«ТЕНІС – МОЄ ВСЕ!»

Для рідних вона – приваблива й ефектна жінка, для колег – успішна спортсменка, для вихованців – любляча, турботлива друга мама, а для всього міста – до­свідчений тренер із тенісу. 43-річна кам’янчанка Ірина Ковальчук (на фото ліворуч) має ІІ категорію та вже понад два десятки років як тренер виховує нові й нові тенісні таланти.

– Ірино Віталіївно, коли вперше взяли до рук ракетку?

– Коли навчалася в НВК №14. У другому класі настав момент, коли більшість дітей розійшлися по гуртках. Як і всі, я не особливо усвідомлювала, чого хочу, тому вибір спочатку робили рідні. Моєму батькові сподобався теніс, хоча сам він – футболіст до глибини душі. Під керівництвом засновника тенісу в Кам’янці та, на жаль, уже покійного Бориса Григоровича Фельгіна я здобула чудові ази, виховала волю і витривалість. Після школи вступила до педагогічного університету на факультет фізичного виховання. І вже з 1995 року почала працювати тренером у спортивній школі №5. Там пропрацювала до 2013 року, до моменту, коли розформували ФСТ України і закрили 5 школу, а всіх тамтешніх тренерів направили в ДЮСШ №2, де я нині продовжую тренерську кар’єру.

– А чому саме теніс?

– Розпочавши серйозно займатися, я закохалася у цей спорт. Бо в тенісі лише гравець вирішує, як грати, і лише від нього залежить результат. Мені подобаються краса цього спорту, рухи, амплітуда, відчуття перемоги… Словами не передати ті відчуття, коли дістаєш м’яч, який, здавалося, недосяжний, і розумієш, що ти можеш, і в тебе виростають крила. А ще подобається культура тенісу. За регламентом, ні на тренуваннях, ні на турнірах спортсмен не може сваритися, вживати нецензурні слова, голосно кричати на опонента, аморально поводитися. Так само ця куль­тура стосується спортсменів, тренерів, уболівальників… Дуже не люблю некультурні види спорту, де поєдинок переростає у ворожнечу між суперниками і їхніми фанатами.

Це не просто моя робота, це і хо­бі, і дозвілля, це моє життя, моє все! Тренерська робота дуже складна, адже важливо донести вихованцям, що потрібно вміти боротися не лише за себе, а й із собою.

– Пам’ятаєте перші змагання?

– Тренер взяв мене як перспективну тенісистку разом зі старшою групою (я у 4 класі, а всі інші – ви­пуск­ники шкіл). Ми поїхали у Хмельницький, але через вікову межу я й не уявляла, що там робитиму. Тоді грала лише у матчевих зустрічах. Це не надто серйозні поєдинки, але для мене, 10-річної, то було надвідповідально. Пам’ятаю мандраж і ноги, що трусилися (сміється). Тепер я вдячна тренеру, який допоміг мені пережити цей етап життя і адаптуватися до змагального періоду.

– Що вважаєте найголовнішим у цьому спорті?

– Бажання. За 23 роки тренерства я зробила чіткий висновок: якщо у дитини палають очі, то вона гратиме, а коли ні, то марно її зму­шувати чи вмовляти. Тішить, що те­пер діти починають знайомитися з тенісом із 4-5 років. Раніше були дерев’яні ракетки, а нині для найменших виготовляють із легких ме­-талів, тому для руки це комфортно. Ще один плюс, що 4-річна дитина може до 8-10 років награтися і з’ясувати: хоче вона далі займатися чи ні. Звичайно ж, якщо батьки чи їхнє чадо не бачать перспектив великого тенісу, але їм подобається гра, то можна залишитися прос­то заради фізичного розвитку.

Щодо екіпірування, то це річ не з дешевих. Розумію, що не кожна родина може собі таке дозволити, тому єдине, чого вимагаю, – це тенісне взуття. А одяг повинен бути легким (спортивний костюм, шорти, майки, сукні, спіднички, футболочки тощо). Для малечі – бавовна, а для старших можна щось більш синтетичне. Все, що зручно. Проте моя категорична заборона – джинси, які сковують рухи.

– За кого з кумирів уболіваєте?

– Дивлюся теніс по телевізору, але більше люблю наживо. Кожен тренер знає, що тільки так можна побачити гарні удари, правильну рухливість ніг, координативність, реакцію на м’яч тощо. До речі, завжди змушую вихованців спостерігати, як грають інші діти, щоб вивчати техніку, зважати на помилки і переваги, вчитися аналізувати.

Серед моїх кумирів Андре Агассі та Штеффі Граф. Андре підкорив мене неординарною грою, а Штеф­фі – жінка з активною атакуючою позицією, яка довгий час була першою ракеткою світу. З українських спортсменів поки не можу назвати єдиного фаворита, бо за кожного уболіваю, але всім є куди рости.

Сподіваюся, що і в нашому місті колись стане більше тенісистів. Завжди всіх агітую і наголошую: для кожного охочого знайдуться і м’яч, і ракетка – аби бажання було.

Ольга БАНАХ.