КАМ’ЯНЕЦЬ У ПЕРСПЕКТИВІ

Кажуть, добре там, де нас нема. А там, де ми є, як воно живеться-мається? Чи задумуємося ми за щоденними клопотами, наскільки комфортне наше життя в рідному місті? Більшість скаже, що немає часу на такі роздуми. І не треба – за нас подумали інші, навіть винесли свій вердикт.

СПИНИЛИСЯ НА 25-МУ. ПОКИ ЩО

Останні декілька років журнал «Фокус» проводить рейтинг «Найпривабливіші для життя міста України». Цього року, на початку жовтня, таке дослідження зробив ще й аналітичний центр «Universitas». Як не прикро, за обома рейтингами наш Кам’янець має далеко не найкращий вигляд. 

За версією «Фокуса», раніше ми посідали 13-те місце серед 55 містп-ретендентів. А цього року спустилися на 25-те, набравши у загальному підсумку 361 бал. Оцінка рейтингу міст журналом «Фокус» проводилася за 55-бальною шкалою, а найкращі міста визначалися за сумою балів за 14-ма параметрами: населення, міграція, інфраструктура, бюджет, екологія, злочинність, ділова активність, безробіття, середня заробітна плата, житлово-комунальні послуги, нерухомість, вища освіта, культура і туристична привабливість.

За версією «Фокуса», цього року найкращою для життя в Україні стала Одеса, зважаючи на високий рівень ділової активності та працевлаштування населення.

Друге місце дісталося Києву. А останнє місце в цьому рейтингу посів Бердянськ, набравши всього 261 бал. 

Дещо відрізняється жовтневий рейтинг, створений аналітичним центром «Universitas». Він проводив дослідження 178 міст України, розподіливши їх на великі (з кількістю мешканців понад 50 тисяч) і малі (менше 50 тисяч). Дослі­дження включає статистичні дані Держкомстату, Асоціації міст України, «Google AdWords», експертне опитування, а також опитування читачів сайта «Регіональні новини».

Список 22-х найкращих за якістю життя великих міст України очолили Калуш і Ялта, на третьому місці – Івано-Фран­ківськ. Ці міста мають відкрите і підзвітне їхнім жителям управління, високий рівень міграції в міста, розвинену соціальну інфра­структуру, низьку дитячу смерт­ність, якісне медичне обслуговування та значні інвестиції в основний капітал. До речі, це і є основні параметри, за якими визначали переможців. Далі у цьому списку – Бровари, Львів, Сміла, Чернівці, Одеса, Новоград-Волинський, Мукачеве, Коростень, Прилуки, Ізмаїл, Іллічівськ, Білгород-Дністровський, Дрогобич, Артемівськ, Феодосія, Дніпродзержинськ, Євпаторія, Мелітополь і Ніжин. Як бачите, Кам’янець-Подільський не потрапив до списку щасливчиків. Звичайно, тішить те, що він не потрапив і до найбільших міст-«лузерів» з найгіршою якістю життя, до яких увійшли Слов’янськ, Харцизьк, Костянтинівка, Алчевськ, Запоріж­жя, Хуст, Луганськ, Красноперекопськ, Дніпропетровськ і Торез. 

Виникає запитання: куди ж тоді потрапив Кам’янець? За версією аналітичного центру «Universitas», до так званих перспективних міст, у яких забезпечуються більшість основних соціальних, екологічних, медичних, освітніх, інфраструктурних, інвестиційних, демографічних і культурних стандартів якості життя. За умов цілеспрямованої роботи ці міста можуть із часом перетворитись на міста-лідери. Що ж заважає Кам’янцю стати лідером уже сьогодні? Це низький рівень середньої заробітної плати (за даними Держуправління статистики в Кам’янець-По­діль­ському районі, вона складає 1749 грн., найнижчий рівень зафіксовано у Трускав­-ці – 1381 грн., найвищий – у Южному – майже 5 тис.грн.); значний рівень безробіття (2,2% офіційно зареєстрованих безробітних, хоча реальна цифра в декілька разів вища); міграційна статистика має негативний баланс (за 6 місяців поточного року в місто прибуло 746 громадян, вибуло – 1892) та багато іншого.        

ПОГАНОМУ ТАНЦЮРИСТУ…

А що з цього приводу думають пересічні кам’янчани? Із запитанням «Чи комфортно жити в нашому місті?» ми звернулися до кам’янчан, більшість з яких не переймаються тими чи іншими рейтингами, але їх турбує рівень власного життя і рідного міста.   

Олександр МЕЛЬНИК, 47 р., безробітний:

– Cьогодні ми розкручуємо Кам’янець туристичний, але за радянських часів ми були одним з промислових міст. Працювали заводи ім.Петровського, «Електро­прилад», кабельний, цукровий, соковий, консервний, молокозавод, м’ясокомбінат, тютюнова фабрика… Нині майже всі  вони не працюють або працюють не на повну потужність. То який рівень життя у нас може бути? 

Галина СЕМЕНИШИНА, 54 р., продавець:

– Про яке краще життя можна говорити, коли в наш під’їзд страшно увійти?! Козирок ще минулого року обвалився. Добре, що нікому на голову не впав. То його хіба ЖЕК полагодив? А ремонт у під’їзді не пам’ятаю, коли й робився. Стіни облущені, вікна вибиті, і це тоді, коли вже увімкнули опалення. Не допросишся, щоб поремонтували лавки. 

А що робиться в наших лікарнях? Якби ж гроші йшли тільки на ліки, а то ж до тебе ніхто й не підійде, поки не попросиш «по-особливому». Але ж скільки того «особливого» – 1200 гривень зарплати, з якої ще жити після повернення додому.  

Андрій ДЗИСЬ, 35 р., майстер на виробництві:

– Біля Центрального ринку, навпроти магазину «Тано», заборонили стоянку автомобілів. Тепер у районі ринку машину поставити можна на стоянці гуртового. Той, хто там уже паркувався, мене зрозуміє. Після дощу – можна втопитися. Щоб хоч десь припаркуватися, потрібно петляти поміж деревами, уважно придивляючись, щоб, бува, не зачепити інше авто, яке може стояти як завгодно, або щоб не злетіти в прірву.

Я не можу сказати, що влада нічого не робить: і Лебедине озеро, і парк із «кліткою»… Але, вибачте, коли людину залишили без повноцінного обіду, то десерт їй не на радість. 

А наші дороги!?.. Нині навіть централь­ні вулиці далекі від нормального стану, а що вже говорити про невеличкі?! Наприклад, біля Центрального парку, на Пушкінській, у декількох місцях настільки запали каналізаційні люки, що коли машина на них потрапляє, в ній  диски гнуться. Моя знайома неодноразово телефонувала з цього приводу в службу міськвиконкому – жодної реакції. А спробуйте проїхатися Північною, яку нещодавно відремонтували. Де ж той ремонт?! Якось чув по радіо коментар директора «Тепловоденергії» Валерія ГОРДІЙЧУКА, котрий відверто критикував ремонт доріг, пояснюючи, що під ними – гнилі труби, які рано чи пізно доведеться замінювати, знімаючи нещодавно вкатаний асфальт. Люди добрі, якщо ми вже вкладаємо такі гроші, то, може, варто робити все з толком, поступово, крок за кроком?..

І НАОСТАНОК

…Але чи в Україні хоч десь робиться все у свій час? Виявляється, що так. Мене зацікавило, як місто Калуш із 

70-тисячним населенням (Івано-Фран­ківщина), посіло І місце у рейтингу. В Інтернеті натрапила на сайт «Николаевского обозревателя», в якому мешканцям Миколаєва розповідають про досягнення Калуша, завдяки яким він і посів першу сходинку.

«…Ще донедавна місто мало 30 міль­йонів гривень нестачі в бюджеті, та вже за два останні роки усе змінилося, і тепер бюджет має дохід понад 300 міль­йонів. 

У всіх школах і під’їздах багатоповерхівок – пластикові вікна, дахи перекриті, повністю замінено водопровідні труби на пластикові, а це дозволяє не переривати місто в опалювальний сезон і не відмивати гроші на ремонті, а спрямовувати їх на важливіші потреби.

Муніципальна міліція патрулює місця зі стихійною торгівлею, чергує в школах. Дороги знаходяться в ідеальному стані. До того ж уночі всі пішохідні переходи освітлюються. Сміття прибирають новими сміттєзбиральними машинами, які знаходяться на балансі міста. В лікарню люди приходять лише з тапками і халатом – абсолютно все лікування оплачується з міського бюджету». 

І це в тій самій Україні, в якій і ми з Вами  живемо…