Вівторок, 13 Квітня 2021 р.
23 Листопада 2018

ІЗ ДИВАНА ДО «ДИНАМО»

Весна – пора не лише завершення школи, а й її початку. Адже саме в травні щороку проводиться відбір до дитячої школи «Динамо». Та чи просто потрапити до мрії тисяч юних спортсменів? Одні кажуть: якщо є гроші – потрапиш, інші запевняють, що це повна нісенітниця. Щороку понад 100 юнаків із палаючими очима поповнюють ряди динамівців.

Владислав ВанатАле як опинитися серед них, не з чуток знає 16-річний кам’ян­чанин, тричі кращий бомбардир України, дворазовий чемпіон Украї­ни та дворазовий чемпіон всеукраїнської зимової першості Владислав Ванат, який ось уже 7 років футболить за «Динамо», а також за юнацьку збірну України. Хлопець поділився секретом успіху з журналістами «Подолянина» та розповів, як йому вдалося втілити мрію дитинства.

– Владиславе, що потрібно, аби потрапити до дитячої школи «Динамо»?

– Лежати на дивані перед телевізором і вчасно перемкнути потрібний телеканал (сміється). На одному з них натрапив на рекламу про те, що футбольна школа «Динамо» проводить пере­гляд (набір) гравців. Попросив батька відвезти мене до Києва, він погодився.

Ми приїхали на Нивки, де розташована школа. Тренер Сергій Величко покликав хлопців 2002 року народження. Після проведення різних тестів повідомив, що хоче заявити мене на ігри в першості Києва. Так я у 9 років став гравцем школи «Динамо».

– Невже лише бажання вистачило при перегляді?

– Вогонь в очах – це добре і важливо, але виміряти його «температуру» складно. Це тонкі матерії, й віра та бажання тут відіграють не останню роль. Можна просто хотіти потрапити в «Динамо», вважаючи це модним, можна дуже хотіти, а можна хотіти так, що не ба­чити інших варіантів розвитку життя.

Я з дитинства захоплювався футболом і завжди мріяв стати відомим футболістом. Із 5 років вивчав комбінації, правила, займався. Пам’ятаю, як мій перший тренер Олексій Муляр дозволив тренуватися з хлопцями на 3 роки старшими, бо команди мого

віку ще не було. Згодом знаний у місті Віктор Залісний організував «Форвард», із ним ми об’їздили майже всю Україну, брали участь і вигравали в багатьох футбольних турнірах.

– Що веселого пригадується за сім футбольних років?

– Траплялося різне. Якось на тренуванні поділилися на команди і грали на бажання, то команда, яка програла, перекочувалася через усе поле, видовище ще те. Але веселощі не завжди присутні на полі. Був і неприємний випадок. На одну з особливо важливих ігор до мене приїхали батьки, бабуся та дідусь. Сім’я подолала 400 кіло­метрів, аби подивитися на мою гру. Коли я забив вирішальний для команди гол, то настільки зрадів, що підбіг на декілька секунд до трибуни, де сиділи рідні. За це отримав «гірчичник» (жовта картка. – Прим. авт.) від арбітра, бо таке вважалося святкуванням гола, що заборонено.

– Пригадай свій найвдаліший гол?

– Скажу відверто, найвдаліші голи для мене – це ті, які приносять користь команді, виводять її вперед. Те ж саме стосується і матчів загалом. Кожен матч, який має позитивний результат, є надважливим для всієї команди. А загалом вважаю, що футболіст «Динамо» насамперед повинен любити свою справу, багато працювати над собою, тренуватися і професійно розвиватися. Тоді кожен гол буде найвдалішим.

Ольга БАНАХ.