Четвер, 21 Жовтня 2021 р.
4 Травня 2012

ЩОБ ПОЧУВАТИСЯ ПОВНОЦІННИМИ ЛЮДЬМИ

Наталія БезпалькоЯк часто ми нарікаємо на свої проблеми, скаржимося на різні негаразди, не розуміючи, що у нас є величезне багатство: ми можемо ходити, бачити, слухати, хоча цього і не цінуємо. Але є люди, які позбавлені таких можливостей, проте від них рідко почуєш нарікання. Їм не можна – вони повинні триматися. Втративши певні функції, вони відкривають у собі нові можливості, прагнуть довести собі, що є такими ж, як і всі.

Завітавши до голови Кам’янець-Подільської громадської організації інвалідів «Гармонія» Наталії БЕЗПАЛЬКО, я зустрів привітну, енергійну і, попри інвалідний візок, життєрадісну жінку, після спілкування з якою по-іншому дивишся на життя.

– Наша організація зовсім молода, їй шість років, – розпо­відає Наталя Вікторівна, – вона була створена з колективом людей-однодумців. Вік учасників організації – від 16 років і старші. У нас люди з обмеженими фізичними можливостями, але з не­обмеженим творчим потенціалом.

Спочатку зібралася невеличка група людей, які вирішили створити організацію. В усіх різні захворювання, але ми хочемо показати, що люди з обмеженнями не є прохачами макаро-

нів – вони можуть навчатися, творити чудові речі: вишивку стріч­ками, вироби із соленого тіста, бісеру тощо. Я сама навчаюся різних технік, а згодом навчаю інших. У нашому колективі 44 особи, і всі хочуть щось творити. Дехто пише гарні вірші, казки, оповідання, незрячі люди роблять шедеври з бісеру. Звісно, не можна усіх всього навчити, люди приходять, приглядаються і згодом знаходять себе у якомусь творчому напрямку.

Робимо чимало виставок як у нашому місті, так і на фестивалях в інших містах. Завдяки цим старанням міська влада нас побачила і зрозуміла, що ми не прохачі, а талановиті люди, які можуть щось зробити. Ми захищаємо різні проекти, щоб отримати кошти на закупівлю бісеру, фурнітури, матеріалів для виробів. Завдяки цьому, а також підприємцям-благодійникам та міській владі, створили кіоск у сувенірному містечку. Тепер лю­ди з обмеженими можливостями можуть реалізовувати свою продукцію. Виставляємо й ви­роби інших кам’янчан, даючи

їм можливість заробити трохи коштів.

Але що мене дивує: людям нині потрібні навіть не гроші – вони хочуть розваг, цікавих зустрічей і занять, виїздів на природу. Тож ми створили багато різних гуртків. Маємо дуже друж­ний колектив, куди вливаються і батьки, котрі привозять до нас своїх дітей, вони із задоволенням їздять з нами на відпочинок, займаються з дітьми і бачать результат.

Дитині дуже важко бути замкненою в чотирьох стінах, але коли збирається дружна компанія, то з’являється можливість розкрити свій потенціал. Наприклад, зберуться на кухні й вирішать: «А давайте картопляників насмажимо?» – «Давайте!». І швиденько, один картоплю чистить, інший натирає… Батьки потім кажуть: «Ви знаєте, вони вдома кажуть, що не вміють таке робити!». Батьки часто стараються робити все замість дітей, але в нас такий девіз: кожен робить свою роботу самостійно, тому що батьки не вічні, а дітям треба буде йти в життя. Їм подобається, коли їх поважають, бачать у них особистість. Ми стараємося жити повноцінним життям.

– У нашому місті планувався молодіжний центр для людей з особливими потребами. Справа зрушила з місця?

– Ця проблема назріла, тому що молоді люди з обмеженими можливостями закінчують ін­тер­нати і все – далі на роботу їх не беруть, навчання теж іноді нереальне, і вони залишаються за бортом. Тому необхідний спеціальний центр, де батьки могли б залишити дитину на

5-6 годин і піти у своїх справах, ад­же це дуже важко – цілими днями бути поряд із важкохворою людиною. Такий центр дав би молодим людям можливість бути в колективі, спілкуватися, чогось навчитися, а їхнім батькам – зі спокійною душею зайнятися своєю роботою або ж трохи відпочити.

Я часто порушувала питання створення такого центру, і колись він уже навіть мав будуватися, але згодом все потухло. Однак я думаю, що незабаром такий центр все ж таки буде, можливо, в нас, на першому поверсі.

– Ви, крім того, очолюєте волонтерський рух допомоги інвалідам?

– Так, він існує при Громадській раді. Серед членів нашого товариства є лежачі, які не можуть вийти на вулицю. Ми приходимо до них у дні наро­дження або й просто так провідати, поспілкуватися. Також у місті є студенти, які допомагають у волонтерському русі.

– З якими проблемами найчастіше стикаються сьогодні інваліди?

– Чесно кажучи, проблем ви­стачає. Найбільша з них – це відсутність пандусів, спеціальних переходів для незрячих, непри­стосованість громадського транспорту тощо… Я можу судити по собі, оскільки пересуваюся на візку і живу на першому поверсі будинку, де немає пандуса. І це така проблема! Я стараюся чогось добитися, але віз і нині там. Ну, що, здавало-ся б, чотири сходинки? З’їхати ще якось можна, донь­ка, буває, допоможе спуститися. А піднятися?! Якби в мене було 35 тисяч гривень, я б сама зробила пандус і нічого ні в кого не проси­ла б, хоча є закон, який повинен ситуацію врегулювати. І це не лише моя проблема.

Окрім доступності, є ще й чимало правових проблем.

– Є якась допомога з боку держави?

– Тільки й того, що пенсія. Я 24 роки на візку – і абсолютно нічого від держави не отримала, хіба що десь-колись путівку дадуть. Інва­лідні візки роблять нестандартні, ними у магазин чи квартиру складно заїхати, автобуси не мають жодних пристосувань.

– Ваша організація займається відстоюванням прав інвалідів?

– Якщо батьки приходять з якимись конкретними питаннями, то я завжди йду і вирішую ці проблеми, адже наша громадська організація вже має певну вагу. Наприклад, у нас є хлопець, який лежачий і живе на дев’ятому поверсі. П’ять років у будинку не працював ліфт, тому звезти його на вулицю було неможливо. Ми звернулися з цією проблемою до міського голови Михайла СІМАШКЕВИЧА, і за декілька місяців ліфт запрацював. Тепер хлопця постійно кудись вивозять, батьки дуже вдячні.

– Взагалі по Кам’янцю-По­дільському самотужки на віз­ку можна пересуватися?

– Це надзвичайно складно. Я досить мобільна людина і пересуваюся містом сама, але їжджу дорогами поряд із машинами. Нашими розбитими тротуарами їздити взагалі неможливо. Крім того, в багатьох місцях немає пандусів, а ті, що є, здебільшого непридатні.

Тут нашу розмову перервали троє чоловіків, які почали обговорювати з Наталею Вік­торівною розміри певних інвалідних візків та різну допомогу організації.

– З представниками їхньої церк­ви ми познайомилися зов­сім випадково, – пояснила Наталія БЕЗПАЛЬКО, коли ті пі­шли. – Во­ни не змушують іти в свою церкву, нічого не пропагують – прос­то допомагають. Ну, приносять Біблії або пропонують прийти поколядувати у свята до наших людей. Привозять інва­лідні візки – і це все безкоштовно. Вони кажуть: «Вам потріб­но – ми допоможемо», і завжди дотримуються слова. Чимало людей нам допомагають чи шматком тканини, чи принесуть торт, щоб пригостити, чи просто добрим словом.

– Звідки Ви черпаєте енергію для всіх починань?

– Я по житті така активна. В школі постійно була старостою класу. Коли сталося так, що в 19 років сіла в інвалідний візок, рідні та друзі не залишили мене. Я народила двох дітей, будучи вже в інвалідному візку, отримала від­знаку від Президента «Мадонна України». Мені приємно, що можу комусь допомогти, робити добро, чимось займатися. Дочці уже 20 років, синові – 12. Нині навчаюся в К-ПНУ ім.І.Огієнка, оскільки розумію, що це потрібно. Завдяки сім’ї, друзям, колективу, хочеться жити, творити. Я навіть не уявляю, як це можна сидіти і нічого не робити. Най­більше не люблю жалість. Взагалі всі люди з обмеженими можливостями не люблять, аби їх жа­ліли. Хочеться відчути себе пов­ноцінною людиною.

Також Наталія БЕЗПАЛЬКО за­прошує всіх бажаючих до спів­праці у Центрі медико-соціальної реабілітації «Довголіття», що знаходиться на вул.Івана Франка, 30.



Віталій Горбуленко