Вівторок, 13 Квітня 2021 р.
7 Грудня 2018

«ЯКЩО Й ПОМРУ, ТО НА СТАДІОНІ»

«Дружина кричить на чоловіка: 

Складається враження, що на першому місці в тебе футбол, а не я! 

Люба, ти помиляєшся! Як мінімум, є ще хокей».

Володимир ПташникЦей відомий анекдот насправді відображає життя. В світі не так багато чоловіків, які хоча б раз у житті не спробували себе у захопливій грі ­ футболі, і для багатьох мільйонів це не просто гра, а стиль життя. Щороку 10 грудня традиційно відзначається Всесвітній день футболу.

Коли з’явилася ця гра, точно ніхто не знає, адже існують різні версії. Проте, коли вона з’явилася на Кам’янеччині, може розповісти кам’янчанин Володимир ПТАШНИК. Його тренерський баритон можна з легкістю розпізнати серед тисячі голосів. Завжди усміхнений, підтягнутий, у гарному гуморі, спортивному одязі та з оберемком футбольних м’ячів ­ таким його знає не лише все місто, а й район. Уже понад 45 років чоловік займається тренерством, про яке розповів журналістам «Подолянина».

Володимире Петровичу, як вдається не старіти?

Я відчайдушно молодий душею. Постiйно в русi. Завжди казав і буду казати, що на пенсію не хочу, бо якщо і помру, то тільки на стадіоні (сміється). Підтримую форму. Бувають тренування, коли не вистачає когось з учнів, і я стаю на вправи замість нього. Веду здоровий спосіб життя, ніколи не палив, а 100 грамів коньяку можу випити тільки з визначної святкової нагоди. Від дня відкриття комплексу «Нова Будова» щодня проводжу там по півгодини на тренажерах і кілометр пропливаю в басейні. Також інколи на декілька хвилинок заходжу в сауну, для відновлення. А ще постійно вчуся. Адже хороший тренер має насамперед завжди вчитися, тому що удосконаленню немає меж.

А пам’ятаєте свій перший гол?

Грати у футбол почав рокiв із чотирьох, коли в тiсному дворi влаштовували футбольнi баталiї. Мiй перший тренер Iгор Сапешко навчив нас не просто бiгати за м’ячем, а, граючи, мислити. Пiсля школи влаштувався на завод «Електроприлад», де грав за цехову та заводську команди, згодом перейшов на приладобудiвний, там уже була своя футбольна команда «Iмпульс», яка брала участь у чемпiонатi областi. 15 рокiв працював на заводi та у цей час був головою ради колективу фiзкультури.

Пам’ятаю, як познайомився з «Імпульсом». Прийшов влаштовуватися в новостворене бюро мiкроелектронiки. Щойно переступив порiг прохiдної, запитали: «У футбол граєш?». І одразу ж запросили зіграти за команду у чемпіонаті області. Ми програли ­ 5:1 ­ в с.Лозове Деражнянського району, їхали засмучені додому, і я зробив зауваження хлопцям, мовляв, ви граєте неправильно. Вони запропонували стати тренером. Тоді до цих слів поставився несерйозно, але приходжу на наступну гру, а там усі сидять і чекають, коли я прийду і назву стартовий склад. Для мене це так було дивно, адже футболісти рiзного вiку, деякi старшi за мене, i раптом така довiра. До речі, після декількох місяців тренувань ми перемогли ту ж команду, якій програли 5:1, от тільки вже з рахунком 8:0.

Знаю, що Ви несли Олiмпiйський вогонь?

Так, менi його передав викладач педiнституту Богдан Ладиняк бiля зупинки селища цементного заводу, а я через кiлометр передав його студенту педiнституту Iвану Павлюку. Це було 8 липня, а вже 19­го зустрiчав вогонь у Москвi на вiдкриттi Олiмпiйських iгор.

Чому доводиться віддавати своїх учнів у інші футбольні команди?

Працюючи старшим тренером відділення футболу в ДЮСШ №2, займаюся з дітьми всіх вікових категорій, найстарші ­ 2002 року народження, а наймолодші ­ 2012. У злагодженому колективі нас шестеро тренерів, і кожному доводиться відпускати зі свого гнізда вже не пташенят, а справжніх футбольних орлів. 10 років (з 2005 до 2014) команда від ДЮСШ брала участь у чемпіонаті ДЮФЛ України. В той час нас частко­во фінансували, а коли зовсім перестали виділяти кошти на все­українські змагання та ще й ціни значно зросли, то ми беремо участь тільки в обласних змаганнях. Проте учні переростають цей рівень, тому й пропонуємо їх у команди вищого рівня.

Сьогодні грають у командах дорослих майстрів Влади­­слав Хамелюк («Чорноморець»), Владислав Полторацький («Агробізнес»), а у юнацьких ­ Владислав Ванат (київське «Динамо») і Микола Мудрий (хмельницьке «Поділля»). У всіх них першим тренером був Олексій Муляр.

Володимир Лукашевич був першим тренером у Олексія Харіпова та Максима Везнюка (обидва з ФК «Львів»), Артема Лівандовського і Сергія Леня (обидва з хмельницького «Поділ­ля»), Іллі Суботіна («Скала»), Романа Ратовського («БРВ ВІК»). Віктор Залісний першим тренував Олега Катушинського (київське «Динамо»), Дениса Зюбрицького («Буковина») та Дениса Вапнічного (хмельницьке «Поділля»).

Із моїх учнів серед дорослих гравців Алішер Якубов («Поділля»), Сергій Чорнобай («Агробізнес») і Богдан Гуменюк (футзал, серія «А» в Італії). Серед юнацьких ­ Іван Олійник (коледж імені Івана Піддубного, м.Київ), а також Денис Люкманов, Владислав Понтус, Максим Лямін, Дмитро Калінчук, Дмитро Ясінський (усі з хмельницького «Поділля»), Богдан Полудняк (донецький «Шахтар») та Микола Гуменюк (чернівецька «Спарта»).

Що найпозитивніше у нелегкій професії тренера?

Дуже багато веселих випадків. Якось у Черкасах ми їхали з командою на стадіон у переповненому тролейбусі. 

А форму ще здали не всі. Я щось не подумав і, за звичкою, кажу до своїх хлопців голосно: «Хто ще не здав труси ­ здавайте!».

Дружина Юлія звикла, що мене часто немає, бо я ­ спортивна людина. Коли ми мали одружуватися, то команда 

«Імпульс» якраз вийшла до фіналу, і дружина запропонувала перенести весілля на пізніше, бо знала, що я поїду на матч і на весілля можу не приїхати (сміється). Але родина ставиться з розумінням до моєї справи, і всі за моїм прикладом ведуть здоровий спосіб життя.

Зі смішного пам’ятаю, як якось грали в Чернігові у чем­піонаті України, доросла вікова категорія. Назад квитків практично не було. Стою у черзі до каси, щоб хоч якісь знайти. 

П’ятеро моїх хлопців пішли кудись, аби перекусити. Взяв квитки, але до потяга залишається буквально декілька хвилин. Йду у вокзальний ресторан, щоб поквапити хлопців, а там такі черги, все забито, а моїх хлопців ніде немає. Виявилося, що вони поїхали за 5 зупинок в інший заклад. Я не розгубився, знайшов на вокзалі чергову, з її телефону зателефонував у той ресторан і попросив, щоб музиканти оголосили для хлопців із Кам’янця­Подільського, що тренер їх чекає терміново на потяг. Щойно хлопці ввійшли, музиканти оголосили: «А тепер увага хлопцям із Кам’янця…». Вони потім жартували, що тільки ввійшли, а їм уже пісню замовили. Але 

історія завершилася не дуже весело. Бо вони і не поїли, і на потяг не встигли. Додому дісталися наступного дня.

Яка найголовніша проблема футболу в Кам’янці?

Відсутність фінансування. А ще не вистачає великої спортивної зали для тренувань та змагань. Уявіть лише: ми займаємося в ЗОШ №12, і ще півбіди доїхати туди містянам, а дітям із району треба з автовокзалу їхати в інший кінець 

міста. Так, є футзали, які будують і облаштовують приватні підприємці, але за одне заняття в таких залах потрібно заплатити не менше як дві сотні гривень. А я завжди казав, що не буду збирати грошей із дітей, бо це неправильно. Хочеться, щоб влада нарешті почула потреби кам’янецьких футболістів. А поки фінансуємося за власні кошти.

Ольга БАНАХ.