ДОВГОЛІТТЯ НЕ ЛИШЕ У КАРПАТАХ
…І в нашому місті існує заклад, який допомагає людям похилого віку не лише продовжити кількість років, але й, що найважливіше, значно покращити їхню якість. Мова йде про територіальний центр соціального обслуговування (надання соціальних послуг) «Довголіття». Коли 6 років тому це «дитя» тільки народилося, його «хрещені батьки» Надія ПІДСКОЦЬКА та Валентин ГРУБЛЯК навіть не здогадувалися, якої популярності набуде їхнє «Довголіття»…
ЄДИНИЙ В УКРАЇНІ
2005-й для медичної галузі міста був рушійним. Реорганізація включала в себе і вирішення питання щодо подальшої долі міської лікарні №2. Спочатку йшла мова про створення на її території госпітального відділення для ветеранів та інвалідів Великої Вітчизняної війни, але Надія Костянтинівна та Валентин Тимофійович, тодішній головний лікар міськлікарні №2, пішли далі. На сесії міськради вони порушили питання про створення центру, аналогів якого в Україні не було, та й сьогодні немає. Тодішній мер Олександр МАЗУРЧАК «першопроходців» підтримав. З перевагою всього в один голос рішення було прийнято. Очолив заклад Валентин ГРУБЛЯК.
Величезним досягненням тієї команди було те, що фінансування Центру до сьогодні здійснюється з Держбюджету. З кожним роком збільшувалася кількість відвідувачів, послуг, палат і навіть поверхів. Сьогодні «Довголіття» охоплює 5 поверхів (останній було відкрито у жовтні минулого року). Його нинішній директор Іван АНТОНЮК, який очолив Центр у січні 2009-го, впевнений, що ще є можливості для розширення, покращення та вдосконалення.
– Іване Івановичу, Ваш попередник Валентин Тимофійович був лікарем. У Вас, наскільки нам відомо, немає вищої медичної освіти. Вважаєте, що для того, аби очолювати такий заклад, вона не обов’язкова?
– Я – медик освітньо-кваліфікаційного рівня «Бакалавр», маю вищу економічну освіту та сьогодні здобуваю вищу освіту психолога. Саме таке поєднання, на мою думку, найкраще підходить для того, аби керувати нашим Центром. Звичайно ж, Валентин Тимофійович підтримував мене на перших порах. Сьогодні він працює у нас лікарем-реабілітологом.
У ПОШУКАХ МОРКВИ ПО 3,5 грн.
– Від Валентина ГРУБЛЯКА Ви отримали у спадок унікальний заклад. Яким сьогодні є «Довголіття»?
– Як раніше, ми залишаємося єдиним закладом в Україні, який надає широкий спектр послуг та обслуговує таку велику кількість клієнтів. У нас функціонують відділення соціально-медичної реабілітації на 50 ліжок, відділення тимчасового перебування та довготривалої реабілітації на 27 ліжок і відділення соціально-побутової адаптації на 30 відвідувачів у день. Обслуговують Центр 90 відповідальних, відданих своїй справі людей.
До січня 2011 року ми обслуговували тільки мешканців нашого міста. Безкоштовно обслуговуємо всі пільгові категорії: ветеранів та інвалідів Великої Вітчизняної війни, учасників бойових дій, вдів загиблих, чорнобильців, пенсіонерів та інвалідів усіх груп загальних захворювань. А сьогодні, за рішенням міськвиконкому, на платній основі можемо надавати послуги громадянам не лише України, але й інших країн.
Нам надаються субвенції з Києва, а вже міська рада виділяє кошти на Центр. Якщо раніше місто добряче переполовинювало надходження (від нас забирали близько півтора мільйона гривень), то цього року нова влада взяла лише 300 тисяч. Але з міського бюджету розвитку повертає нам 200 тисяч на капітальний ремонт даху харчоблоку та пральні та заміну лічильника. З теперішньою владою в нас склалися дуже тісні стосунки. Михайло Євстафійович завжди нас вислуховує, в короткий термін намагається вирішити будь-які проблеми, які можна вирішити на рівні міської влади.
– Реабілітацію після яких захворювань Ви пропонуєте?
– Кардіологічних, неврологічних, терапевтичних, а також після хірургічних втручань і травм. У середньому людина в лікарні перебуває 10-12 днів, але реабілітаційний період може тривати декілька місяців, рік або й більше. Саме стільки пацієнт може перебувати в нас. Усі лікувально-профілактичні процедури та харчування безкоштовні. На день на одного пацієнта витрачається близько 80 гривень. Останнім часом дещо відчуваємо нестачу коштів саме на харчування. Ми відштовхуємося від середньої ціни продукції на рівні області. Але ж у Кам’янці далеко не ті ціни, що у Хмельницькому. От і викручуйся, як можеш. Де, скажіть, купити кілограм моркви по 3,5 гривні, капусти – по 7,5, а свинину – по 34 гривні?! Добре, що Володимир ПОЛУБОТКІН погодився протягом року постачати нам м’ясо саме за такою ціною, незважаючи на інфляцію, а то м’яса не бачили би.
– Іване Івановичу, для того, щоб Ваші пацієнти справді довго та якісно жили, які послуги надає Ваш Центр?
– У нас знаходиться відділення соціально-побутової адаптації. Після процедур людині необхідно певний час полежати (маємо 4 ліжка). Ми годуємо її гарячим обідом, і тоді вона може йти додому. Також тут є кабінети геронтолога, психолога, фізіопроцедур, голкорефлексотерапії, аромотерапії, масажний, ЛФК, апарат «БАРС», фітобар.
На першому поверсі функціонує кабінет соціально-трудової реабілітації, в якому працює керівник міської громадської організації молодих інвалідів Наталя БЕЗПАЛЬКО. Там ми облаштували невеличку кухню для відновлення втрачених функцій. Люди знову навчаються готувати їжу. Для розробки моторики пальців є секції вишивання, бісероплетіння, випалювання на дереві, ліплення картин із тіста. А ще є бібліотека. За два роки я зібрав понад дві тисячі книг. Особливо наших відвідувачів цікавить література про війну та будівництво комунізму.
– То інтернет-клубом Вам перейматися не треба…
– Чому ж? Наш Центр сьогодні бере участь у проекті, який організував Міжнародний фонд «Відродження». Якщо перед 9 травня мені вдасться виграти 200 тисяч гривень, то у нас буде електронна бібліотека, більярд, теніс і спортивний майданчик для гімнастики.
Є ЧИМ ПОХИЗУВАТИСЯ
– Чого вже вдалося досягти за останній час?
– Минулого року придбали автомобіль «Газель» для перевезення інвалідів-візочників, який укомплектований автопідйомником, двома інвалідними візками та шістьома пасажирськими місцями для супроводжуючих. У вересні відкрили єдиний в області пункт прокату і ремонту інвалідних візків та ортопедичного обладнання. Тільки в нашому місті – 350 інвалідів-візочників, а людей на милицях – понад тисячу. Також єдині в області маємо автопідйомник німецького виробництва для лежачих і тих, яких потрібно вчити ходити. Навіть обласна лікарня не має такого обладнання.
Ми дуже тісно співпрацюємо з Товариством «Кам’янець-Подільський-Вісбаден», яке постійно надає нам гуманітарну допомогу.
Минулого року створили інформаційний сектор, котрий був вкрай необхідний. У секторі приймають громадян, оформляють документи, беруть замовлення на соціальне таксі та ремонт інвалідних візків, а також організовують чергу. На жаль, щоб потрапити в наш Центр, людям доводиться чекати півтора-два місяці.
У жовтні урочисто було відкрито п’ятий поверх, на якому розміщено відділення тимчасового перебування та довготривалої
реабілітації. Зроблене воно за усіма європейськими стандартами. На його зведення було виділено з бюджету розвитку нашого міста понад 700 тисяч гривень. Палати одно- та двомісні у вигляді боксів. У них із сонячного боку встановили кондиціонери. Також доводимо до ладу кімнату зустрічі родичів з нашими клієнтами. Деякі люди у нас перебувають рік або й більше. Родичі хочуть з ними нормально поспілкуватися, випити по чашці чаю з тістечками. А в палаті це робити незручно. Також у тій кімнаті можна відзначати різні свята. Через те, що перебування тут довготривале, наші пацієнти перераховують на рахунок Центру 75 відсотків своєї пенсії. За ці кошти людину доглядають, забезпечують харчуванням і медикаментами.
На третьому і четвертому поверхах – відділення соціально-медичної реабілітації. Перебування в
них – два-три тижні, тому й забезпечення повністю безкоштовне.
Два роки тому на території «Довголіття» ми посадили фруктовий сад з 85-ти дерев. Цього року чекаємо на перший урожай. А ще маємо 25 соток городу. Він потрібен для людей, які хочуть попрацювати на землі. Це теж своєрідна терапія.
На першому поверсі знаходиться капличка. До нас щотижня приходить отець Віктор – настоятель храму Покрови Пресвятої Богородиці. На четвертому або п’ятому поверсі, біля святих образів, він проводить службу. Також нас навідують і католицькі священнослужителі, і віруючі інших християнських конфесій.
ВІЗ І ДОСІ ТАМ
– Ваш заклад піклується не лише про хворих, але й про їхніх родичів. Як сьогодні функціонує опікунський центр?
– Він, як завжди, актуальний. У ньому надається допомога людям, які опікуються хворими, прикутими до ліжка. Ініціатором створення цього Центру була Надія Костянтинівна. В перший день його відкриття до нас прийшло близько 150 людей. Ми навіть не знали, де всіх розмістити. Там рідних навчають не лише, як правильно доглядати за інвалідами, але й як самому психологічно витримати та підтримати близьку людину. На жаль, сьогоднішній керівник міського
управління соцзахисту та праці вважає, що такий Центр у цьому приміщенні зайвий…
– Крім того, щоб зберегти опікунський центр, що ще хотіли би зробити?
– Хочемо мати автономну котельню. Тепло цього року нам відключили 2 квітня, а старші люди дуже мерзнуть. Вони ж – як діти. А ще хочу на території «Довголіття» збудувати бювет. Колишній міський голова Анатолій НЕСТЕРУК підтримував мене в цьому питанні. Навіть проект був розроблений. Сподіваюся, що і Михайло СІМАШКЕВИЧ не відмовиться від цієї ідеї. Місце для бювета є, та й коштів на його будівництво потрібно не так уже й багато, а кам’янчани отримають постійний доступ до чистої джерельної води.
– У пресі Ви неодноразово порушували питання створення соціально-реабілітаційного центру для молодих інвалідів. На якому етапі вирішення знаходиться ця ідея сьогодні?
– На жаль, віз і досі там. Уже понад 5 років на вулиці Франка, 30, пустує приміщення колишнього фітобару поліклініки. Саме там і хочемо створити цей заклад, який дуже необхідний молодим інвалідам. Дитина закінчує сцеціалізовану школу, а далі куди? Хто більш здоровий, йде в планово-економічний технікум, а решта сидять удома. Вони залишаються наодинці зі своїми проблемами та батьками, які змушені відмовитися від роботи. А коли б Центр запрацював, то на спеціальному транспорті, який у нас є, ми би вранці забирали дитину, а ввечері привозили додому. Їм дуже не вистачає спілкування між собою, з ними ніхто не займається.
Батьки скаржаться, що в місті навіть немає безкоштовного спеціалізованого залу ЛФК, де би з дітьми проводив заняття кваліфікований інструктор. Немає спеціалізованого басейну, який дуже потрібен. Також їм потрібне навчання та адаптація до життя. Саме в тому приміщенні хочемо зробити для них інтернет-клуб, ігрову та навчальну кімнати. У нас є вся необхідна база, якою безкоштовно зможуть користуватися молоді інваліди. Якщо ми створимо його як дочірній центр при нашому, то фінансуватися він буде з обласного бюджету. Врешті, зробити дочірній центр значно дешевше, ніж створити окремий. До речі, область також підтримує нас у цьому питанні. Підтримує і міський голова. Щоправда, начальник управління соцзахисту та праці не поспішає його розглядати…
ДЕ ЧУТКИ І ДЕ ПРАВДА?
– Не приємно про це говорити, – продовжує Іван Іванович, – але містом поширюються чутки, ніби для того, щоб потрапити в наш Центр, потрібно дати хабар близько 300 євро. Від початку року в Центрі було понад 20 перевірок різних інстанцій, і, крім нашого відповідального ставлення до своєї роботи, вони нічого не виявили. Напевно, ті, хто поширює чутки про хабарі, не задумуються: з кого ж брати? З пенсіонера, який має 700-800 гривень пенсії? Деякі пенсіонери до мене приходять і чесно кажуть, що вдома не мають що їсти. Чи я хоч одному відмовив? Побудуть у нас декілька місяців, потім знову йдуть додому. Є й такі, яких дорослі діти вигнали з дому, забрали документи, а квартиру продали. Ми також беремо їх до себе, допомагаємо відновити паспорт та оформляємо в будинки престарілих. Минулого року, коли був сильний мороз, ті бідні люди не переставали до нас ходити. Приходять, плачуть, кажуть, що коли виженемо, то вони замерзнуть на вулиці. Що робити? Брали у відділення, годували, зігрівали…
Про те, як насправді зігрівають у Центрі, розповідає один з його пацієнтів – пенсіонер Віктор ВОЛОШИН:
– Тут знаходжуся вже місяць. Усім задоволений. Вищий клас! Лікарі, медсестри, санітарки – всі дуже уважні, привітні. Всюди чистота і порядок.
– Вікторе Болеславовичу, рідні їсти приносять?
– Що Ви! Мені всього вистачає, харчування відмінне. За радянських часів бував у різних санаторіях. А нині нема за що роз’їжджати. Та й навіщо кудись їхати, коли в рідному місті такі умови?! Буду проситися, може, мене ще й на зиму візьмуть.
P.S. Приводом до написання цього матеріалу стали численні листи-подяки на адресу редакції. 34 (!) пацієнти «Довголіття» висловлюють своє захоплення уважним ставленням, повагою, умовами та доглядом, які вони відчули в Центрі: «… Нам, старикам, их теплое, трепетное и небрезгливое отношение – бальзам на раны, не менее целебный, чем лекарства и процедуры. Они считают свое дело профес-сиональной обязанностью и священным долгом перед стариками. Они, родные, дарят нам не просто долголетие, а вторую жизнь… Инвалид Великой Отечественной войны, участник боевых действий, член Совета ветеранов города Александр ВЕЩУНОВ».
