ДО СЕЛА НА КОЛЕСАХ – НЕМОЖЛИВО БЕЗ СТРЕСУ?

Потоптане взуття, брудний одяг та зіпсований настрій – зазвичай, саме такі наслідки залишаються після поїздки в сільському автобусі. Адже за півгодини в битком набитому салоні старого ПАЗика можна почути міцні матюки від водія, котрого не влаштовує поведінка його колеги на дорозі, випадково торкнутися запиленого сидіння, після чого на щойно випраній спідниці залишиться сіро-чорний спогад про вранішню поїздку на роботу, або ж вислухати вибачення кремезного чоловіка за те, що він ненароком наступив Вам на ногу. Як бонус, додаються засмальцьовані фіранки, непомита брудна підлога та стовп пилюки, через який неможливо не те що комфортно їхати, а й нормально дихати.

Складається враження, що питання чистоти та дотримання елементарних санітарних правил у цьому транспорті просто ігнорується, до того ж впродовж доволі тривалого часу. Мова вже не йде про технічний стан автобусів, на зовнішній вигляд яких без жалю й легкого остраху дивитися просто неможливо. Насторожує пасажирів і манера водіння шоферів-лихачів.

– Таке враження, що він тільки сьогодні вчиться їздити: різко гальмує на зупинках, не старається минати ями на дорозі. А в автобусі ж люди, а не дрова! Якщо міцно не триматися, то є ризик вилетіти на сусіда або й взагалі гепнутися на підлогу, – невдоволено розпо­відає Тетяна, котрій часто доводиться добиратися з міста до Устя. Думаємо, що водієві, про котрого йшла мова, неважко себе упізнати.

ЗА ЧИСТОТУ  ВІДПОВІСТЬ ВОДІЙ

Спробували зробити навколорайонну подорож автобусом та випробувати на собі всі переваги сільських перевезень і ми. Вибрали ПАЗ, який ззовні приваблював найменше. На табличці надпис – «Кам’янець-По­дільський – Гринчук». Кілометраж маршруту по колу дорівнював близько сот­ні кіломет­рів – цілком достатньо для ви­пробовування пасажирської витривалості сільс­ь­кими дорогами.

Чесно кажучи, всередині автобус виглядав дещо краще, ніж ззовні. Фіранки хоч і з плямами, які не виводяться, проте виглядають свіжовипраними. Підлогу й поручні важко назвати чистими, але припустити, що недавно швабру з ганчіркою вони бачили, можна.

Ще за 15 хв. до відправлення вільних місць вже не було. Довелося переступати через клунки, пакети, ящики з курчатами та шукати місце, аби хоч десь стати. З автостанції стартували вчасно. Привідкриті люки та вікна взяли на себе роль вентиляторів і кондиціонерів. Зі своїм завданням вони справлялися аж доти, поки комусь не почало «дути». Тоді система спрацювала автоматично: всі люки та вікна, з яких потрапляло свіже повітря, перекрили, в салоні стало нестерпно спекотно. Адже пасажири керуються єдиним правилом – із двох бід («зваритися» чи «просквозитися») потрібно вибирати меншу, мовляв, краще годину вмиватися потом, аніж потім ходити зі звернутою шиєю.

Ще один сюрприз нам приготували сільські дороги. Варто лише з’їхати з асфальтного покриття, як ситуація в автобусі різко змінюється. Якщо до цього нам здавалось, що в салоні більш-менш чисто, то тепер переконалися в протилежному. Стіна з пилюки здійнялася миттєво. Одразу ж стало важко дихати. Виявляється, пил із грунтових доріг, зважаючи на поважний вік автобуса, має легкий доступ до його салону. А тоді – хоч малюй на запилених бильцях сидінь і одягай респіратор на обличчя. Та постійні пасажири сільських автобусів, котрі чи не щодня здійс­нюють поїздку «село-місто-село», напевно, вже звикли до таких умов, бо реагують на це досить спокійно.

А от молодому водієві здалося дивним, що ми не вийшли на кінцевій зупинці автобуса, а продовжили поїздку назад до міста. Вимушені були пояснити йому, в чому справа, і поставити де­кілька запитань щодо чистоти автобуса. Він пояснив, що за чистоту салону відповідає сам шофер, який вирушає в рейс. Саме водій повинен помити підлогу в салоні, попрати фіранки, витерти пилюку, аби людям хоч трохи комфортніше було їхати нехай навіть у старому автобусі. Наш водій Віталій запевнив, що підлогу він вранці помив, та й чисті шторки на вікна вчепив. Чемний водій навіть освіжувач повітря із запахом ванілі придбав і вже за два дні майже повністю використав. Проте таких совісних шоферів, які б хоч трохи дбали про комфорт, здоров’я і нерви своїх пасажирів, очевидно, є менше, ніж тих, хто ігнорує ці питання.

КОМУ ЯКЕ ДІЛО ДО ВАШОГО КОМФОРТУ?!

З чітким переконанням, що комфортного проїзду сільським жителям не бачити, як власних вух, проходимося по старих приміських ЛАЗиках і ПАЗиках. Однак те, що раптом побачили перед собою, збиває з пантелику. На приміській платформі автостанції стоїть величезний сучасний автобус марки «Setra», і маршрут його пролягає не на Вінницю, Київ чи Одесу, а на Слобідку-Рихтецьку через Довжок, Суржу та Рихту.

Аби переконатися, що це не міраж, підходимо ближче й запитуємо у водія, чи давно курсує цей красень нашим районом. Виявляється, давно. Великий і зручний салон із чималою кіль­кістю сидячих місць навряд чи колись вдасться перетворити на консерв­ну банку, де люди спресовані, мов шпроти. Та й пилюку водій протирав просто перед нами, замість того, щоб курити цигарку перед автобусом чи розпивати квас із колегами. Виходить, що людські умови приміських перевезень – це не міф, а реальність? Та от тільки створювати її у нас чомусь не поспішають. Взяти хоча б виступ голови постійної депутатської ко­місії з питань торговельного, побутового обслуговування та транспорту і зв’язку Сергія ФА­БІЯНОВА на останній сесії районної ради. Цитуємо дослівно: «Маршрутна мережа Кам’янець-Подільського району нараховує 77 автобусних маршрутів загального користування, які обслуговують 45 приватних перевізників – 62 маршрути, Кам’янець-Поділь­ський ПАТ «АТП-16808» – 4 маршрути, ПП «Подільська нива» – 9, ДП «Верон» – 1, ПП «ВІКАВТО-

БУС» – 1. При цьому всі населені пункти охоплені автобусним сполученням». Ще декілька слів було сказано про позитивні результати погашення заборгованості перед перевізниками. Але про якість, чистоту та комфорт цих перевезень – чомусь ні пари з уст. Хіба це менш важливі питання? Проте, як кажуть, ситий голодного не зрозуміє – можливо, ті, хто відповідає за перевезення пасажирів, сидячи в комфортних шкі­ряних сидіннях, навіть не уявляють, як то воно – їхати в «консервній банці» і вдихати пилюку.

Підсумовуючи враження від побаченого й почутого, скарги від пасажирів та пояснення водіїв, робимо не зовсім втішні висновки щодо комфорту приміських перевезень. Певно, це питання – не виняток серед тих болючих проблем, вирішення яких зводиться до наявності коштів у міському, районному чи Державному бюджетах. Проте, шкода, що до старого салону з пошарпаними сидіннями, не зовсім задовільного технічного стану автобуса, нестачі сидячих місць, а відповідно, й вічної штовханини і тисняви, дуже часто додається ще й безвідповідальність (не всіх, звичайно) водіїв.