Любомир Гузар: «НАША СИЛА – В ЄДНОСТІ»
народився 26 лютого 1933 р. у Львові. 1944 р. з батьками виїхав до Австрії, а 1949 р. – до США. Закінчив духовну семінарію у м.Стемфорд. Вищу освіту здобув у Католицькому (Вашингтон), Фордгамському (Нью-Йорк) і Папському Урбаніанському (Рим) університетах, є доктором богослов’я.
1958 р. висвячений на священика, працював у греко-католицьких парохіях української діаспори у США. 1977 р. висвячений на єпископа. 1993 р. повернувся в Україну. 1996 р. призначений на екзарха Києво-Вишгородського екзархату, а невдовзі Синодом єпископів УГКЦ обраний єпископом-помічником глави УГКЦ. 25 січня 2001 р. обраний архієпископом Львівським і главою УГКЦ.
21 лютого 2001 р. Папа Іван Павло II призначив його кардиналом Католицької церкви. 2005 р. офіційно змінив свій титул на «Верховний архієпископ Києво-Галицький» і переніс свій осідок до Києва. 10 лютого 2011 р. Папа Бенедикт XVI прийняв його відставку з посади глави УГКЦ.
Державні нагороди: орден «За заслуги» III ст., орден князя Ярослава Мудрого III, IV і V ступенів.
Минулого тижня у Кам’янці, на свяченнях єпископа Радислава Змітровича, побував блаженнійший кардинал Любомир ГУЗАР, екс-глава Української греко-католицької церкви (з 2001 до 2011 рр.), котрого справедливо називають Совістю й Розумом української нації. Він є не лише шанованим священнослужителем, але й авторитетним громадським діячем, чия діяльність спрямована на об’єднання й відродження української церкви та української нації.
Кардинал Любомир Гузар є одним з учасників Ініціативної групи «Першого грудня» – такої собі «ради старійшин», створеної у 20-ту річницю референдуму за незалежність України відомими інтелектуалами й громадськими діячами у відповідь на звернення трьох традиційних українських церков (УАПЦ, УПЦ КП та УГКЦ). Видану групою «Хартію вільної людини» на початку лютого жваво обговорювали кам’янчани при участі інших двох членів ІГ «Першого грудня» – Евгена Сверстюка і В’ячеслава Брюховецького.
Тож організатори того круглого столу – члени координаційної ради громадсько-політичного руху «Гідність» і його меценати – не обминули нагоди зустрітися з найшанованішим українцем, щоб обговорити теми, які нас усіх сьогодні хвилюють: єдність України та української церкви, впровадження європейських цінностей тощо. Наводимо лише деякі фрагменти цієї двогодинної бесіди.
– Ваше преосвященство, Україна має на сьогодні Ініціативну групу «1 грудня», до якої Ви також належите. Чим вона є для українського суспільства і що, на Вашу думку, може згенерувати на своєму черговому етапі?
– Я не бачу її як якусь супер-організацію, ні. Предстоятелі трьох українських церков сказали: «Люди добрі, двадцять літ минає, справа не поправляється! В чому біда?». Вони аналізують і кажуть: «Біда в тому, що забагато людей думають тільки про себе, про своє матеріальне збагачення. Треба такий спосіб думання замінити іншим способом думання». Ми то називаємо «духовні цінності». То не значить виключно релігійні – а загальнолюдські: говорити правду, бути справедливим, чемним, сумлінним до сповнювання своїх обов’язків. Це цінності не грошові, не матеріальні. Ми не хочемо виключати важливості матеріальних речей, бо кожен має потребу поїсти, вбратися, мати дах над головою, але збагачення не є на першому місці.
Нашим завданням, я вважаю, є саме пропаганда духовних цінностей. Ми зініціювали оті національні круглі столи та інші зібрання, які дискутують, стараються проаналізувати ситуацію і з’ясувати: «Справа не йде добре тому, що… Щоб її поправити, треба зробити те-то і те-то». Ми не даємо точних вказівок: робити так чи інакше, але даємо напрям дії. Ми не стараємося створювати нового Руху, об’єднувати навколо себе інші організації. Ми лише стараємося пропонувати, аналізувати, займати певну позицію, а вже хто хоче – може взятися то робити й розвивати далі, щоб власне оті духовні цінності стали нормою життя, формулою життя.
Мені часто ставлять таке запитання: чи ви бачите якусь особу, довкруги якої люди мали би збиратися? Я звичайно відповідаю, що не бачу і не дуже хотів би бачити особу, бо то – трохи небезпечна річ. Але потрібен лучник, такий, яким 150 років тому стала «Просвіта».
Ті громадські організації, ті круглі столи, що сходяться в різні способи, не повинні залишатися один від одного далеко. Є ваша група в Кам’янці-Подільському, є група в Івано-Франківську, Тернополі, Євпаторії. Ви повинні шукати якогось зближення, бо ви як громадська організація можете багато речей зробити, а якщо громадські організації сполучені – вони стають силою. А сила – це те, що нам сьогодні потрібно. Не те, щоби кожний брав сокиру і косу, але мирна сила, з тією власне любов’ю до Батьківщини, тим патріотизмом, тим бажанням жити згідно з духовними цінностями.
І потрібно реагувати. Наприклад, пригадуєте, який був випадок у Миколаєві, коли три хлопці знасилували дівчину й спалили її? Двоє із них були багаті, і правдоподібно суд би все зіпхав на того третього, бідного. Але нарід, громада зійшлася перед прокуратурою і почала домагатися правди. І суд відбувся, може, не стовідсотково, як належить, але все ж таки всіх трьох судили.
Отже, є такі ситуації, в яких громада має мирно протестувати, домагатися правди. В Італії, в Римі є страйк працівників металургійної індустрії – сто тисяч італійців приїжджають у Рим. І так само в Іспанії, Греції – люди своєю присутніс¬тю демонструють своє бажання. В Америці рідко так роблять, натомість пишуть листи. Той конгресмен чи парламентарій раптом отримує п’ять тисяч листів – і він уже знає, куди вітер віє. Словом, є потреба в такому активному об’єднанні.
Натомість, коли все добре, люди просто збираються разом і починають діяти позитивно: роблять певні проекти, займаються благодійністю, садять дерева і так далі. Не тому, що хтось там десь згори щось наказав, а для того, щоб зробити своє місто, своє село кращим. Мені здається, що то є найліпший підхід.
– Ваше преосвященство, чи вважаєте Ви можливим об’єнання церков в Україні, і як цьо¬го можна досягти?
– Дозвольте трохи ширше відповісти на це запитання. Я буваю на багатьох різних зустрічах, і це запитання повторюється. Моя перша відповідь: тут немає вибору. Цього року ми будемо відзначати 1025-ліття хрещення Київської Русі. Київ¬ська держава вже багато років перед тим існувала, але 988 року князь Володимир рівноапостольний остаточно вирішив прийняти християнство як офіційну державну релігію. В тому часі була тільки одна Церква, не було якихось інших церков. Сьогодні маємо: греко-католиків, римо-католиків, правосливних три групи – Київського патріархату, Московського патріархату, Автокефальну, кілька солідних груп протестантів, уже про дрібні секти й не згадую. І що ж, Христос усі ті церкви заснував? Ні, лише одну. То ми її поділили. Українська церква розкололась через політику, до великої міри.
Одного разу журналісти поставили мені те ж саме запитання, і я їм відповів: «А якби Володимир воскрес із мертвих, то до котрої він би церкви пішов? До Московського патріархату, чи до Київського, чи до греко-католиків?». Тобто, якщо ми є християни – чи ми православні, чи католики – мусимо знову повернутися до нашої первісної єднос¬ті. Я зроблю кілька невеличких пунктів, аби дійти до того.
Перша річ, – і то не моя думка, то є думка митрополита Андрея Шептицького, яку він сказав на конференції 1921 року, – щоби привернулась єдність між роз’єднаних християн, ми мусимо прагнути тої єдності. Замало просто говорити: «От, було би добре…». Нарід, чи то православний, чи то католики, чи навіть протестанти, мусить направду прагнути, щоби наша церква знову була об’єднана. То є перша річ.
Треба один одного шанувати. Ми сьогодні є роз’єднані, але ми є діти того самого народу, діти тієї самої Церкви. Нам потрібно говорити один про одного з пошаною, не прозивати один одного, не понижувати один одного, не робити бо¬зна-які закиди один проти одного. В історії різні були речі прикрі, і говорити про них треба спокійно, шанобливо: так, сталося. Та це не значить, що повинні когось тепер ображати. Шанувати один одного.
Старатися робити спільними силами акції. Я впевнений, що тут у вас є пристарілі люди, шпиталі, є дуже бідні люди, може, якийсь сиротинець. Старатися спільними силами, а не дивитися: «А, ти православний!», «А, ти католик!». Ні, навпаки: «Ану підімо разом, помагаймо один одному, працюймо разом!». Праця головно в соціальній сфері, там, де треба послужити громаді. Та й у житті по¬літичному є і православні, і католики – то підтримувати один одного, старатися співпрацювати.
А ще ми повинні старатися створити християнську атмосферу. Я поясню, що маю на думці.
Коли я був малим хлопцем, трапилась така історія. Ми з родиною наприкінці війни Україну покинули і жили в Австрії: батько, мати, сестра і я. І я мав завдання: раз на два-три дні з баночкою йти до німецького селянина купувати молоко. Іду собі пільною дорогою, і йде назустріч старший чоловік. Я його минув, а він як зачав на мене сваритися: «То ти старшу особу минаєш і навіть не вітаєшся?». Мене аж опекло, і стало страшно. Чому? Бо він міг мене набити, і ніхто б тому не дивувався. Він міг то сказати моєму батькові, і мій батько був би мене набив – бо я не пошанував старшу людину. Було прийнято в цілій тій околиці, що діти, молоді шанують старших і мають першими вітатися. Була певна суспільна атмосфера. Я знав, що той чоловік думав так, як мій батько, а мій батько так думає, як він, і вони мають одне поняття, як має молодий звертатися до старшого.
Чому я це кажу? Бо сьогодні кожен живе в своєму світі, коли, знаєте, небезпечно занадто добре спілкуватися, бути занадто добрим із сусідом. Радянська політика намагалася людей роз’єднати, позбавити взаємної довіри і взаємної пошани, бо таких розділених, розсіяних легше контролювати. Ми ще маємо це. Але якби ми старалися створити навколо себе таку християнську атмосферу, незалежно, чи ти православний, чи католик, чи протестант, щоб ціла громада жила одним загальнохристиянським мисленням. Я маю на думці не те, що ми всі хором маємо цитувати «Символ віри», чи всі маємо молитвенники носити. Тут я маю на думці практичне християнство: молоді шанують старших, потребуючий може розраховувати на поміч від других. Одним словом, щоб люди почали забувати, що вони є приналежні до іншого віровизнання. Щоб пам’ятали, що вони всі є християни, і всі мають засадничо ту саму Христову науку.
– Ваше преосвященство, а як Ви ставитесь до такої думки, що Західна Україна має відділитись від Східної і рухатись самостійно до Європи?
– Так, є такий галицький сепаратизм. Але є одна Україна, нащо її ділити? То би руїна була. І в європейських країнах теж є ті думки: баски в Іспанії, Нормандія – у Франції, в Італії – Північна Італія, в Канаді – Монреаль, Бельгія хоче розділятися. Але мені здається, що то є самогубство, і то би нічого не дало для Західної України. Ми мусимо думати як одна країна, один нарід повинні бути. Думати не про те, що нас розділяє, а про те, що об’єднує.
А що нас об’єднує? Те, що треба женитися, а отже, треба забезпечити молодим працю, хату, треба, щоб вони могли мати дітей, і могли тих дітей виховувати належно – яка різниця тут між Луганськом і, скажімо, Луцьком? І тут, і там молоді люди, ті самі проблеми. Донеччина дуже інакша з історичних причин від, може, Буковини, але має ті самі проблеми.
Оте поділення, що ми ма¬ємо, – то є чисто штучна справа. Чому? Бо діє стара римська приповідка: «Діли – і ряди». Якби ми об’єднались – ми були б сила. Якби громадські об’єднання у Кам’янці-Подільському, Івано-Франківську, Сімферополі, Харкові побачили один одного, що є ті самі проблеми, то би цілком інакше все виглядало, і говорення про якісь поділи були б цілком зайві.
– Подорожуючи за кордон, звертаєш увагу, що там люди такі життєрадісні, завжди усміхаються. У нас же люди постійно виглядають якимись стурбованими. Що, на Вашу думку, потрібно, аби наші люди теж стали усміхатися?
– Наша родина виїхала з України 1944 року. Я повернувся сюди на сорок і шість років пізніше. Дев’ятдесятого року я вперше знову відвідав Львів, і те, що ви кажете, мене неймовірно заскочило. Іду по вулицях: майже всі люди – голова вдолину, всі якісь задумані, пригноблені, про усміх навіть нема що говорити. На заході люди більш життєрадісні.
Покажу лише на одному прикладі. Я багато по світі їздив, знаю сім мов, але побував і в тих країнах, мов яких не знаю, скажімо, в Бразилії, Франції. Але хоча я й не знав мови, та ніколи не був у розпачі, бо скрізь є багато різних вказівників, написаних у формі малюночків, які допомагають орієнтуватися. І багато таких моментів, де потреба якоїсь інформа¬-
ції – мені завжди охоче допомагали. Ціле суспільство побудоване так, щоб один одному допомагали.
Отже, 1990 року я сів у потяг «Рим – Москва» і вперше з 1944 року приїхав до Львова. На станції я розгубився, бо не знав, куди йти, не знав, де гроші поміняти, де взяти якусь таксівку і так далі. І знаєте, коли я хотів у людей про щось запитати, то кожен ніби втікав, не було ніякого бажання допомогти. А про якісь вказівники говорити – то нема мови. Як знайшов пункт обміну й почав свої доляри міняти, то збоку хтось каже: «О, якийсь дурак доляри на наші гроші міняє!». Одним словом, радянський світ тут був побудований так, щоб людина почулася пригнобленою, щоб вона не почувалася добре. Бо людина, котрій добре, – то є можливий контрреволюціонер. А людина, котра заклопотана тим, як жити, що їй робити далі, не має часу думати про революцію. Ви мали відчувати, що не маєте жодних прав і що ви – ніщо. То ціла така атмосфера. І мені здається, що ми ще до сьогодні багато того маємо. В Україні з боку суспільства, з боку держави нема бажання допомогти людині.
Тепер уже трохи ліпше, бо, наприклад, йдемо вулицями Львова, і там уже багато людей усміхаються. Це ще не розв’язок усіх проблем, але це вже не те саме, що було 20 років тому. Людині потрібно відчувати, що про неї думають і дбають.
P.S. 11 лютого весь католицький світ сколихнула несподівана новина: Папа Бенедикт XVI зрікається престолу. Цікаво, що майже в той самий час і з тієї ж причини минулого року залишив посаду голови Української греко-католицької церкви і Блаженнійший Любомир Гузар. На той час Верховному архієпископу було 79 років.
Ще чотири роки тому, після того, як глава УГКЦ Блаженнійший Любомир Гузар став кардиналом, преса заговорила про те, що він може бути наступником Івана Павла ІІ на папському троні, тож і цього разу український кардинал опинився в центрі уваги. Сам старець, котрому 26 лютого виповнюється 80 років, заявив: «За правилами, кардинал, якому виповнилося 80 років, не зобов’язаний брати участь у виборах Папи, хоча може бути обраний».
Зречення Папи Любомир Гузар прокоментував так: «Не відбулося нічого особливого, і це не може вплинути на політичну ситуацію в світі. Така зміна може позначитися тільки на житті самої Церкви».
