СІЛЬСЬКЕ ГОСПОДАРСТВО В ЦИФРАХ І МОЗОЛЯХ

Зазвичай, наш край асоціюють з історичними пам’ятками, унікальним каньйоном і неповторними печерами. 

 До цих асоціацій сміливо можна додавати родючі чорноземи, гігантську птахоферму, фруктові сади, трояндові плантації й тисячу племінних овець, привезених з Німеччини та Франції. І це лише дещиця з того, що ми називаємо сільським господарством Ка­м’янець-Подільського району. Останнім часом про цю галузь чуємо лише схвальні відгуки – Хмельницька область посіла перше місце в Україні за урожайністю, наш район також у лідерах, активно розвивається садівництво, тваринництво тощо.

СОЛОДКІ ЦИФРИ СТАТИСТИКИ

Секретами успіху напередодні Дня працівника сільського господарства з на­ми поділився начальник управління агропромислового розвитку Кам’янець­По­дільської рай­­держадміністрації Ігор ГАЙ. 

­ Цього року похизуватися справді є чим. Показники «якість», «кількість» урожаю таки потішили. Якщо змальовувати картинку загалом, то сьогодні 37 сільгосппідприємств обробляють 82 тис.га землі, площа якої щороку збільшується. Поля не пустують, а рясніють житом, пшеницею, ячменем, кукурудзою, соєю, соняшником, ріпаком та іншими культурами. Засіки поповнюються чимраз більшим урожаєм, ­ не приховує гордості Ігор Віталійович. ­ Наразі по району зібрано 153 тис.т зернових, і це ще не фінал жнив, валовий збір буде куди більшим. Якщо порівняти цю цифру з минулим роком, то вона становила лише 147 тис.т вже при закінченні збирання. Такий результат досягнуто за рахунок збільшення площ посіву. Уявіть собі, лише за останні 3 роки вони розширились на 20 тис.га. Відповідно, не могла не зрости й валова продукція, кількість якої цього року є рекордною. Зрозуміло, що це заслуга всіх агропідприємств разом узятих.

– Звичайно. За урожайністю зернових лідирують філії ТОВ СП «НІБУЛОН»: «Мрія» з рекордними 64 ц/га, «Кам’янець-Поділь¬ська» – 60 ц/га, а також ТОВ «Промінь Галичина» – 63 ц/га. Декілька господарств лише на кукурудзі мають близько 100 ц з одного гектара – це орининське СТОВ «Гарант», СТОВ ВФ «Гуменецьке» та інші. Такі результати свідчать про високу технологію виробництва, дотримання всіх нормативів вирощування й застосування сучасної техніки.

За словами Ігоря Віталійовича, позитивні тенденції рослинницької галузі в Кам’янець-Подільському районі відчутні і в економічних показниках, адже частково була оновлена матеріально-технічна база підприємств – придбано сучасні трактори, зернозбиральні комбайни, сівалки, розкидачі добрив.

– Не підвели й ціни на сільгосппродукцію, – зазначає Ігор Гай. – Вартість пшениці сьогодні становить 2000 гривень за тонну, ячменю – 1900, кукурудзи – 1850,

сої – 4200, соняшнику – 4500. Тому цей рік можна вважати вдалим для хліборобів Кам’янеччини.

Не менш райдужні перспективи, за словами головного аграрія району, вимальовуються і в тваринництві. Візитною карткою Кам’янеччини в цій сфері є гігант ПАТ «Авіс».

– Я взагалі виділяю його окремим рядком. Тобто в нас є рослинництво, тваринництво і «Авіс». Тому що птахофабрики, де було б сконцентровано 5 мільйонів курей, немає ні в Україні, ні в Європі, – запевняє Ігор Віталійович.

Унікальною (щоправда, на рівні області) є й вівцефабрика в с.Чабанівка на 1000 голів племінних овець, яка зненацька вигулькнула в Кам’янець-Подільському районі зовсім недавно. Така кількість молочних і м’ясних ягнят, завезених з Франції й Німеччини, одразу ж побила обласний рекорд й вивела наш район у лідери з вівчарства.

А от виробництво молока розвивається не настільки стрімко. Та головне слово в попередньому реченні «розвивається», адже, в порівнянні з попереднім роком, кількість молока збільшилась на 1690 т. На 49 голів зріс і приплід телят. І хоч цифри не захмарні, та все ж плюсові. Бо з поросятами в районі зовсім невесело. Сьогодні в сільськогосподарських підприємствах утримуються 3108 сви¬ней. Ця цифра за останній рік зменшилась на 80 голів. Такий спад аргументують дорогими кормами та нестабільною ціною на м’ясо.

Однак, як запевняє Ігор Гай, підтримувати слабкі ланки тваринництва з усіх сил намагається держава та місцева влада.

– З Державного бюджету здійснюється нарахування дотацій фізичним особам за молодняк ВРХ. А з районної скарбниці ми профінансували галузеві програми під¬тримки молочного скотарства та бджіль¬ництва на загальну суму 28,9 тис.грн.

Чи стільки ж позитиву на ділі, як на словах, журналісти «ПОДОЛЯНИНА» вирі¬шили перевірити, провівши день з людьми, котрі не покладаючи рук працюють біля землі й забезпечують зразкові цифри в статистиці. Таких у районі є близько тисячі – це і хлібороби, і комбайнери, і агрономи, і садівники, і доярки, і свинарки, і вівчарі. Саме їхніми руками поповнюється районна скарбниця, державні засіки та пахне хліб на нашому столі.

ПРО НЕНОРМОВАНУ БУДЕННІСТЬ ХЛІБОРОБІВ

Розпочали зі збирання сої поблизу Кубачівського кар’єру разом з працівниками ТОВ ВКФ «Агро-Еко ХХІ». Поспіли якраз «на вінок» – це остання незібрана площа цього року. Поки три величезні комбайни, легко маневруючи, почали косити поле, а порожні вантажівки чекали на свіжозібраний урожай, нам вдалося поспілкуватись із заступником генерального директора з рослинництва Олександром ВОЛЬСЬКИМ. Цей чоловік уже 46 років працює в полі. За такий час змінювались посади, поля, колеги. Незмінною залишилась лише любов до землі.

– Якщо не будеш любити землі, то нічого з твоєї роботи не вийде, – переконаний Олександр Йосипович. – В районі є багато інвесторів, які набрали чимало площ, а толку з ними звести не можуть. У нас все навпаки, маємо 4,5 тис.га в Подільському, Крушанівці, Колибаївці, на Довжку, у Великій Сло¬бідці, Баговиці, Тара¬сівці, Рункошеві, але для них нічого не жалкуємо. Головне, отримати належний результат, який би з лихвою покривав витрати.

Сьогодні ми навіть не говоримо про урожай¬ність пшениці 50-60 ц/га, потрібно більше. Адже якщо дивитись з точки зору економіки, то на обробіток 1 гектара землі витрачається близько 5,5 тис.грн. При ціні на пшеницю 1800 гривень, потрібно зібрати лише 3 тонни з гектара, щоб ви¬йти на нуль. А ми хочемо досягти 100% рентабельності. Хоча коли я починав працювати, планки були значно нижчими. Але щоб щось мати, треба працювати.

Секрет успіху хлі¬бороб зі стажем вбачає в декількох заходах, які наразі проводяться їхнім підприємством.

– По-перше, це удобрення землі пташиним послідом, взятим з місцевої птахоферми. Практика показує, що це таки приносить користь. По-друге, ми єдині в районі перейшли на новітні технології підживлення озимих культур. Використовуємо карбомідно-аміачну суміш у рідкому стані. Вона вигідна тим, що засвоюється на 98%, тоді як карбід чи селітра – лише на 70%, – розповідає Олександр Вольський. – І, по-третє, ми сьогодні надаємо перевагу мінімальному обробітку грунту. Маємо спеціальну сівалку, яка дозволяє засівати без оранки, дискування, культивації. Ви тільки порахуйте, яка користь у витратному еквіваленті. Тобто раніше потрібно було зробити низку операцій, тепер – лише одну. І це краще для самого поля, адже в землі відбуваються біологічні процеси, там працює біота, яка переробляє поживні рештки. А коли ми починаємо орати, то перебиваємо весь цей процес. Така ж ситуація з бур’янами: спочатку їх приорюють на сантиметрів 20, навесні вивертають назовні, а потім ще й дивуються, звідки ж те все насівається. Але психологію важко перебудувати. Я не скажу, що сам легко до такого звик. Стільки років пропрацював за однією схемою, а буквально торік пере¬йшов на іншу. Трохи важкувато, але це необхідно, бо при сьогоднішніх розцінках без мінімалізації витрат на обробіток землі нам не вижити.

Робочий день цих людей ненормований. Корегує його лише природа. Бували випадки, що доводилось навіть ночувати в полі. Погодні примхи навчили хліборобів єдиному правилу – не роз¬слаблятися, аж поки урожай не буде зібрано до кінця. Сні¬данок, обід, вечеря – також на свіжому по¬вітрі. Однак такі умови цілком влаштовують працівників.

– Сьогодні хочеться працювати, бо дають усе необхідне для роботи – сучасну техніку, елітне насіння, нас ні в чому не лі¬мітують. Лише працюй і показуй гарний результат. А хіба мо¬же бути більша ра¬дість для хлібороба, ніж коли в бункер сиплеться по 60 ц зерна,

30 ц ріпаку чи сої. Це і є наша робота, від цього й отримуємо за¬доволення, – запевняє Олек¬сандр Йосипович.

Хоча й не приховує, що зарплат хотілося б вищих. Бо ті сезонні 3500 грн. на місяць під час жнив зовсім не грі¬ють взимку.

А тим часом комбайнери почали зсипати щойно зібрану сою на кузов великої вантажівки. Водій Андрій набирає повну пригорщу блідо-жовтих зерен, запевняючи нас у тому, що цьогорічний урожай таки вдалий. Потім сідає за кермо й вирушає в с.Панівці, на нещодавно відкритий завод з переробки сої, де передасть свій вантаж у ще одні робочі руки. А ми їдемо далі.

Славиться наш край і стрімким розвитком садівництва. Немов гриби після дощу, в селах з’являються молоді садки. Одні розлягаються на десятки, а то й сотні гектарів, інші віддячують скромними врожаями працьовитим власникам невеличких плодових клаптиків. Нас цікавить саме другий варіант, коли немає найманого персоналу, громіздкої техніки – лише любительський запал, жага до саморозвитку та невтомна праця з ранку до ночі.

БРАТЕРСЬКА ЛЮБОВ ДО ТРОЯНД І ПЕРСИКІВ

Тому наступна зупинка – с.Рогізна, невеличке трояндове поле та фруктовий сад братів Франтійчуків. І хоч хлопці свої володіння скромно називають аматорськими, не щодня побачиш екзотичні для наших країв ряди персикових дерев і квіткові оранжереї, засаджені трояндами.

Застати вдома вдалось лише Стані¬слава, Володимир вирушив на наукову конференцію до Італії з обговорення особливостей вирощування персиків.

Брати розділили свою роботу на квіт¬кову та плодову. Один займається трояндами, інший – саджанцями плодових дерев. Зокрема, різними сортами яблук, персиків, слив, вишень, черешень. Цього року посадили ще й смородину. Та оскільки нам трапився «трояндовий» брат, то сьогодні займатимемося лише квітами.

Вирушаємо на поле за селом, де в декілька довжелезних рядів висаджено різнокольорові ружі. Сьогодні їх потрібно викопати й пересадити до теплиць, адже саме там цим королівським квітам доведеться зимувати.

– Встигати з усім самотужки важко. Допомагають дівчата (дружина та доньки), батьки, а тепер ще й зять (цього року видав заміж старшу доньку). Але, як бачите, робота ще не зроблена, – розповідає Станіслав.

Любов до квітів ще малому Славкові прищепила мати, котра обожнювала гладіолуси. Спочатку розводили лише домашні клумби. Та в нелегкі 90-ті довелось шукати будь-які шляхи доходів. Тоді Станіслав і вирішив, що зароблятиме на життя трояндами. Про свій вибір сьогодні не жалкує, хоча й доводиться стикатися з деякими труднощами.

– Основна проблема Кам’янця – завантаженість ринку. Кількість квіткарок у нашому місті така ж, як і в Хмельницькому, і всі хочуть щось продати. Є такі дні, що по квіти взагалі не приходять, – каже Станіслав. – Тоді доводиться віддавати товар фактично за безцінь, адже довго стояти на вітрині він не може, максимум два-три дні.

Та це аж ніяк не засмучує Франтійчука. Викопавши кілька трояндових кущів, він запрошує нас до теплиць, що знаходяться біля його дому. Будинок квіткаря потопає в оранжереях. На подвір’ї доньки зволожують викопане на продаж. Старенька мати з батьком нарізають яблука на сушеню. А ми разом зі Станіславом йдемо замінювати старі кущі, котрі вже віджили своє, на нові саджанці, що навесні милуватимуть око рожевими, білими, червоними, помаранчевими і бузковими бутонами. Залишилось лише нагорнути землі на колючі кущі й перечекати зиму. А потім новий сезон, нові клопоти, боротьба з примхами природи, взяття нових бар’єрів, чергові втрати й перемоги. По-іншому життя сільськогосподарського працівника не складається. І яким би мальовничим і романтичним воно не здавалось збоку, кожна зароблена ко¬пійка тут окроплена рясним потом й вимірюється за курсом натертих мозолів, недоспаних ночей і надлюдських зусиль. А тому нам нічого не залишається, як побажати цим затятим працелюбам міцного здоров’я, сталевої витримки та до¬статку. І нехай кожен день колоситься щедрою нивою успіху.