ВІД МРІЙ ДО ДІЙ: ФУТБОЛ «ПО-ТИТАНСЬКИ»
Усе, як у сценарії доброго кіно: маленький хлопчик ледь не щодня вмикав телевізор і по-дитячому зачарований вдивлявся у кожну деталь гри в американський футбол, уявляв себе там, на полі, серед гравців… Поміж кремезних хлопців у різнобарвних формах, які бігали з м’ячем по полю і вражали своїми фізичними даними. Але ще маленькому Сергію ПОЛЮХУ було неймовірно важко повірити в те, що колись такий вид спорту з’явиться у нашому місті, тому мрії залишалися мріями. Та диво все-таки сталося…
– Сергію, сьогодні ти тренер команди «Титани К-ПНУ». Як зміг відчути себе у грі та хто надихнув саме на американський футбол?
– Я народився 1989 року в Кам’янці. Змалечку батько привив любов до європейського футболу: щовихідних вони із друзями збиралися, аби пограти, а я бігав за дорослими дядьками «хвостиком» і відчував себе неймовірно «крутим футболістом». Я виріс, однак про футбол не забув. I доля мені посміхнулася: одного разу натрапив на оголошення про набір у команду з американського футболу. Виявилося, що тренер хмельницьких «Гладіаторів» шукав кам’янчан-однодумців для створення нової команди. На перше тренування хмельничани прибули і поїхали, а от американський футбол залишився у моєму серці та житті надовго. Відтак вирішив започаткувати команду «Титани», за яку тепер граю. 2016 рік став знаковим для команди: ми почали співпрацювати із К-ПНУ імені Івана Огієнка, змінили назву на «Титани К-ПНУ» і, відповідно, стали першою університетською командою в Українській лізі американського футболу.
– Чому ж не обрав звичного для всіх європейського футболу, як більшість твоїх однолітків?
– Важко передати словами… Командний дух та емоції на межі, шалений рівень адреналіну, коли ти і ще десятеро твоїх братів-титанів стоїте на полі та, наче воїни, бороните свою територію або ж навпаки захоплюєте «землю» суперника. Ця гра заворожує навіть на тренуваннях. Тут гравці займаються у групах, відповідно до амплуа в грі. Знаряддя потрібно багато, починаючи із фішок та закінчуючи екіпіруванням. Новачків ми забезпечуємо необхідним. Цей вид спорту дійсно складний, не вийде просто прийти, відбігати, половити м’ячик, побити декількох людей і піти додому. А от уболівальникам не треба досконало знати всіх правил – достатньо мати загальне уявлення про базові моменти, як, наприклад, нарахування очок, тривалість гри і завдання із захисту і нападу, які мають виконувати гравці.
– Від маленької мрії про гру ти дійшов аж до тренерства. Розкажи про підопічних?
– Е ні, вони не підопічні, вони – моя друга родина. Спочатку я був тренером за необхідністю, адже інших варіантів не було. Згодом зрозумів, що це мені дуже подобається. Команда на цей момент нараховує 25 чоловік. Великий поштовх у розвитку відбувся, коли К-ПНУ взяв нас під своє крило. Головне, що вимагаю від людей, котрі приходять, – це віддача на тренуваннях і дисципліна. Для зростання необхідно, щоби було важко: без виходу із зони комфорту прогресу не буде. Цьогоріч ми беремо участь у чемпіонаті УЛАФ як самостійна команда (рані-ше виступали у складі «Гладіаторів»). Зіграли вже 4 матчі. Це наш дебютний сезон, тому здобутки скромні: одна перемога і три поразки, проте не зупиняємось і, навчаючись на власних помилках, розвиваємося та зростаємо.
– Тобі вдалося зробити практично неможливе: поєднати у собі порядного сім’янина і шаленого футболіста. Як реагує на твої синці після ігор дружина?
– Насправді моя дружина теж захопилася цим спортом. Во-на – капітан жіночої команди із флаг-футболу (безконтактна версія американського футболу) «Титаніди К-ПНУ». Донька, котрій 4 роки, також неабияк зацікавилася. От і виходить, що вся наша родина просто закохана в амфут. Друзі та рідні переживають, але завжди підтримують і вболівають. Цей спорт насправді цікавий, видовищний і загартовує справжній чоловічий характер. Ми відповідаємо за свої слова, тренуємо силу волі, стоїмо один за одного до останнього. Наша команда – це велика сім’я, в якій разом розвиваємося, долаємо труднощі, падаємо і допомагаємо одне одному піднятись. А ще з радістю приймаємо до своїх лав стійких духом людей – і стаємо сильнішими.
Ольга БАНАХ.