САМОСТІЙНІСТЬ ПОЧИНАЄТЬСЯ З ГАМАНЦЯ

Хочеться поділитися враженням від місцевого самоврядування, яке отримала два роки тому в недалекому зарубіж¬жі – польському містечку Краснік (Люб¬лінське воєводство), куди потрапила з навчальною поїздкою якраз щодо самоврядування.

Я була не просто здивована побаче-ним – скорше навіть злегка шокована. Судіть самі. Містечко Краснік зовсім невелике – всього близько 36 тис. мешканців. Нічим не примітне, крім, хіба, того, що складається з двох значно віддалених між собою частин. Забудова переважно приватна, подекуди зовсім небагато п’ятиповерхівок, зате яких: усі вони розфарбовані різними кольорами й візерунками. Як нам пояснили, в місті пройшло масштабне утеплення фасадів (спільним коштом місь¬кого бюджету, мешканців і Євросоюзу). Розмалювали вже самі мешканці. Загалом з першого ж погляду (як і завжди за кордоном) вразила чистота й лад усюди – рівні дороги, доглянуті клумби й газони, ошатні бу¬дівлі. А власне шок почався пізніше – зі школи.

Опустимо подробиці про її європейський вигляд і явно достатнє фінансування (і це школа не якась приватна – звичайна міська), але від новозбудованого так званого «Спортивного залу» щелепа просто впала: величезне двоповерхове приміщення, в якому на першому поверсі – просторий вестибюль і просто гігантський сучасний зал (складається із трьох окремих баскетбольно-волейбольних майданчиків, які легко об’єднуються у футбольне поле, і трибун на кількасот глядачів). На другому поверсі – декілька тренажерних залів, зали для настільного тенісу, фітнесу, буфет, роздягальні та ідеально «вилизані» туалетні й душові кімнати. Спортзал використовується і для уроків фізкультури, і для занять у спортивних секціях усіх охочих мешканців Красніка.

Як з’ясувалося, у рамках проекту підготовки до «Євро-2012», крім цього спортзалу, біля двох із восьми міських шкіл були збудовані нові спортивні майданчики, у центрі міста – Великий міський осередок рекреації й спорту, до складу якого входять два басейни, два стадіони (тренувальний та із трибунами на 2 тис. глядачів), тенісні корти, скейт-парк і дитячий майданчик із каруселями. А ще до того владою міста була створена штучна водойма, навколо якої облаштовано пляж із завезеним піском, впорядкована велосипедна доріжка, побудований майданчик для пляжного волейболу, сцена просто неба та дитячий майданчик. Усі ці об’єкти є муніципальними.

Переведу дух і продовжу. Щоб покращити екологічний стан міста, яке потерпало від задимленості, загазованості й пилу, протягом буквально 5-8 років було реалізовано декілька масштабних міських програм: тотальна заміна твердопаливних котлів у приватних садибах на газові або ж підключення їх до центрального опалення, утеплення багатоповерхівок (30% коштів мешканців і 70% – з міського бюджету); будівництво об’їзної дороги (з долученням кош¬тів воєводства). І врешті, місто спільно з восьми сусідніми гмі¬нами (сільрадами) спрмоглося збудувати нове сміттєзвалище за сучасними стандартами та провести рекультивацію старого звалища. При цьому запроваджено необтяжливе сортування сміття: на мокру і суху фракції (останню далі сортують і продають заготівельним організаціям). Наголошу, що все це – в розпал кризи!

То чим же той Крас¬нік такий багатий? Завод усього один (що¬правда, дуже відомий) – підшипниковий, кілька невеликих під¬приємств, що виготовляють знамениту красніцьку цеглу, що формується вручну. Головне багатство цього краю – мальовнича природа і багаті грунти, особливо придатні для вирощування малини й полуниці. Нині Краснік позиціонує себе як фабричне місто з високими екологічними стандартами і тримає курс на розвиток туризму, пов’язаного з рекреацією та спортом.

Місто примудряється заробляти собі не лише на прожиття, а й на розвиток, і основний секрет криється у справжньому САМОврядуванні. В нас теж начебто самоврядування, але ж яка різниця! Яка ж може бути самостійність, якщо міська влада мусить заглядати в руки вищим: дадуть гроші чи не дадуть? А скільки дадуть і коли? Якщо міська влада фінансово залежна від держави, то як можна стати справжніми господарями у власному домі?

Натомість у Польщі самоврядування не має ієрархічної структури, всі три рівні органів самоврядування (гміни, повіти, воєводства) є незалежними одне від одного і разом підпорядковуються винятково нагляду з боку державної адміністрації. Вертикаль влади, як і місцевий бюджет, формується знизу, від громади міста чи села.

Мер міста має достатньо повноважень, щоб приймати важливі рішення, навіть якщо не має підтримки ради. Міська рада має достатньо влади, щоб ухвалювати власні муніципальні закони і контролювати їх дотримання. Що ж до міської скарбниці, то, крім податків з великих і малих підприємств, до неї потрапляє податок з нерухомості (у Красніку це 64% надходжень до бюджету), збір за транспортні засоби, домашніх тварин тощо. Причому ці гроші надходять беспосередньо: в приміщенні міської управи є каси, де приймають ці збори. До державного бюджету відраховується лише невелика їх частка.

Комунальні структури, що займаються водопостачанням, опаленням, вивезенням і сортуванням сміття тощо, було передано в приватні руки, з чого місто теж отримує прибутки (у нас, як пам’ятаємо, експеримент із приватизацією «Тепловоденергії» провалився).

Польські міста також цілком самостійні в тому, щоб отримувати дофінансування місцевих проектів з державної скарбниці, бюджетів профільних міністерств чи з європейських джерел. Польські закони працюють на зміцнення громад на місцях, і це відчутно.

Єдине, чим поки що Кам’янець схожий на Краснік – то це запровадженням проекту «Теплий дім». Але, відповідно до стану бюджету, в нас утеплюється один бік, а в них – весь будинок.

Питання формування бюджету «знизу» свого часу порушував і екс-мер Кам’янця-Подільського Олександр Мазурчак, і його колеги з Асоціації міст України.

А нинішній мер Михайло Сімашкевич

4 грудня ц.р. взяв участь у засіданні Асоціації міст України, де вкотре порушувалися проблеми місцевого самоврядування. Зокрема, Іван Куліченко, який цього дня складав повноваження президента АМУ, зупинився на проблемі блокування органами Держказначейства платежів місцевих бюджетів:

– Ми з вами затверджуємо плани економічного розвитку, знаходимо для цього фінансування, виділяємо кошти, кладемо на казначейські рахунки, і там вони інколи лежать тижнями, а то й місяцями. Це нівелює нашу роль і заслуги перед міською громадою.

Отже, як бачимо, українські мери ні поодинці, ні разом не мають впливу на центральну владу, яка, схоже, якраз зацікавлена в тому, щоб міцно тримати міста за гаманець і не допустити, аби місцеве самоврядування стало аж надто вже самостійним.