ВІДВЕРТО ПРО ФУТБОЛ… ТА ІНШЕ

10 ГРУДНЯ – ВСЕСВІТНІЙ ДЕНЬ ФУТБОЛУ

Сьогодні у шанувальників гри номер один усього світу – свято. Але Все­світній день футболу – це не тільки знаковий день для гравців, тренерів і вболівальників. Невід’ємною частиною сприйняття сучасних матчів є і спортивні коментатори. Їхні голоси забезпечують інформаційну та емоційну підтримку матчу, що допомагає в глобальному розвитку цього виду спорту. Одним із таких є 45-річний журналіст, коментатор і телеведучий Роберто МОРАЛЕС, відомий вітчизняним уболівальникам багаторічною працею на різноманітних українських телеканалах. Думками та історіями про життя, власну професію, спортивне телебачення і, звичайно ж, футбол він поділився з читачами «Подолянина».
Ні, до Кам’янця-Подільського він не приїжджав, але в зоні АТО служив разом із родичем нашого колеги Богдана Боднарука, який і посприяв розмові.
«Як я міг відмовити побратиму?» – зазначив коментатор.

ЗАПОРІЖЖЯ, «МЕГАСПОРТ», «MEGOGO» І «ФУТБОЛ»

– Роберто Карлосовичу, як Ви потрапили в журналістику?
– Батько знав людину, яка працювала на обласному телебаченні в Запоріжжі, звідки я родом. Вони разом грали у футбол, і тато розповів, що син дуже цікавиться цією грою. Тому мене запросили прокоментувати матч у записі, на піратському відео. Це був 1996 рік, товариський поєдинок між збірними Франції та Бельгії. Тепер це важко уявити, але гру показали через декілька днів після того, як відбулась. Я прокоментував, начебто вийшло, але пішов далі навчатись на історичний факультет ЗНУ. І лише 1998 року спробував себе на обласному телебаченні. Там було багато спорту, і я прижився. Робочий день тривав із ранку до ночі, адже в Запоріжжі тоді на хорошому рівні були волейбол, баскетбол, гандбол і футбол.

– Роберто Карлосовичу, Ви ма­ли альтернативну професію?
– Так. Я йшов у журналістику як людина, котрій запропонували хорошу роботу в приватній фірмі на посаді, яку нині можна назвати «ме­неджером», але сказали, що потрібно трохи зачекати. Я прийшов на обласне телебачення, аби просто зачекати, і залишився.

– Але ж важко уявити, що регіональне державне телебачення у 90-х роках могло дати молодому спеціалісту нормальне матеріальне забезпечення…
– Там грошей узагалі не існувало. Одного разу вирішив піти у відпустку. Написав заяву і отримав «голу ставку», якої не вистачило
навіть на те, щоб оплатити оренду квартири. Довелося продавати речі, аби вижити впродовж того місяця. В плані інтересу було дуже круто, а матеріального забезпечення – суцільний мінус. Трохи згодом, коли перейшов у Запоріжжі з державної у приватну телекомпанію, почав заробляти хоч щось.

– Але з часом Ви таки покинули рідне місто. Пам’ятаєте пере­їзд до Києва?
– Звичайно. Вважаю, що затягнув із цим. Вдома вже була власна квартира. Дуже довго, шляхом різних робіт-підробітків ішов до цьо­-го, просто не хотів переїжджати та знову жити десь на орендованій.
У Запоріжжі залишалася дружина, а я у березні 2005 року перебрався кудись у хащі. Тоді прийшов працювати на «Новий канал» як журналіст. Та вже у червні його покинув. Бо домовлялися: я працюю, і якщо справлятимуся, то й заробіток поступово зростатиме. Але згодом почув: «Молодець, можна навіть залучати до інших проєктів, однак грошей більше не буде!».

– Далі був «Мегаспорт». Вираніше казали, що отримува­ли задоволення від усієї роботи там. Що робило цей канал таким особливим?
– Це був проєкт, створений із нуля. Всі щойно прийшли, всі рівні, молоді та позитивні. А коли колектив молодий-веселий – ідеально. Крім того, ми були втомлені досвідом роботи на інших каналах, де спорт стояв останнім. А тут спортивний контент був єдиним.

– У той період за Вашої участі виходила програма «Відверто про футбол», де разом з Ігорем Цигаником запрошували на відверту розмову знакових для українського футболу людей. Як вдавалося виводити на розмову президентів клубів?
– Це було цікаво. Коли ми підходили до власників клубів, то нас від­разу запитували: «Суркіс чи Ахметов?», а ми відповідали: «Ні, Фірташ». І люди погоджувалися, адже Фірташ у футболі взагалі не при справах. Так, наприклад, президент «Металіста» Олександр Яро­славський уперше з’явився в ефірі футбольної програми саме в нас. Він тоді розкрився як гість, як футбольна особистість. Це було цікаво і нам, і йому.

– Чи міг «Мегаспорт» не зникнути?
– Ні, це було нереально. Він став нецікавим власникам. «Мегаспорт» базувався на тому, що відомий у минулому баскетболіст Олександр Волков «пробив» через Фірташа відкриття ресурсу, де все робилося під баскетбол, а інший контент «докручувався». Але з часом це стало непотрібним, і його просто з’їли у холдингу «Інтера».

– У Вашій біографії також є робота на ТК «Футбол», який свого часу подавався як перший спеціалізований футбольний телеканал в Україні. Він відрізнявся від усіх інших?
– Так, це справді був вузькопрофільний канал, спромоглися здобути великі переваги. Свого часу був дуже цікавим проєктом.

– Тепер там немає багатьох топ-чемпіонатів. Що до цього призвело?
– Світ змінився. І кардинально. Телебачення у класичному розу­мінні вже не є вигідним і життєвим. Мати три канали – це величезні витрати, а ось онлайн-платформи дають можливість трансляції великої кількості матчів, і витрати набагато менші. Тобто, справа навіть не в тому, які чемпіонати показують «Футболи», а у відсутності охоплення всіх подій. Класичні телеканали вже відходять в інший світ.

– Наразі працюєте на стрімінговому сервісі «Megogo». Існують думки, що поява цієї платформи – крок до того, щоб українці навчилися платити за пере­гляд спортивних трансляцій.
– Це роблять різні транслятори й сьогодні. І «Футболи», і «Megogo» продають футбол. Цей продукт уже не можна давати людям безкош­товно, адже він ультрадорогий. Нині, наскільки мені відомо, футбол в українському медіапросторі – мінусовий. Але є перспектива, що він буде приносити прибутки.

– Які матчі у Вашій кар’єрі вва­жаєте найгіршим і найкращим?
– Визначити неможливо. Хоча запам’яталось, як було дуже комфортно працювати на суперкубку УЄФА 2009 року, коли «Шахтар» грав із командою «Манчестер Юнайтед». Працювали з Монако, тому це, швидше, вплив місця перебування, а не самого матчу.

ТРЕБА ЖИТИ У ЧЕМПІОНАТІ

– Яким має бути ідеальний коментатор?
– Він у кожного свій. Тому що глядачі бажають різних речей. Комусь потрібні емоції, комусь – більше інформації. Коментатор – це не прос­то журналіст, це оповідач, «Дід Панас», який розповідає казочку. Але потрібно, аби вона була не дуже казковою, а все ж співпадала з тим, що відбувається на футбольному полі.

– Для кожного суспільства потрібен свій стиль. Чи є стандарт коментування?
– Є стандартний рівень. Коли людина коментує те, що відбувається на полі, та не додає власних емоцій. Але для кожної країни – різні вимоги. Наприклад, бразильці.
В нас їх люблять ідеалізувати, бо вони кричать, проявляють емоції. Але якщо перекласти, що ті кажуть, у нас не сприймуть. Кожні 15 хвилин можуть змінюватися думки. Зараз футболіст – нікчема і кривоногий, а за декілька хвилин – Бог футболу. Для них це норма життя, а для нас – ні.

– А в українців уже є фірмовий стиль коментування?
– Ні. Але питання в тому, чи є це, наприклад, у Німеччині. Там усе дуже чітко та сухо. Але це ж вимога суспільства. В Україні колись відчувався вплив радянської школи, але, на щастя, тепер його не існує. Ос­кільки вона дуже-дуже погана. Там був один великий плюс – людей відбирали за голосом, робота дуже серйозна. Усе інше – міф. Навіть коли кажуть: «Кате Махарадзе». На­справді Кате Махарадзе був дуже посереднім коментатором, але мав прекрасний голос і грузинський шарм. Тоді справжнім професіоналом вважався лише Володимир Маслаченко. Усе інше – театральщина.

– А як потрібно вдосконалюватися коментатору, аби не втрачати актуальності?
– Питання в тому, наскільки ти цим живеш. Скажу про себе, це найпростіше. Для мене сьогодні існують декілька чемпіонатів, у яких я компетентний. В усьому іншому – ні. Сьогодні я зовсім не готовий вес­ти англійську Прем’єр-лігу, хоча за Англією частково слідкую. Люблю моночемпіонатних коментаторів, які працюють на матчах однієї ліги. Бо потрібно «жити у чемпіонаті». Можу кваліфіковано вести дві першості: Іспанії та Бразилії. І це природно.

– Скільки футболу дивитеся?
– Дуже багато, десь близько 20 матчів на тиждень. І це ми не говоримо про огляди та нарізки, лише поєдинки. Я завжди кажу: «Не дивіться багато так званого аналітичного відео, краще матч, і самі проаналізуйте». Адже думки, які виникають у твоїй голові, кращі, ніж чиїсь. Бо сьогодні, на хвилі великого масиву статистики, футбол не дивляться. Іноді читаю якусь статтю і розумію, що людина гри не бачила. Два роки тому написали: «Луганська «Зоря» – один із найкращих клубів Європи за пресингом». Луганчани в той час були справді ці­кавими та демонстрували непогану гру, але люди просто десь побачили цифри і зробили висновок.
А так не можна. Спочатку футбол, а потім – статистика.

– Як виглядає підготовка безпосередньо до матчу?
– Залежить від навантаження: кількості проведених матчів, озвучування та перекладу різних програм. Якщо постійно перебуваєш «у процесі» тієї ж іспанської Прімери, то можна просто сісти й коментувати, і це вийде. Так, можна приділити декілька годин перегляду потрібної інформації, але найголовніше – бути в контексті. Тому стандартного часу на підготовку навіть не існує.

– Чому віддаєте перевагу саме Прімері?
– Іспанський футбол подобався завжди. Крім того, легше слідкувати за чемпіонатом, мову якого знаєш і темперамент розумієш.

– А чи є життєво важливим знання мови тієї країни, лігу якої коментуєш?
– Ні. Але потрібно розуміти, що там відбувається. Кожна країна має свою специфіку. Наприклад, в Іспанії є День дурня, який припадає на 28 грудня, а не на 1 квітня, як у нас. І того дня журналіст, який не володіє місцевою специфікою, може зайти на один з іспанських спортивних ресурсів і прочитати божевільні новини, а потім ретранслювати їх в ефірі.

– Цікавіше працювати на топ-­матчі, чи гра калібру «Сельта» – «Алавес» викличе не менший інтерес?
– Усе дуже ситуативно. Найгучніші поєдинки більше привертають увагу та мотивують коментатора. Але ігри нетопових команд мають свій нерв. І прикол у тому, що, коли знаєш футбольне середовище, говориш про речі, які неочевидні для вболівальників, але цікаві. Тому не можу сказати, що у чемпіонаті Іспанії мені буде цікавіше працювати на матчі лідерів, ніж маленьких команд.

– Ви також коментуєте чем­піонат Бразилії. Чому серед різноманіття Латинської Америки обрали саме його?
– Бразильський чемпіонат люб­лю найбільше тому, що він наймасштабніший і найсерйозніший у тому регіоні. Чи багато існує країн, де є грандів 13 національного футболу? При цьому гранди можуть вилітати з елітного дивізіону. Нині три такі клуби – «Ботафого», «Васку да Гама» та «Крузейро» – знаходяться за межами Серії А. Уявити, що друга за популярністю команда країни виступає у третій лізі, в нас неможливо, а в них таке буває. Там усе нестабільно і дуже весело.

ЧИЛІ – ІНШИЙ СВІТ

Коли розмова переходить у площину латиноамериканського регіону, настає час поговорити про одну з країн цієї частини світу – Чилі. Оскільки наш співрозмовник має саме чилійське коріння. Його батько – житель Сантьяго, який у 70-х приїхав на українські терени та волею долі за­лишився у Радянському Союзі.

– Роберто Карлосовичу, як вийшло, що батько опинився в CРСР?
– Він працював на заводі «Ma­deco» у Сантьяго і паралельно перебував у профспілці «Madeco». Радянський Союз дуже хотів товаришувати з усіма профспілками.
І батьку запропонували поїхати сюди на екскурсію. Коли він був у Союзі, вдома стався заколот Аугус­то Піночета, який прибрав владу до своїх рук. Тими, хто до останнього захищав легітимного президента Сальвадора Альєнде, були його особиста охорона та члени профспілки «Madeco». Тому після держзаколоту всім профспілковцям оголосили смертний вирок. Повертатися і доводити, що ти перебував за кордоном, було б досить проблемно. У Чилі за Піночета людей вбивали дуже просто. У той час чилійські спільноти у ФРН та Швеції запропонували батьку з колегами перебратися в ці країни, але тут справжнє обличчя показав Радянський Союз. Їм сказали: «Ні, хлопці, ви нікуди не поїдете, бо ваші документи в нас!». Тому й варіантів не залишатись у нього не було. Ця історія показує всю мерзенність СРСР.

– Але ж Ваш батько був іноземним громадянином. Він мав можливість хоч іноді виїжджати за кордон?
– Лише одного разу, і то зі скандалом. 1978 року наполіг, аби його випустили з країни, оскільки моя бабуся, яка тоді проживала в Аргентині, помирала від раку. Його випустили, однак ми з матір’ю залишилися заручниками. Маму по­збавили роботи, і в КДБ попіклувалися, щоб її нікуди не взяли. І лише коли тато повернувся, ми почали більш-менш нормально жити.

– У 90-му родина переїхала у Чилі. Яким був період життя там?
– Тато дуже хотів повернутися на Батьківщину. Також було очевидно, що Радянський Союз розвалюється. Побачене у Чилі виглядало як інший світ, зовсім не схожий на СРСР. Довелося вдосконалювати іспанську, бо хоч батько мене і навчав мо­ви у дитинстві, але цих мінімальних знань було недостатньо для спілкування.

– Як склалися стосунки з однолітками, чи доводилося стояти за себе?
– Звичайно, що доводилося. У кож­ному суспільстві потрібно постояти за себе. Будемо чесними: тоді весь світ людей із Союзу сприй­мав як якихось зомбі. Для чилійців СРСР був тотальною екзотикою. Тому місцеві до нас ставилися несерйозно, проте й без відвертого негативу.

– Тодішній чилійський футбол переживав час падінь і злетів…
– Я був на матчах у Сантьяго, хоч і на топових не довелося. Зрозумів, що у Чилі справді люблять футбол. За своїх гравців чилійці готові всіх «розірвати», але й так, як там «розносять» футболістів, у нас ніколи не «розносили».

– Чому невдовзі родина все ж повернулася в Україну?
– Мінімум із двох причин. По-­перше, нам юридично так і не вдалося повернути будинок, який належав батьку, коли він поїхав із Чилі. По-друге, мама не змогла адаптуватися. Крім того, було куди повертатись у Запоріжжі.

РОСІЯ – БОЖЕВІЛЬНИЙ СУСІД

Коли 2014 року сталося російське вторгнення на українські території, Роберто Моралес зай­мався улюбленою справою на ТК «Футбол». А вже у липні наступного року наш співрозмовник отримав повістку та відбув спочатку в навчальну частину, а потім – в околиці Бахмута, аби до осені 2016 року захищати українські землі в лавах зенітно-ракетних військ.

– Роберто, Ваша військова підготовка тривала місяць-півтора. Чого за цей час може навчитися людина, яка раніше не була причетна до війська?
– Під час навчання ми набували навиків зв’язківців і чогось таки навчилися. Але будемо чесно казати – небагато. У мене у військовому квитку був запис «Діловод діловодства», але це тому, що до 29 років не мав українського паспорта, а потім потрібно було вписати у військовий квиток хоч якусь професію. І, напевно, так написали, коли побачили, що я – випускник істфаку. Але коли потрапляєш до реальної армії, всі ці записи мають дуже умовне значення і мало впливають на направлення та рід військ.

– Якими були Ваші службові обов’язки?
– Дуже різноманітні. Доводилося моніторити небо в командно-­штабній машині, патрулювати периметр частини, виїжджати в поля із засобами протиповітряної оборони. Я не був військовим фахівцем, але там потрібні люди. Тому до­водилося як висуватись уперед до лінії зіткнення, так і виконувати якісь звичайні господарчі обов’язки.

– Якого досвіду набули за цей час?
– Десь після 30-ти весь потрібний досвід уже набутий. Далі тільки треба його правильно інтерпретувати. Тому найважливіше, що я познайомився з дуже хорошими людьми. Ми продовжуємо спілкуватися. І, наприклад, якщо в той час, коли не можу розмовляти, телефонує просто знайома людина – перетелефоную протягом двох днів, якщо побратим – значно швидше.

– Що потрібно зробити україн­цям, аби виграти війну?
– Ми не можемо її виграти. Маємо, як ізраїльтяни, боротися, скільки потрібно. У нас є здоровенний божевільний сусід. Наше завдан­ня – просто стримувати його. Люди люблять кіно, де хтось завжди перемагає, але життя не таке. Весь час потрібно боротися.

ШОТЛАНДІЯ НАЙСЛАБША

Насамкінець у розмові неможливо було обійти національну збірну України з футболу, адже після вдалого чемпіонату Європи та несподіваної зміни тренера наша команда змогла потрапити у плей-оф за вихід у чем­піонат світу. Навесні головна команда країни боротиметься за те, щоб вдруге за часи незалежності та вперше за 16 років зіграти у світовій першості. Першими суперниками українців стануть шотландці. Гра відбудеться 24 березня у Глазго. Далі переможець гри зіграє за путівку на мундіаль із переможцем пари Вельс – Австрія.

– Роберто Карлосовичу, недавно наша збірна пройшла важкий груповий етап відбору на ЧС. Які Ваші враження від відбірної кампанії?
– Тішить, що в останній грі ми побачили, як збірна України повернулася до тактичного розташування часів Андрія Шевченка. Тобто Олександр Петраков зрозумів, що в нього немає часу, аби підлаштовувати команду під схему 5-3-2, яку він використовує все життя. Жоден із клубів, за які виступають збірники, не грає таким чином. Не беремо до уваги «Аталанту» Руслана Малиновського, оскільки там є 5-3-2, але з іншою інтерпретацією.

– Як ставитеся до жереба, що випав українцям?
– У нас усе найкраще, що могло бути. Сучасна Шотландія – дуже слабка команда. У них є, можливо, лише настрій. Матчі на глазгівському Хемпден Парку для гостей є пев­ною проблемою через занадто емоційних уболівальників. У шотландців є один класний гравець – лівий захисник Робертсон. Але це одна позиція. У них психоемоційний стан переважає футбольний клас. Проблемою можуть стати лише трибуни. Всі сподівання Шотландії суто на емоції.

– У разі перемоги мініфінал ми граємо з Вельсом або Авст­рією. Кого слід очікувати?
– За логікою, перемагати має Австрія. Але вона не сильніша за нас. Вони перемогли Україну в чемпіонаті Європи, але немає їхньої жодної очевидної переваги над нами. Якщо пройде Вельс, то це для України ще краще, оскільки вони мають менш збалансований склад, ніж збірна Австрії. І в них лише трохи кращий склад, ніж у Шотландії. Єдина загадка – капітан валійців Гарет Бейл. Якщо він згадає свої футбольні навички – буде біда.

– Британці матимуть над нами перевагу фізично, чи це міф?
– Усі футболісти британських чемпіонатів мають хороший тонус при інтенсивній боротьбі. Для них це справді плюс. Але, якщо до цього не додається футбольний клас, їхній темп можна рвати, і цей козир не працюватиме. Тому нічого страш­ного немає.

– Тож можемо робити оптиміс­тичні прогнози щодо кваліфікації на мундіаль?
– Варто на це сподіватися. Звичайно, не варто думати, що ми обіграємо Шотландію однією лівою. Потрібно постійно тримати концентрацію уваги. Вони дуже активно починають, чим виводять суперників із нормального стану. Якщо не дати цього зробити, то далі треба грати і перемагати. А згодом виходити на чемпіонат світу.

Олександр ЩЕРБАТИХ.