СПОРТИВНА ЗОРЯ І СІМЕЙНИЙ ТИЛ

Запитайте у будь-якого кам’янецького важкоатлета чи пауерліфтера про історію розвитку їхнього спорту в місті, і вони обов’язково першим згадають Кіма Нагачевського.

28 листопада йому б виповнилося 85 років, але життя обірвалося понад рік тому.

Кім Нагачевський народився 1930 р. в Кам’янці-Подільському, де й прожив майже все життя. Попри те, що юність припала на нелегкі часи, він завжди знаходив час для спорту. Починав із легкої атлетики: стрибав у висоту, штовхав ядро, метав диск, також грав у баскетбол і футбол. А в боксі зумів стати чемпіоном міста. Але після перемоги у міському конкурсі силачів Кіма на все життя захопила важка атлетика. Він – 20-разовий чемпіон області – встановив чимало рекордів. Та все ж найбільшої шани Кім Павлович здобув як тренер. Тривалий час працював наставником із важкої атлетики збірної педінституту, з якою перемагав у всесоюзних змаганнях. За період тренерської діяльності підготував понад 40 майстрів спорту і більше як сотню кандидатів у майстри спорту. Чимало його вихованців нині є маститими тренерами чи суддями, як-от Микола Мельник, Вадим Воронецький, Олександр Хомовський, Вадим Рудяк.

Після виходу на пенсію Кім Нагачевський 12 років працював інструктором з лікувальної фізкультури в міській лікарні №2, де ставив на ноги навіть людей із милицями.

Любов до спорту та педагогічної діяльності Кім Павлович прищепив і дітям. Його син Олег Нагачевський – майстер спорту міжнародного класу, дворазовий чемпіон світу, чемпіон Європи, 8-кратний рекордсмен України серед ветеранів з пауерліфтингу. Зі спортом по життю йде і донька Світлана Богун.

– Світлано Кімівно, Ваш батько відомий широкому загалу як спортсмен, а яким Ви його запам’ятали у сім’ї?

– Я пишаюся батьками. Хочу сказати, що без матері не було б і батькових досягнень. Адже мама взяла на себе значну частину домашніх клопотів, щоб батько міг займатися улюбленою справою. Не кожна жінка піде на такі жертви. Але батькове плече ми все одно відчували – вихідні він обов’язково присвячував сім’ї та спільному відпочинку. Тому з дитинства в мене залишилися приємні спогади. Згодом він проводив чимало часу із внуками та правнуками, яких у нього одинадцять, тож, можливо, хтось із них продовжить його справу. Вони до останнього регулярно навідувалися в гості.

А спорт, здавалося, був сенсом його життя. Цю любов він передав у серця багатьом вихованцям. Хочу подякувати всім за добру пам’ять про батька.