П'ятница, 29 Березня 2024 р.
15 Вересня 2017

БАЧУ ЦІЛЬ – НЕ БАЧУ ПЕРЕШКОД!

Данило Стасюк на фото праворучЩе маленьким він частенько «позичав» батькові боксерські рукавиці, які, звичайно ж, були завеликі та легко спадали, і з дитячим захопленням щосили, ледь дотягуючись, лупцював грушу… Як справжній хлопець, Данило СТАСЮК поставив мету і непохитно продовжує йти за нею й до сьогодні. Підтвердженням цьому стала свіжа бронзова перемога спортсмена у чемпіонаті світу серед кадетів із вільної боротьби, що відбувся з 7 по 10 вересня в Афінах (Греція).

– Даниле, кажуть, що у спортивних сім’ях діти не мають вибору майбутнього, адже батьки частенько гартують гідну заміну, а як було в тебе?

– Я «захворів» спортом, щойно пішов до школи. Моя мама відвідувала безліч спортивних секцій, тато займався вільною боротьбою та боксом. Саме він за руку повів мене на перше тренування з боротьби, а я не пручався, бо марив тим ще з дитячого садочка.

– Навчання у 1 класі ЗОШ №7 тоді міцно об’єдналось із постійними відвідинами спортзалу, а згодом – і зі змаганнями, – продовжує Данило. – Перший мій наставник – Іван Пасенко – запалив у мені віру, що все вийде. Пізніше я переймав досвід у Дмитра Пасенка, з яким пройшов, як кажуть, Крим, Рим і мідні труби (сміється). Дмитро Васильович вкладав усю душу в тренування, шукав до мене підхід – і йому таки вдалося. Відколи вступив до Львівського спортивного інтернату (ЛУФК), мене під опіку взяв тренер Віктор Глібенко. Кожен із тренерів був, є і буде для мене, як другий батько. Сьогодні вже 10 років, як я прикипів душею до вільної боротьби і ще жодного разу не пошкодував про свій вибір. Кажуть, що в усьому є дві сторони медалі, але не для мене – я поки не знайшов недоліків у своєму захопленні. Та й узагалі вважаю, що все залежить від математики мозку кожної людини: хтось шукає плюси, а хтось – мінуси.

– А як на особистому «фронті», і чи не заважають постійні тренування?

– Спорт давно став основою мого життя, адже, немов барабан у пісні, задає мені ритму. Кажуть, головне – не ціль, а шлях до неї. Свій шлях я прокладаю сам, тому стараюся, аби спорт не заважав в особистому житті, а навіть його доповнював. Проте тренування справді забирають багато часу: звичайний режим починається із зарядки о 6 ранку, потім плідні й виснажливі тренування о 9.30 та 17.00. Загалом день наповнений спортом по самі вінця.

БАЧУ ЦІЛЬ - НЕ БАЧУ ПЕРЕШКОД!Особливо важко було перед чемпіонатом світу, де взяли участь 59 країн, які представили 700 учасників. Тому було по-особливому страшно, адже на мені честь і гідність всієї України. У ваговій категорії 85 кг я впевнено проходив нелегкі поєдинки і перемагав противників. На жаль, поступився борцю з Росії, тому довелося боротись за бронзу. Узбек був гідним суперником, але я навіть не планував програвати. На останніх секундах узяв переможні 4 бали.

– Що найбільше гріє зсередини під час боїв?

– Безперечно, це підтримка найближчих. Коли боровся у Греції – вболівала вся команда, батьки, рідні, друзі дивились пряму трансляцію вдома, тому я не міг їх підвести. Крім цієї перемоги, маю бронзу у чемпіонаті Європи в Сараєві. Є й інші здобутки, але всіх не згадаєш, проте за кожен із них я особливо завдячую батькам – без них не було б нічого. Батько вірив у мене, навіть коли нічого не виходило, а мама завжди хвилювалася і жаліла. У кожній здобутій перемозі та, якщо дасть Бог, у всіх наступних є частинка тих, хто мені допомагає.

Ольга БАНАХ.