою ніж Росією. Там вільна економічна зона і в людей навіть інший менталітет. У клубі весь побут на європейському рівні, гравцям винаймали квартири. Але, на жаль, гравцем основи я так і не став. Відповідь проста – ліміт на легіонерів (не більше п’яти на полі), з якими було складно конкурувати. Адже тоді у «Балтиці» виступали гравці національних збірних Литви, Казахстану, Грузії, Вірменії, а також четверо інших українців.

– Через це Ви покинули «Балтику»?

– Щоб залишатися в Росії, потрібно було змінювати громадянство, а для мене це неможливо. У цей час з’явився варіант із командою вищої ліги Казахстану «Атирау». І, відверто кажучи, там мені запропонували більшу зарплатню.

– Що скажете про рівень футболу в Казахстані?

– Казахський футбол 2000-х років лише починав прогресувати. Хоч рівень першості Казахстану був нижчий навіть від другого дивізіону Росії, але там крутилися серйозні гроші. Тому було багато легіонерів, зокрема, бразильців, африканців, та й українців теж.

– Клімат у цій країні не дуже сприяє футболу…

– Так, бувало, починали матч при температурі плюс 40 градусів! Після гри втрачали по три кілограми ваги, пили багато води, а їсти хотілося лише наступного дня.

– Але й тут Ви відіграли лише один сезон. Цього разу через травму.

– У другому колі змагань у мене почалися проблеми зі спиною. Тамтешні лікарі це вирішують просто: роблять укол – і ти взагалі нічого не відчуваєш. Того сезону я з «Атирау» став срібним призером чемпіонату Казахстану. Але коли поїхав в Україну на обстеження, лікарі запропонували два варіанти: або операція на хребті, або зав’язати з футболом. Вирішив не ризикувати здоров’ям і у 22 роки завершив кар’єру гравця.

– Розкажіть про свою тренерську стежину.

– 2003 року мене запросили викладати в університеті. Спочатку був тренером жіночої футбольної команди, також тренував другу команду факультету (першою керував покійний нині Олександр Петров). Але у мене були амбіції, тому вирішив впроваджувати на факультеті фізичної культури футзал, якого в Кам’янці на серйозному рівні не було. Ми створили команду «Фортеця», яку фінансував місцевий бізнесмен Олександр Юрчик, і 2006 року заявилися у другу Лігу України із футзалу. В перший же сезон виграли чемпіонат і Кубок Ліги західного регіону. Наступні два роки грали вже у першій лізі. У сезоні 2008-2009-го посіли ІІІ місце. Це значне досягнення, але потім «Фортеця» розпалася через брак коштів. Я перейшов тренувати дунаєвецький «Верест-ІНАПіК», що грав у другій футзальній лізі. А наступного сезону мене запросили очолити хмельницький «Спортлідер+». Спочатку грали у першій лізі, та 2011 року команда отримала більше фінансування і перейшла в Екстра-лігу України. Однак на той час гравці й керівництво не були готові до такого рівня.

– Іване Івановичу, Вам не вдавалося вивести «Спортлідера» на передові позиції, а з тренером Віктором Мглинцем він став другим в Україні. У чому причина?

– По-перше, аби побудувати команду, потрібно хоча би три роки. А керівництво клубу не дало мені цього часу. Другий момент: у фіналі Кубка України із футзалу аматорська команда перемогла першолігову. Це про що свідчить? Про низький рівень Екстра-ліги цьогоріч. Минулого міжсезоння близько сорока сильних футзалістів виїхали з України грати у Білорусь, Польщу, Росію, Азербайджан тощо. Розпалася команда «Єнакієвець», де грало чимало бразильців, львівська «Енергія» розпустила гравців, івано-франківський «Ураган» перейшов на молодь тощо. На цьому фоні стабільний «Спортлідер» демонструє хороші результати.

– Тепер Ви тренуєте футболістів. Що ближче футбол чи футзал?

– Футзальні команди можу тренувати на високому рівні. До речі, я перший в Україні, хто захистив наукову дисертацію по футзалу. А от у футболі для цього варто проходити дуже серйозну тренерську школу, спробувати себе хоча б на рівні другої-першої ліги. Досвіду вистачає для тренування студентської команди чи рівня обласних змагань. Та я прагну розвиватися.

– Стан вашого здоров’я дозволяє ще іноді виходити на поле у ролі гравця?

– Травма спини не дала продовжити професійної діяльності, але на аматорському рівні граю спокійно. Однак мушу вибирати: тренувати або грати. Коли граєш, емоції зашкалюють і складно оцінити ситуацію.

– Наостанок, як оцінюєте розвиток футболу в Кам’янці-Подільському?

– Треба визнати, що на перший план виходить фінансова складова. Студенти в університеті завжди тренуватимуться і гратимуть, незважаючи на матеріальне становище чи ситуацію в країні. Але закінчуючи виш, їм потрібно заробляти на життя. Професійного футболу не маємо, тож доводиться шукати іншу роботу. ДЮСШ у місті футболістів виховує, у районі чемпіонат проводиться (ще б у місті зробити постійну першість). Але немає головної команди Кам’янця, куди б наші гравці прагнули потрапити.

Хотів би побажати більшості футбольних «фахівців» міста любити футбол у собі, а не себе у футболі, тоді команда в місті неодмінно буде.